Ольги стривожено тьохнуло – вона відразу ж відчула щось недобре і якось занадто різко відсахнулася від Толі. -Треба відчинити.. – ледве чутно промовила вона, однак, не відвела погляд і подивилася Анатолієві прямо у вічі, однак, чоловік в цю мить аж ніяк не хотів руйнувати той трепет, який зараз був поміж них. -Кому треба буде конче – прийде пізніше! - трохи з гумором тихо сказав чоловік, що, чесно кажучи, не було властивим йому. Однак, Оля не розділяла його легкого, романтичного настрою. -Щось сталося…. Справді, Толю… Я відчуваю… - тремтячим голосом сказала жінка і сама кинулася до дверей. Толя побіг за нею. За вікнами барабанив дощ, а небо розколювала перша весняна блискавиця. -Хто б це міг бути в таке погоду? І мама десь забарилася… - сам до себе пробурмотів чоловік, перш ніж Ольга відчинила двері. На порозі стяла заплакана Інна, їхня сусідка, молода мати з ридаючим малюком на руках. Цю сімнадцятирічну молоду, можна навіть сказати, аж надто молоду матір Оля вже знала доволі давно. Дівчина виховувала малюка сама, живучи в тітчиному будинку. Єдина жива душа, сестра покійної Інниної матері, дала притулок дівчині після того, як їх з малюком покинув наречений та батько дитини. -Тьотю Ніно, допоможіть… Я вже й не знаю, що робити… - тремтячим голосом говорила Інна, притискаючи о грудей чотирьохрічного Тарасика. – Малий кричить і кричить, я ніяк не можу його заспокоїти. Думала, що коліки, дала сироп, але нічого не допомогло! Що мені робити?! -Так… Проходь.. Проходь, дитино! – запросила Оля дівчину в будинок і відразу ж взяла на руки Тарасика, досвідчено та акуратно підтримуючи малого під голівку. Жінку немов струмом підкинуло, вона миттю згадала, як тримала на руках своїх малюків, але Ользі вчасно вдалося опанувати себе. -Що з ним, тьоть Нін?! Він хворий?! Нам треба до лікарні?! Тітка сказала дочекатися, доки дощ стихне, щоб поїхати до лікаря, а я вже не могла терпіти! Не могла!– Інна, ще сама, як дитина, здається вже була на межі зриву, в той час, коли абсолютно спокійна Ольга просто пильно подивилася на ридаючого малюка і вмить все зрозуміла. -Він не захворів!- твердо сказала цілителька, легенько погойдуючи хлопчика, який, здається, захлинався від сліз. – Він не хворий, його просто зурочили. -Щ… Що?! – з жахом запитала шокована, зблідла Інна, не зводячи очей зі свого нещасного синочка. -У всьому винне зле око. Малюка зурочили і дуже сильно Ви були десь в людних місцях останньої доби? – запитала в дівчини Ольга, яка дивувалася сама собі. Вона не знала, звідки в неї усі ці знання і відчуття, здавалося, що вона знала про це все життя, але ніяк не могла використати ці знання на практиці. Раптом Ольга відчула всередині себе дуже сильний прилив сил, наче все її єство стало великим клубком сили в бажанні допомогти цьому хлопчинці. -Так… Ми вчора їздили в район на планове щеплення. І я тепер злякалася – думала, що все це через вакцину. Знаєте, безліч всього прочитала на цю тему… - торохкотіла Інна, приклавши руку до чола. В той час, Толя без зайвих слів пішов до кухні і приніс звідти склянку води, простягнувши її дівчині,а потім лагідно посміхнувся до малюка. – Дякую… - пробурмотіла Інна, зробивши декілька ковтків. Тим часом, Ольга перехрестила хлопчика, перехрестилася сама, а потім почала відчайдушно читати молитву. Толя та Інна, затамувавши дихання, тихо спостерігали за тим, як малюк поступово починаю втихати, заспокоюватися, а потім, позіхаючи, притулився до своєї рятівниці. -Ось ми і заспокоїлися. Вже все добре… - з посмішкою прошепотіла Ольга. Тим часом, Анатолій майже благоговійно спостерігав та тим, як трепетно Ольга ставиться до свого маленького пацієнта, тримаючи його на руках, поплескуючи по спинці і ніжно посміхаючись. Малюк на той час вже зовсім заспокоївся, пригорнувшись до своєї рятівниці та слухаючи, як монотонно барабанить по шибках дощ. Немає сумнівів: Ольга була і є чудовою мамою для своїх діток – подумав Анатолій і в його серце раптом болюче кольнуло усвідомлення того, що він зрозумів, наскільки важкою для Олі є розлука з її дітьми. В ту мить Анатолій подумки присягнувся собі, що зробить все для того, щоб Ольга якнайскоріше знайшла своїх дітлахів і щоб вони знову були разом. І найголовніше – щоб Оля була щасливою, навіть якщо і не з ним…. Навіть якщо і не з ним… -Ось так… Все майже минулося… - прошепотіла Оля, передаючи заплаканого малюка, який вже навіть встиг солодко задрімати, його мамі. – Все погане позаду, він зараз солодко спатиме декілька годин, бо вже дує сильно ці «вроки» його виснажили. І ще, я Вам дам трави. Материнку та м’яту будете використовувати для відварів, з любистку та хвої зробите ванночки перед сном. І ось.. Це зілля кладіть йому у візочок. – дала молода цілителька це один пучок трав. – Воно захистить малого від злого ока. -Так… Дякую Вам.. дякую.. – сказала Інна, перевівши дихання. – Ви… Вибачте, що потурбували… Ми вже підемо.. -Іно, я тебе, вірніше, вас проведу… Ходімо, козаче! – посміхнувся Анатолій, ніжно взявши Тарасика за крихітну ручку. -Дякую Вам… Ще раз дякую.. – примовляла Інна, цілуючи свою крихітку. -Не варто дякувати. Нехай допомагає. Йдіть з Богом.. – ледве чутно сказала Ольга, притуливши руку до скроні. Коли Толя разом з Інною та малюком вийшов з кімнати, щоб провести гостю, Ольга зробила глибокий вдих і ослаблено опустилася на канапу. Такі ритуали завжди забирали в неї дуже багато сил, вона це знала, а зараз відчувала особливо гостро, коли носила під серцем дитину. Хоч термін був ще не дуже великим, однак Оля вже відчувала перші поштовхи крихітки. -Тихше… Тихше, мій маленький… - ледве чутно сказала вона погладжуючи свій животик. Тим часом, повернувся Толя, який вже провів їхніх спонтанних пацієнтів. - Все добре, козак вже солодко спить в мами на руках і… -- браво відрапортував Толя, а потім запнувся на півслові, коли побачив бліду, як стіну, Ольгу. – Оль, що сталося? Недобре? – кинувся він до жінки, взявши її за руку. -Нічого.. Нічого… Зараз все минеться… - ледве чутно сказала Оля, тримаючи руку на своєму животі і закривши очі. – Просто… Малюк штовхається… -Сильно?... – стривожено запитав Толя, погладивши Олю по долоні. Прикривши очі, жінка ствердно кивнула, відкинувшись на спинку дивану. – Я зараз збігаю за водою! – заметушившись, сказав чоловік. -Не треба… Не варто… Це зараз минеться.. Чшш.. Тихше, маленький… - примовляла Оля. Раптом по щоці жінки потекла сльоза. Перед очима виникли зовсім нещодавні спогади, той період, коли вона носила під серцем Павлика і він так само штовхався ніжками,а а Артем з посмішкою на обличчі розмовляв з малюком, з їхнім довгоочікуваним сином. По щоці жінки потекла сльоза. -Олю, ти чого? – здивувався Анатолій і навіть доторкнувся до її обличчя, аби витерти непрохану сльозу. Тим часом, Оля схопила руку Анатолія, сильно її стиснувши, та благально подивилася йому у вічі. -Толю, допоможи мені! Допоможи повернути дітей, благаю тебе! – відчайдушно торохкотіла жінка зі сльозами на очах. – Я… Я не можу так! Мені необхідно бути там, з ними! Необхідно, розумієш?! -Так.. Так… Звичайно ж, що розумію, мила моя.. Звичайно… - ніжно промовив Анатолій. Він чудово розумів, що втратить її, втратить назавжди, якщо дозволить піти, знайти родину, повернутися додому, однак… Він не маленький і не повинен годувати себе ілюзіями. Оля йому не належить. І до того ж, чи ж не він обдурює і Олю, і себе. Тим, що придумав… Придумав образ, воскресив для себе Нінель, само тужні переселивши її в тіло цієї нещасної жінки, котра й так багато чого побачила на своєму життєвому шляху. Тому, на думку Толі, було в нечесно використовувати становище коханої у власних цілях. -Що мені робити? Що? – шепотіла жінка, яка тремтіла усім тілом. -По-перше, заспокоїтися. Ми обов’язково знайдемо вихід. – Толя подумав декілька хвилин. – Олю, а ти пам’ятаєш вашу точну адресу? – запитав він, а Оля ствердно кивнула. -Так…. Я навіть… Згадала наш будинок до найменших дрібниць.. – сказала жінка, витираючи сльози. -Ось! Чудово! – посміхнувся Анатолій, а Ольга, в свою чергу, здивовано подивилася, не знаючи, що й думати. -А навіщо тобі адреса? – запитала вона, абсолютно збита з пантелику такою ідеєю Толі. Оля, чесно кажучи, не знала, чого й чекати, дивлячись на Толю такими очима, як маленька дівчинка спостерігає за татом, який обіцяє полагодити її улюблену ляльку. -Напиши-напиши. – задумливо сказав Толя, а Ольга зі сльозами на очах вхопила до рук ручку і написала декілька заповітних рядків. -І ще одне, я думаю, що тобі не варто ось так відразу з’являтися на порозі власного будинку… - м’яко сказав чоловік, ретельно підбираючи слова. Він ще хотів було додати «…і небезпечно», але зрозумів, що цього робити не варто. По-перше, щоб не налякати Олю, емоційний та фізичний стан якої й без того бажав кращого. Адже, не з проста жінка могла потрапити в таку піду. Якби ж то знайти того покидька, який зробив з нею все це.. – вкотре подумки зітхнув Анатолій, стиснувши кулаки. -Чому?! Там мої діти! Діти! Розумієш, Толю?! Вони це маленькі! Дуже маленькі! І самі! Самі!- продовжувала гірко плакати Оля. В пориві емоцій Толя обійняв жінку і міцно пригорнув до себе. -Я присягаюся тобі! Ми щось придумаємо! – нарешті сказав Толя!- Я відвезу тебе до дітей! Обіцяю! – казав він, погладжуючи жінку по голові. В обіймах Анатолія Оля відчула себе ніби під теплою ковдрою – спокійною та захищеною. «Що мені робити? Я заплуталася. Абсолютно заплуталас