у, найкращу з жінок! І головне – ти ніколи цього по-справжньому не цінував! Ніколи! – після останніх слів шалений вогник в очах в Бориса загорівся ще з більшою силою. - А хочеш, я відкрию тобі велику таємницю?! Хочеш?! Вгадай, хто все це спланував?! Зникнення Олі, твій сьогоднішній вегетативний стан.. Вгадай, кому саме вдалося розлучити тебе з дружиною? Не знаєш?! А ось він я перед тобою!- Борис говорив гучно, нічого і нікого не боячись. – І сміливо говорю тобі все це зараз в обличчя! Знаючи, що нічого ти мені не зробиш! І не лише тому, що ти зараз на даний час фактично овоч! А тому, що ти – нікчема! Нікчема по життю! Це твоє тавро, невдахо! Навіть важко уявити, за що ж саме те змогла покохати Оля! Знаю, як ти пишаєшся тим, що саме вона – твоя жінка, твоя дружина! Але тепер все змінилося, братику! Твоя жінка в одну мить з твоєї перетворилася в нічию! Перетворилася в нічию для того, щоб стати моєю! Моєю навіки! – Борис так захопився своїм шаленим монологом, що навіть не помітив, як рука Артема судомно стиснулася в кулак. –Ааа, тобі цікаво, так?! Цікаво, які мої подальші наміри?! А ніяких! Бо вона вже нічия! Лише моя! Моя, чуєш?! – Борис на емоціях навіть злегка трусанув брата. – Я знаю, де вона! І зовсім скоро я поїду в те село, де вона є зараз. Щоб знайти її, забрати, назвати своєю і відвезти СВОЮ жінку у СВІЙ дім, в СВОЇ володіння – це все мені належить по праву! І для того, щоб отримати все це, мені потрібно зробити всього одну-єдину дрібницю – закінчити почату справу і тому… Прощавай, братику! Борис закінчив свою промову з божевільною посмішкою, а руки вже стиснули одну з подушок. Долоні тремтіли, кісточки пальців вкривалися рясним потом, але відступати уже було нікуди. Або зараз, або ніколи. Він занадто далеко зайшов і занадто довго чекав цієї миті. -Прощавай, братику! – повторив він,а рука з подушкою почала стрімко наближатися до обличчя Артема. Ще буквально хвилина – і все позаду. І перемога, цілковита і абсолютно заслужена. Смерть уві сні швидка і безболісна. Артем навіть нічого і не відчує. Борис багато разів бачив подібні сцени на телеекранах. Декілька митей – і справу зроблено, душа жертви спокійно відлітає в небеса, без галасу та зайвого шуму. Укол в вену для правдивості і- дуже шкода, не витримало серце. Подушка торкнулася блідого обличчя. Мить. Лише одна мить. -Стій.. – глухий голос невідомо звідки раптом роздер стерильну лікарняну тишу. Холодні пальці міцно вчепилися в широку руку Бориса. Відчайдушно вчепилися за життя. В ту мить Борис затремтів всім тілом, не знаючи, як йому бути далі. Артем розплющив очі, подивившись Борису просто у вічі. Він пильно дивився в очі своєму катові. Катові всієї його родини. Тепер Артем точно знав його ім’я і точно знав перелік всіх його злочинів – Борис сам зізнався в усьому. І лише одного цього – бажання покарати покидька, який зламав їхнє життя, та жага знайти кохану вартували того, щоб жити. Жити та боротися. -Стій… - повторив Артем. Двоє заклятих братів, двоє рідних ворогів мовчки поглянули одне одному у вічі… * * * Міла. Коли маршрутка зупинилася, вона зрозуміла, що задрімала і очуняла лише тоді, коли огрядна жіночка похилих літ, яка сиділа поруч з дівчиною, почала витягати на світ Божий свої численні картаті сумки, наповнені гостинцями з міста. -Доню, приїхали! – дещо невдоволено сказала жінка, скептично подивившись на сонну молодицю, яка проспала майже всю дорогу. Адже, звідки їй було знати, що Міла цілими днями горбатиться на благо дому Володарських, служачи їм вірю та правдою (з останнім дівчина з сумною посмішкою могла б зараз посперечатися). До того ж, після всіх бід та трагічних, іноді навіть містичних а дещо кримінальних подій, які відбулися в родині Володарських останнім часом, покоївки почали бігти з будинку відомого юриста, неначе щурі з корабля, який повільно йде на дно. Не так давно звільнилася і няня, яка опікувалась Марічкою та Павликом, який ось нещодавно вже зробив свої перші кроки, тому Мілі довелося взяти на себе також і турботу про малюків, адже літня господиня дому Олена Михайлівна, на яку зараз звалилося стільки випробувань та проблем, аж ніяк не справлялася зі всіма клопотами, адже більшу частину свого часу вона проводила в лікарні поруч із сином. -Дякую тобі, доню! Навіть й не знаю, яки би ми впоралися зараз тут, без тебе! – сказала в один з днів літня господиня будинку Мілі, коли вони ледве вклали спати малого Павлика, якого якраз мучили капосні зубиська. -Що Ви, Олено Михайлівно! Не варто мені дякувати, адже, це моя робота! – посміхнулася Міла, яка, до речі, в той день теж ледве трималася на ногах. – Я ж розумію, що Вам зараз нелегко, до того ж, Ви такі добрі до мене! Олена Михайлівна після слів покоївки навіть розчулилася, обійнявши Мілу яка стала справжньою опорою для неї серед стількох бід, які зараз звалилися на плечі літньої жінки. -Так, але…. Тобі теж треба берегтися! – по-материнські сказала Олена Михайлівна Мілі, адже за стільки років вона вже знала про цю бджілку-трудівницю, як вона сама називала свою помічницю, все, а особливо, те, що вона вправно робить всю роботу в домі, не дивлячись на чималі проблем зі здоров’ям – після перенесеної в дитинстві інфекції в Міли ще в школі виявили набуту ваду серця. І хоч завдяки вчасно зробленій операції зараз ніщо не нагадувало про ці проблеми у дівчини, однак, лікарі все одно радили молодій жінці берегтися. Про це чудово знала і Олена Михайлівна, яка й, власне,і наполягла на тому, аби Міла взяла невеличку відпуску. -Нам всім зараз потрібні сили, доню! – казала вона. Міла, в свою чергу, була дуже зворушена тим, що господиня дому, де вона працює, настільки турбується про неї, хоча вважала, що абсолютно не заслуговує цього. Адже Міла стільки часу допомагала Борису діставати всю необхідну інформацію про справи Артема та й взагалі про всю родину Володарських. Хоч, це й робилося не зі своєї волі, однак… «Не смій себе гризти, чуєш?! Ти робила це не з доброї волі, адже Борис - небезпечна людина!» - сама собі казала Міла, котрій брат господаря будинку неодноразово погрожував, натякаючи на те, що знає, де живе її мати і що вона на даний час проживає сама в маленькому будиночку, поки донька намагається заробити на життя, адже в самої жінки вже не було належного здоров’я для того, щоб працювати. І саме стан Мілиної матері стрімко погіршився і на її лікування знадобилися чималі кошти, раптом ніби нізвідки з’явився Борис з досить наполегливою і такою заманливою пропозицією додаткового заробітку, бо користуватися добротою Володарських і тягнути з них понаднормові аванси та преміальні в Міли не вистачило совісті та сміливості. «Зате шпигувати за шефом і про все доповідати Борису сміливість була, чи не так?!» - не вгамовувався внутрішній голос і від цього ставало ще більше не по собі. – «А я… Я вчасно вийшла з гри, до того ж, я багато вже знаю про самого Бориса саме такого, що могло б зацікавити правоохоронні органи!» - сміливо подумки відпрацьовувала тактику свого захисту перед власною совістю Міла. Чесно кажучи, після всього того, що відбувалося в родині Володарських, мати навіть вмовляла Мілу звільнитися зі злощасного будинку, аргументуючи все тим, що над цією родиною нависло прокляття, але в принципової Міли була зовсім інша точка зору. -Доню, але ж ти в мене молода, як не як, закінчила університет! Невже не можна з твоєю спеціальністю знайти якусь іншу роботу? – раз за разом голосила мама Валентина Петрівна в телефонну слухавку. -Мам, я й сама іноді думаю про це, але.. На даний час не можу. Олена Михайлівна зробила для мене дуже багато і я зараз не можу так ось підло втекти, немов щур з корабля, який тоне, як це вже зробило декілька людей… - почала було Міла, але вмить запнулася на півслові. Вона й сама нишпорила, шпигувала за господарем, неначе той щур – цинічно та єхидно, тому… Дівчина запнулася та замовкла. -Угу, їх ти покидати не хочеш, а сама не доїшся догратися?! – мало не плакала мати. – Чи ти хочеш дострибатися знову до аритмії чи тахікардії чи ще, Боже збав, до чогось страшнішого?! Адже тебе Уляна Миколаївна неодноразово попереджала… - говорила жінка, маючи на увазі вже досить літню сусідку, лікаря-кардіолога, яка вела Мілу з самого дитинства і слідкувала за її здоров’ям і, навіть не дивлячись на досить поважний вік, ще й досі приймала пацієнтів і користувалася повагу майже в усього району. -Мам, я не маленька дівчинка і чудово усвідомлюю всі ризики. – сказала Міла, але це, звичайно, не заспокоювало матері. -Вона розуміє всі ризики! – було чути, що Валентина Петрівна вже мало не плаче. – А ти не думаєш про те, що буде зі мною, коли, не приведи Господи, з тобою щось станеться? Адже, ти – єдине, що в мене є! Раптом після цих слів Міла відчула різкий укол провини. Вони з мамою все життя прожили вдвох (батько покинув родину, не витримавши випробування доччиною хворобою), мама віддала для неї все, що мала, а вона, Міла, мало того, що не може знайти навіть елементарного вільного часу для того, щоб приїхати додому і провести час з найріднішою людиною, ба більше – вона примушує її хвилюватися. …Міла остаточно отямилася від своїх думок лише тоді, коли вже крокувала вулицями свого рідного селища. Раптом молода жінка згадала про те, що в одній з сільських крамниць, яка знаходиться неподалік від їхнього будинку, продаються дуже смачні маківники, які вона просто обожнює з дитинства і мама їх також часто полюбляла купу