візочок. – дала молода цілителька це один пучок трав. – Воно захистить малого від злого ока. -Так… Дякую Вам.. дякую.. – сказала Інна, перевівши дихання. – Ви… Вибачте, що потурбували… Ми вже підемо.. -Іно, я тебе, вірніше, вас проведу… Ходімо, козаче! – посміхнувся Анатолій, ніжно взявши Тарасика за крихітну ручку. -Дякую Вам… Ще раз дякую.. – примовляла Інна, цілуючи свою крихітку. -Не варто дякувати. Нехай допомагає. Йдіть з Богом.. – ледве чутно сказала Ольга, притуливши руку до скроні. Коли Толя разом з Інною та малюком вийшов з кімнати, щоб провести гостю, Ольга зробила глибокий вдих і ослаблено опустилася на канапу. Такі ритуали завжди забирали в неї дуже багато сил, вона це знала, а зараз відчувала особливо гостро, коли носила під серцем дитину. Хоч термін був ще не дуже великим, однак Оля вже відчувала перші поштовхи крихітки. -Тихше… Тихше, мій маленький… - ледве чутно сказала вона погладжуючи свій животик. Тим часом, повернувся Толя, який вже провів їхніх спонтанних пацієнтів. - Все добре, козак вже солодко спить в мами на руках і… -- браво відрапортував Толя, а потім запнувся на півслові, коли побачив бліду, як стіну, Ольгу. – Оль, що сталося? Недобре? – кинувся він до жінки, взявши її за руку. -Нічого.. Нічого… Зараз все минеться… - ледве чутно сказала Оля, тримаючи руку на своєму животі і закривши очі. – Просто… Малюк штовхається… -Сильно?... – стривожено запитав Толя, погладивши Олю по долоні. Прикривши очі, жінка ствердно кивнула, відкинувшись на спинку дивану. – Я зараз збігаю за водою! – заметушившись, сказав чоловік. -Не треба… Не варто… Це зараз минеться.. Чшш.. Тихше, маленький… - примовляла Оля. Раптом по щоці жінки потекла сльоза. Перед очима виникли зовсім нещодавні спогади, той період, коли вона носила під серцем Павлика і він так само штовхався ніжками,а а Артем з посмішкою на обличчі розмовляв з малюком, з їхнім довгоочікуваним сином. По щоці жінки потекла сльоза. -Олю, ти чого? – здивувався Анатолій і навіть доторкнувся до її обличчя, аби витерти непрохану сльозу. Тим часом, Оля схопила руку Анатолія, сильно її стиснувши, та благально подивилася йому у вічі. -Толю, допоможи мені! Допоможи повернути дітей, благаю тебе! – відчайдушно торохкотіла жінка зі сльозами на очах. – Я… Я не можу так! Мені необхідно бути там, з ними! Необхідно, розумієш?! -Так.. Так… Звичайно ж, що розумію, мила моя.. Звичайно… - ніжно промовив Анатолій. Він чудово розумів, що втратить її, втратить назавжди, якщо дозволить піти, знайти родину, повернутися додому, однак… Він не маленький і не повинен годувати себе ілюзіями. Оля йому не належить. І до того ж, чи ж не він обдурює і Олю, і себе. Тим, що придумав… Придумав образ, воскресив для себе Нінель, само тужні переселивши її в тіло цієї нещасної жінки, котра й так багато чого побачила на своєму життєвому шляху. Тому, на думку Толі, було в нечесно використовувати становище коханої у власних цілях. -Що мені робити? Що? – шепотіла жінка, яка тремтіла усім тілом. -По-перше, заспокоїтися. Ми обов’язково знайдемо вихід. – Толя подумав декілька хвилин. – Олю, а ти пам’ятаєш вашу точну адресу? – запитав він, а Оля ствердно кивнула. -Так…. Я навіть… Згадала наш будинок до найменших дрібниць.. – сказала жінка, витираючи сльози. -Ось! Чудово! – посміхнувся Анатолій, а Ольга, в свою чергу, здивовано подивилася, не знаючи, що й думати. -А навіщо тобі адреса? – запитала вона, абсолютно збита з пантелику такою ідеєю Толі. Оля, чесно кажучи, не знала, чого й чекати, дивлячись на Толю такими очима, як маленька дівчинка спостерігає за татом, який обіцяє полагодити її улюблену ляльку. -Напиши-напиши. – задумливо сказав Толя, а Ольга зі сльозами на очах вхопила до рук ручку і написала декілька заповітних рядків. -І ще одне, я думаю, що тобі не варто ось так відразу з’являтися на порозі власного будинку… - м’яко сказав чоловік, ретельно підбираючи слова. Він ще хотів було додати «…і небезпечно», але зрозумів, що цього робити не варто. По-перше, щоб не налякати Олю, емоційний та фізичний стан якої й без того бажав кращого. Адже, не з проста жінка могла потрапити в таку піду. Якби ж то знайти того покидька, який зробив з нею все це.. – вкотре подумки зітхнув Анатолій, стиснувши кулаки. -Чому?! Там мої діти! Діти! Розумієш, Толю?! Вони це маленькі! Дуже маленькі! І самі! Самі!- продовжувала гірко плакати Оля. В пориві емоцій Толя обійняв жінку і міцно пригорнув до себе. -Я присягаюся тобі! Ми щось придумаємо! – нарешті сказав Толя!- Я відвезу тебе до дітей! Обіцяю! – казав він, погладжуючи жінку по голові. В обіймах Анатолія Оля відчула себе ніби під теплою ковдрою – спокійною та захищеною. «Що мені робити? Я заплуталася. Абсолютно заплуталася…» - подумала жінка, здійнявши очі до небес. – «Господи, допоможи мені, знайти родину, істину і саму себе.. І саму себе..» * * * Артем прийшов що тями на третю добу після того, як потрапив до лікарні. Свідомість чоловіка була досить затуманена і Володарський не відразу зрозумів, де ж саме він зараз знаходиться. Важко дихаючи, Артем розплющив очі і обвів поглядом палату. Безсилим. Як же кепсько бути безсилим! А особливо зараз, коли він повинен боротися за своє життя, свою родину. Думки вискакували в голові, наче феєрверки. Йому потрібно – ні, просто необхідно вибратися звідси! Вибратися, щоб захистити родину, знайти дружину. Так, саме знайти. Тепер Артем був цілковито впевнений в тому, що Оля жива. Жива! Жива! А інакше й бути не може! Вона ж сама сказала про це Артему, коли прийшла до нього. Тоді, того фатального вечора, в кабінеті. Не забрала з собою, ні, а врятувала! І врятувала саме для того, щоб від не лише відшукав кохану, але й знайшов та покарав того покидька (чи покидьків), який познущався над його коханою, який позбавив Артема дружини, а їхніх з Олею дітей – матері. Втекти. Перш за все, треба вибратися звідси. Вибратися для того, щоб діяти. Хоч свідомість і працювала ще не дуже злагоджено, але Артем вже прекрасно усвідомлював те, що треба діяти. Чоловік спробував підняти праву руку, щоб висмикнути з лівої крапельницю та позривати з себе численні провід очки-фіксатори кардіомонітору, які були прикріплені до його грудей та фіксували кожен подих хворого. Вдих. Видих. Вдих. Ще один видих. Навіть власне дихання для Артема здавалося настільки гучним, що від нього дзвеніло в вухах. Його права рук безсило впала на ковдру, вклавши в цей рух всі свої сили, для того, щоб виконати нехитру задачу. Від неймовірною слабкості чоловік заплющив очі і навіть відкинув голову в сторону. «Чорт…»- промовив він сам до себе, спробувавши стиснути кулак. І знову сил забракло… Раптом Артем почув голоси. Вони ніби наближалися все ближче і ближче в унісон з кроками. «Це сюди.. Це точно сюди..» - підказала йому свідомість, хоча, на даний момент Артем зовсім не хотів приймати відвідувачів. Йому ще потрібно було набратися сил, впорядкувати думки та точно вирішити, що робити далі. «Чому зараз? Тільки не сюди…» благав подумки Артем, вирішивши поки що прикинутися сплячим. Так, не дуже виховано з його боку, однак, поки що Артем аж ніяк не хотів приймати відвідувачів. -Йому нещодавно зробили укол, не задовго після того, як пацієнт почав приходити до тями. Зараз він відпочиває. Вашому братові потрібно відновити сили. Але Ви можете зараз на надовго пройти до нього…. –дівочий голос дзвіночком лунав зовсім поруч і зливався в унісон з кроками. -Так… Дякую… Дякую Вам…- відповів Борис (а це був саме він, Артем відразу ж впізнав голос двоюрідного брата). По тілу наче пройшов струм, але в Артема на даний час зовсім не було сил для того, щоб вжити хоча б якихось заходів. -Якщо щось буде потрібно, кличте мене. – сказала молода дівчина, яку, якщо по правді, трохи насторожив відвідувач. -Ви не хвилюйтеся, все буде гаразд… - нашвидкуруч сказав Борис, за масляною посмішкою якого ховалася хижа гримаса. Сьогодні або ніколи. День Х. Ще одного шансу так просто розправитися з братиком може й не бути. Тільки тут і зараз. Більше Борис свого не впустить. -Мій пост зовсім поруч –з палатою… Якщо щось буде необхідно – кличте..- повторила медсестра, з деяким застереженням дивлячись на Бориса. Ніби щось відчувала. «Може, ти, нарешті, перестанеш на мене витріщатися?!» - хотів було сказати Борис, але вчасно стримався. -Добре-добре, не хвилюйтеся…- пробурмотів чоловік, а коли дівчина вийшла на двері, масляна посмішка Бориса змінилася на жорстоку, навіть хижу гримасу. Його час настав. -Ну що, братику, нарешті випала нагода для щирої розмови! Вона в нас вийде трохи однобокою, ти вже вибачай! – говорив Борис, беручи до рук подушку. – Ось зараз, ще декілька хвилин – і все закінчиться. Але ти будеш змушений мене спершу вислухати, хочеш ти цього чи ні. Я ненавиджу тебе! І ненавидів все своє життя, з того самого дня, коли доля закинула мене у вашу кляту сімейку! Я так довго чекав того моменту, щоб ти нарешті сповна отримав за все те, що ти і твоя сімейка зробили з моїм життям! Щоб поквитатися з вами за всі ті приниження, яка мені довелося пережити! Ти думав, що все життя ти отримуватимеш бажане так ось просто, з півоберту? – Борис хижо, навіть гидливо скривився.- Помиляєшся, братику, ой як помиляєшся! Зараз настала моя черга і тепер я отримуватиму все, що захочу і те, що повинне належати мені по праву! Ти думав, що я так просто тобі пробачу те, що ти все своє життя вискакував попереду, отримуючи все найкраще?! Кращу кімнату, кращу посад