-Нінель.. Олю... Кохана.. - майже благоговійно видихнув Толя та припав своїми губами до її вуст. Як же довго він чекав цієї миті! А Ольга й не пручалась. Вона буквально розтанула в його міцних, але водночас таких ніжних обіймах. Притулившись до його плеча, вона відчула спокій та захист і врешті-решт, дала волю своїм емоціям. З очей жінки потекли сльози. Сльози відчаю. Сльози материнського болю.
-Толю... Допоможи мені.... Допоможи, благаю...- зі слізьми на очах говорила жінка. - Я повинна їх знайти, повинна знайти свою родину. Я знаю, це в нашій сьогоднішній ситуації може звучати корисливо або...- додала жінка, однак, Анатолій не дав їй договорити.
-Не говори такого! Ніколи не говори, ти чуєш мене? Я допоможу тобі завжди і в усьому!- він присів і взяв жінку за руки. - Я завжди буду за тебе і в тебе за спиною завжди буде міцна стіна, незалежно від твого відношення до мене і... Я не буду вимагати взаємності, я просто хочу тобі сказати, що ти завжди та в усьому можеш на мене розраховувати. Завжди. - і з цими словами він ніжно прижав руки Олі до своїх вуст.
-Дякую тобі. І обіцяю... Незалежно від минулого... Незалежно від того, що було і є в моєму житті. В своєму серці я вже виділила тобі місце... Особливе місце... - ледве чутно додала Оля і вони з Анатолієм знову злились у поцілунку.
Над прірвою...
Так дивно. Артем дуже багато чув про те, що відбувається з людьми, коли вони опиняються на межі життя і смерті, однак, не думав, що насправді це настільки легко і страшно одночасно. Він лежав долілиць на підлозі в кабінеті і відчував, як поступово леденіють кінчики пальців, як жар в грудях розповсюджується по всьому тілу, ніби спалюючи все зсередини. Було лячно, хотілося кричати, кликати на допомогу, однак, в нього не було сил зробити навіть елементарний подих. Він був ніби у вакуумі, все бачив, відчував, але реагувати на зовнішні подразники не міг. «Я не можу так ось просто померти. Я не можу так ось просто піти. Не маю права. Заради Марічки, заради Петрика, заради мами. Я потрібен їм»- кричав внутрішній голос, а сам чоловік продовжував відчайдушно чіплятися за життя. Він все прекрасно чув,чув, як відкрилися двері кабінету, чув тихі дитячі кроки, несміливе: «Татку, що з тобою?! Ти втомився?! Ти спиш?!», те, як дитячий голосочок від жаху почав зриватися та переходити в плач, як маленькі ніжки залопотіли по підлозі, щоб покликати на допомогу. -Бабусю… Бабусю.. – задихалася від сліз та страху Марічка, оченята якої були величезними, а по щічках градом текли сльози. Бабуся в той момент разом з гувернанткою складали меню на завтра для дітей і літня жінка дуже здивувалася тому, що онучка досі не в ліжечку. -Так, юна леді, а це що таке? Чому ти досі не спиш?! Що сталося, сонечко?- занепокоєно запитаа жінка, дивлячись на німий жах у очах дівчинки. -Там… Тато… Лежить…- плакала дівчинка, тремтячим голосом показуючи маленьким пальчиком в сторону кабінету. -Як лежить?!- сполотніла жінка.- Він заснув?!- ніяк не могла зрозуміти, про що говорить онучка, однак, материнська серце тривожно кольнуло і жінка перевела дихання. -Юлю, потурбуйся про Марічку, я зараз… - сказала гувернантка і попрямувала до кімнати сина. ….На перші декілька хвилин, коли вони вбігли до кабінету, Олена Михайлівна подумала, що це неправда, мара, жахливий сон. Її син Артем лежав посеред кабінету в безладній позі. Було відразу ж ясно, що це – батько Артема помер раптово, від серцевого нападу. У жінки перед очима досі були ці страшні картини і зараз… Ні, неможливо, щоб це відбувалося з її синочком, кровиночкю. -Артеме! Синочку! Що з тобою? – безтямно закричала нещасна жінка, впавши навколішки біля сина. Жінку трясло, здавалося, що все, що зараз відбувалося, страшний сон. Вона цілувала долоню сина, била його по щоках, плакала. На мить Артем пришов до тями, видав якийсь хрип, а потім знову провалився у пітьму. -Що з ним? – злякано кричала гувернантка, в якої на очах теж виступили сльози. -А ти чого стоїш?! – крикнула Олена Михайлівна.- Викликай Швидку! Негайно! Синку… Синочку… Потерпи… Зараз все буде гаразд.. ….Так дивно. Дивно і страшно. Артем чув, бачив все, що відбувалося, однак, нічого не міг вдіяти, нічому зарадити. Артем ніби спостерігав за всім, що відбувалося, зі сторони. Він бачив ридаючу матір, коли Олена Михайлівна плескала, ридаючи, сина по щоках, бачив плачучу Марійчку, яку няня дарма намагалася відвести і вкласти спати, чув голос покоївки, яка викликала «Швидку» для господаря дому голосом, який постійно зривався, чув гул самої карети «Швидкої Допомоги», голоси лікарів, які страшним гулом накладалися на голосіння його матері. Все відбувалося, наче в високо бюджетній Голівудській мелодрамі, і Артем розумів, що не хоче йти з життя просто зараз – так пафосно, гучно, трагічно. Не так він хотів закінчити своє життя, не в той час, коли, здавалося, попереду стільки успіхів та звершень. Він відчайдушно кричав, хотів заспокоїти матір, однак, усвідомив, що того крику насправді ніхто не чує. Всі скучкувалися над його нерухомим тілом і намагалися хоч якось допомогти. -Розійдіться! Будь ласка, відступіться на декілька кроків. Нам необхідно оглянути пацієнта! – почувся м’який і наполегливий голос фельдшера «Швидкої допомоги». Лікар нахилився над Артемом і почав оглядати нерухомого чоловіка, в надії почути пульс. – Пульс є, але слабкий. Давайте два кубики Адреналіну.- сказав він і його колеги миттю начали виконувати доручення. Потім фельдшер подивився на ридаючих жінок. – Так, шановні, я прошу Вас, покиньте кабінет, нам треба працювати! -Ні! Я нікуди не піду! Я буду з ним! Артемчику! – Олена Михайлівна кинулася до сина, але її вчасно зупинили дві пари чоловічих рук. -Шановна… Жіночко.. Будь ласка, ходімо зі мною, Ваш син в надійних руках, йому допоможуть.- м’яко сказав один з лікарів і йому вдалося вивести нещасну жінку за двері. «Другий» Артем хотів було ринути за матір’ю, однак, його ніби затягнуло в пелену. Він опинився у якомусь незнайомому місці, наповненому не то димом, не то туманом. «Це все? Все закінчилося? Невже для мене це кінець?!»- подумав він, здивовано роздивляючись навколо, неначе дитина, яка опинилася в незнайомому для себе місці. Один Бог знає, скільки часу він провів ось так, розгублено блукаючи, аж доки не почув голос, який кликав його… -Артеме…- це був не просто знайомий, а до болю рідний голос. Голос, який він впізнав би серед багатьох інших. Голос жінки, котру він кохав і кохає все своє життя. Голос жінки, яка складала сенс його існування, яка була його всім, сонцем, повітрям, життєдайним джерелом. Озирнувшись, Артем побачив, що Оля стоїть в двох кроках від нього, однак, чомусь не наважується підійти. Така ж красива, ніжна, тендітна, в білій, легкій сукні та з пасмами волосся, що спадало на плечі- такою вона була на їхньому першому побаченні і такою назавжди закарбувалась у його серці. -Олю.. – майже благоговійно прошепотів Артем, поступово наближаючись до жінки. Як довго він мріяв про цю зустріч, з яким солодким болем на серці він чекав її. Здавалося, що Артем ось-ось збожеволіє від щастя. – Я так чекав… Так чекав нашої зустрічі… Хоча б тут ми будемо разом.. – сказав він, протягнувши руку на зустріч коханій, однак, Ольга навпаки відвернулась і наче відсахнулась від чоловіка. -Не зараз, Артеме, не зараз… - ледве чутно сказала вона, здавалося, що жінка кудись поспішає. – В нас мало часу… -Але чому?! Чому?! – ніяк не міг зрозуміти Артем. – Я так довго чекав цієї зустрічі. Я знав, що знайду тебе. І навіть те, що мені доведеться піти з життя раніше… -Ні, Артеме…- перебила його Ольга, яка все так само трималася на дистанції, ніби її щось стримувало і вона не могла підійти до коханого. – Для тебе поки що ці двері закриті. Саме тому я тут… -Закриті?! Як це?! Як так відчайдушно намагався знайти тебе, бути поряд, що… -Ти повинен жити, Артеме. Повинен. – говорила Оля, дивлячись йому прямо у вічі. - Повинен жити ради наших дітей, заради нас…- нарешті вона наблизилась і навіть легенько провела рукою по його щоці. За мить до того Артему здалося, що в ту мить в нього пробіжать по тілу мурахи, однак, він відчув легкість і навіть тепло. Те тепло, неймовірне тепло, яке завжди випромінювала його Оля. Від того тепла одночасно ставало і легко, і щемно на душі.- Ти повинен бути щасливим… -Моє щастя неможливе без тебе. – сказав Артем, дивлячись Олі прямо у вічі, і раптом його голос затремтів. Ольга, в свою чергу, сумно посміхнулася, однак, у цій посмішці було і якесь дивне світло. -Ти ще будеш щасливий… - сказала вона кришталевим голосом. – Ти повинен жити заради наших дітей… -Я розумію.. Розумію, кохана… Обіцяю, боротимусь заради них, просто… Я досі не змирився, що ти так раптово пішла і.. – почав було Артем, однак, Оля його не перебила. -Я нікуди не пішла. – якось на диво спокійно відповіла Оля. -Не пішла?... – ледве чутно вимовив Артем, який не знав, чого очікувати. –Але ж… - він не знав, як реагувати на слова коханої.- Я бачив твій… -Так, ти бачив тіло, але ніхто ні на що не може дати точної гарантії. Я жива, я на землі і тримає мене саме твоє кохання і наші діти. Однак, без твоєї допом