я…» - подумала жінка, здійнявши очі до небес. – «Господи, допоможи мені, знайти родину, істину і саму себе.. І саму себе..» * * * Артем прийшов що тями на третю добу після того, як потрапив до лікарні. Свідомість чоловіка була досить затуманена і Володарський не відразу зрозумів, де ж саме він зараз знаходиться. Важко дихаючи, Артем розплющив очі і обвів поглядом палату. Безсилим. Як же кепсько бути безсилим! А особливо зараз, коли він повинен боротися за своє життя, свою родину. Думки вискакували в голові, наче феєрверки. Йому потрібно – ні, просто необхідно вибратися звідси! Вибратися, щоб захистити родину, знайти дружину. Так, саме знайти. Тепер Артем був цілковито впевнений в тому, що Оля жива. Жива! Жива! А інакше й бути не може! Вона ж сама сказала про це Артему, коли прийшла до нього. Тоді, того фатального вечора, в кабінеті. Не забрала з собою, ні, а врятувала! І врятувала саме для того, щоб від не лише відшукав кохану, але й знайшов та покарав того покидька (чи покидьків), який познущався над його коханою, який позбавив Артема дружини, а їхніх з Олею дітей – матері. Втекти. Перш за все, треба вибратися звідси. Вибратися для того, щоб діяти. Хоч свідомість і працювала ще не дуже злагоджено, але Артем вже прекрасно усвідомлював те, що треба діяти. Чоловік спробував підняти праву руку, щоб висмикнути з лівої крапельницю та позривати з себе численні провід очки-фіксатори кардіомонітору, які були прикріплені до його грудей та фіксували кожен подих хворого. Вдих. Видих. Вдих. Ще один видих. Навіть власне дихання для Артема здавалося настільки гучним, що від нього дзвеніло в вухах. Його права рук безсило впала на ковдру, вклавши в цей рух всі свої сили, для того, щоб виконати нехитру задачу. Від неймовірною слабкості чоловік заплющив очі і навіть відкинув голову в сторону. «Чорт…»- промовив він сам до себе, спробувавши стиснути кулак. І знову сил забракло… Раптом Артем почув голоси. Вони ніби наближалися все ближче і ближче в унісон з кроками. «Це сюди.. Це точно сюди..» - підказала йому свідомість, хоча, на даний момент Артем зовсім не хотів приймати відвідувачів. Йому ще потрібно було набратися сил, впорядкувати думки та точно вирішити, що робити далі. «Чому зараз? Тільки не сюди…» благав подумки Артем, вирішивши поки що прикинутися сплячим. Так, не дуже виховано з його боку, однак, поки що Артем аж ніяк не хотів приймати відвідувачів. -Йому нещодавно зробили укол, не задовго після того, як пацієнт почав приходити до тями. Зараз він відпочиває. Вашому братові потрібно відновити сили. Але Ви можете зараз на надовго пройти до нього…. –дівочий голос дзвіночком лунав зовсім поруч і зливався в унісон з кроками. -Так… Дякую… Дякую Вам…- відповів Борис (а це був саме він, Артем відразу ж впізнав голос двоюрідного брата). По тілу наче пройшов струм, але в Артема на даний час зовсім не було сил для того, щоб вжити хоча б якихось заходів. -Якщо щось буде потрібно, кличте мене. – сказала молода дівчина, яку, якщо по правді, трохи насторожив відвідувач. -Ви не хвилюйтеся, все буде гаразд… - нашвидкуруч сказав Борис, за масляною посмішкою якого ховалася хижа гримаса. Сьогодні або ніколи. День Х. Ще одного шансу так просто розправитися з братиком може й не бути. Тільки тут і зараз. Більше Борис свого не впустить. -Мій пост зовсім поруч –з палатою… Якщо щось буде необхідно – кличте..- повторила медсестра, з деяким застереженням дивлячись на Бориса. Ніби щось відчувала. «Може, ти, нарешті, перестанеш на мене витріщатися?!» - хотів було сказати Борис, але вчасно стримався. -Добре-добре, не хвилюйтеся…- пробурмотів чоловік, а коли дівчина вийшла на двері, масляна посмішка Бориса змінилася на жорстоку, навіть хижу гримасу. Його час настав. -Ну що, братику, нарешті випала нагода для щирої розмови! Вона в нас вийде трохи однобокою, ти вже вибачай! – говорив Борис, беручи до рук подушку. – Ось зараз, ще декілька хвилин – і все закінчиться. Але ти будеш змушений мене спершу вислухати, хочеш ти цього чи ні. Я ненавиджу тебе! І ненавидів все своє життя, з того самого дня, коли доля закинула мене у вашу кляту сімейку! Я так довго чекав того моменту, щоб ти нарешті сповна отримав за все те, що ти і твоя сімейка зробили з моїм життям! Щоб поквитатися з вами за всі ті приниження, яка мені довелося пережити! Ти думав, що все життя ти отримуватимеш бажане так ось просто, з півоберту? – Борис хижо, навіть гидливо скривився.- Помиляєшся, братику, ой як помиляєшся! Зараз настала моя черга і тепер я отримуватиму все, що захочу і те, що повинне належати мені по праву! Ти думав, що я так просто тобі пробачу те, що ти все своє життя вискакував попереду, отримуючи все найкраще?! Кращу кімнату, кращу посаду, найкращу з жінок! І головне – ти ніколи цього по-справжньому не цінував! Ніколи! – після останніх слів шалений вогник в очах в Бориса загорівся ще з більшою силою. - А хочеш, я відкрию тобі велику таємницю?! Хочеш?! Вгадай, хто все це спланував?! Зникнення Олі, твій сьогоднішній вегетативний стан.. Вгадай, кому саме вдалося розлучити тебе з дружиною? Не знаєш?! А ось він я перед тобою!- Борис говорив гучно, нічого і нікого не боячись. – І сміливо говорю тобі все це зараз в обличчя! Знаючи, що нічого ти мені не зробиш! І не лише тому, що ти зараз на даний час фактично овоч! А тому, що ти – нікчема! Нікчема по життю! Це твоє тавро, невдахо! Навіть важко уявити, за що ж саме те змогла покохати Оля! Знаю, як ти пишаєшся тим, що саме вона – твоя жінка, твоя дружина! Але тепер все змінилося, братику! Твоя жінка в одну мить з твоєї перетворилася в нічию! Перетворилася в нічию для того, щоб стати моєю! Моєю навіки! – Борис так захопився своїм шаленим монологом, що навіть не помітив, як рука Артема судомно стиснулася в кулак. –Ааа, тобі цікаво, так?! Цікаво, які мої подальші наміри?! А ніяких! Бо вона вже нічия! Лише моя! Моя, чуєш?! – Борис на емоціях навіть злегка трусанув брата. – Я знаю, де вона! І зовсім скоро я поїду в те село, де вона є зараз. Щоб знайти її, забрати, назвати своєю і відвезти СВОЮ жінку у СВІЙ дім, в СВОЇ володіння – це все мені належить по праву! І для того, щоб отримати все це, мені потрібно зробити всього одну-єдину дрібницю – закінчити почату справу і тому… Прощавай, братику! Борис закінчив свою промову з божевільною посмішкою, а руки вже стиснули одну з подушок. Долоні тремтіли, кісточки пальців вкривалися рясним потом, але відступати уже було нікуди. Або зараз, або ніколи. Він занадто далеко зайшов і занадто довго чекав цієї миті. -Прощавай, братику! – повторив він,а рука з подушкою почала стрімко наближатися до обличчя Артема. Ще буквально хвилина – і все позаду. І перемога, цілковита і абсолютно заслужена. Смерть уві сні швидка і безболісна. Артем навіть нічого і не відчує. Борис багато разів бачив подібні сцени на телеекранах. Декілька митей – і справу зроблено, душа жертви спокійно відлітає в небеса, без галасу та зайвого шуму. Укол в вену для правдивості і- дуже шкода, не витримало серце. Подушка торкнулася блідого обличчя. Мить. Лише одна мить. -Стій.. – глухий голос невідомо звідки раптом роздер стерильну лікарняну тишу. Холодні пальці міцно вчепилися в широку руку Бориса. Відчайдушно вчепилися за життя. В ту мить Борис затремтів всім тілом, не знаючи, як йому бути далі. Артем розплющив очі, подивившись Борису просто у вічі. Він пильно дивився в очі своєму катові. Катові всієї його родини. Тепер Артем точно знав його ім’я і точно знав перелік всіх його злочинів – Борис сам зізнався в усьому. І лише одного цього – бажання покарати покидька, який зламав їхнє життя, та жага знайти кохану вартували того, щоб жити. Жити та боротися. -Стій… - повторив Артем. Двоє заклятих братів, двоє рідних ворогів мовчки поглянули одне одному у вічі… * * * Міла. Коли маршрутка зупинилася, вона зрозуміла, що задрімала і очуняла лише тоді, коли огрядна жіночка похилих літ, яка сиділа поруч з дівчиною, почала витягати на світ Божий свої численні картаті сумки, наповнені гостинцями з міста. -Доню, приїхали! – дещо невдоволено сказала жінка, скептично подивившись на сонну молодицю, яка проспала майже всю дорогу. Адже, звідки їй було знати, що Міла цілими днями горбатиться на благо дому Володарських, служачи їм вірю та правдою (з останнім дівчина з сумною посмішкою могла б зараз посперечатися). До того ж, після всіх бід та трагічних, іноді навіть містичних а дещо кримінальних подій, які відбулися в родині Володарських останнім часом, покоївки почали бігти з будинку відомого юриста, неначе щурі з корабля, який повільно йде на дно. Не так давно звільнилася і няня, яка опікувалась Марічкою та Павликом, який ось нещодавно вже зробив свої перші кроки, тому Мілі довелося взяти на себе також і турботу про малюків, адже літня господиня дому Олена Михайлівна, на яку зараз звалилося стільки випробувань та проблем, аж ніяк не справлялася зі всіма клопотами, адже більшу частину свого часу вона проводила в лікарні поруч із сином. -Дякую тобі, доню! Навіть й не знаю, яки би ми впоралися зараз тут, без тебе! – сказала в один з днів літня господиня будинку Мілі, коли вони ледве вклали спати малого Павлика, якого якраз мучили капосні зубиська. -Що Ви, Олено Михайлівно! Не варто мені дякувати, адже, це моя робота! – посміхнулася Міла, яка, до речі, в той день теж ледве трималася на ногах. – Я ж розумію, що Вам зараз нелегко, до того ж, Ви такі добрі до мене! Олена Михайлівна після слів пок