ївки навіть розчулилася, обійнявши Мілу яка стала справжньою опорою для неї серед стількох бід, які зараз звалилися на плечі літньої жінки. -Так, але…. Тобі теж треба берегтися! – по-материнські сказала Олена Михайлівна Мілі, адже за стільки років вона вже знала про цю бджілку-трудівницю, як вона сама називала свою помічницю, все, а особливо, те, що вона вправно робить всю роботу в домі, не дивлячись на чималі проблем зі здоров’ям – після перенесеної в дитинстві інфекції в Міли ще в школі виявили набуту ваду серця. І хоч завдяки вчасно зробленій операції зараз ніщо не нагадувало про ці проблеми у дівчини, однак, лікарі все одно радили молодій жінці берегтися. Про це чудово знала і Олена Михайлівна, яка й, власне,і наполягла на тому, аби Міла взяла невеличку відпуску. -Нам всім зараз потрібні сили, доню! – казала вона. Міла, в свою чергу, була дуже зворушена тим, що господиня дому, де вона працює, настільки турбується про неї, хоча вважала, що абсолютно не заслуговує цього. Адже Міла стільки часу допомагала Борису діставати всю необхідну інформацію про справи Артема та й взагалі про всю родину Володарських. Хоч, це й робилося не зі своєї волі, однак… «Не смій себе гризти, чуєш?! Ти робила це не з доброї волі, адже Борис - небезпечна людина!» - сама собі казала Міла, котрій брат господаря будинку неодноразово погрожував, натякаючи на те, що знає, де живе її мати і що вона на даний час проживає сама в маленькому будиночку, поки донька намагається заробити на життя, адже в самої жінки вже не було належного здоров’я для того, щоб працювати. І саме стан Мілиної матері стрімко погіршився і на її лікування знадобилися чималі кошти, раптом ніби нізвідки з’явився Борис з досить наполегливою і такою заманливою пропозицією додаткового заробітку, бо користуватися добротою Володарських і тягнути з них понаднормові аванси та преміальні в Міли не вистачило совісті та сміливості. «Зате шпигувати за шефом і про все доповідати Борису сміливість була, чи не так?!» - не вгамовувався внутрішній голос і від цього ставало ще більше не по собі. – «А я… Я вчасно вийшла з гри, до того ж, я багато вже знаю про самого Бориса саме такого, що могло б зацікавити правоохоронні органи!» - сміливо подумки відпрацьовувала тактику свого захисту перед власною совістю Міла. Чесно кажучи, після всього того, що відбувалося в родині Володарських, мати навіть вмовляла Мілу звільнитися зі злощасного будинку, аргументуючи все тим, що над цією родиною нависло прокляття, але в принципової Міли була зовсім інша точка зору. -Доню, але ж ти в мене молода, як не як, закінчила університет! Невже не можна з твоєю спеціальністю знайти якусь іншу роботу? – раз за разом голосила мама Валентина Петрівна в телефонну слухавку. -Мам, я й сама іноді думаю про це, але.. На даний час не можу. Олена Михайлівна зробила для мене дуже багато і я зараз не можу так ось підло втекти, немов щур з корабля, який тоне, як це вже зробило декілька людей… - почала було Міла, але вмить запнулася на півслові. Вона й сама нишпорила, шпигувала за господарем, неначе той щур – цинічно та єхидно, тому… Дівчина запнулася та замовкла. -Угу, їх ти покидати не хочеш, а сама не доїшся догратися?! – мало не плакала мати. – Чи ти хочеш дострибатися знову до аритмії чи тахікардії чи ще, Боже збав, до чогось страшнішого?! Адже тебе Уляна Миколаївна неодноразово попереджала… - говорила жінка, маючи на увазі вже досить літню сусідку, лікаря-кардіолога, яка вела Мілу з самого дитинства і слідкувала за її здоров’ям і, навіть не дивлячись на досить поважний вік, ще й досі приймала пацієнтів і користувалася повагу майже в усього району. -Мам, я не маленька дівчинка і чудово усвідомлюю всі ризики. – сказала Міла, але це, звичайно, не заспокоювало матері. -Вона розуміє всі ризики! – було чути, що Валентина Петрівна вже мало не плаче. – А ти не думаєш про те, що буде зі мною, коли, не приведи Господи, з тобою щось станеться? Адже, ти – єдине, що в мене є! Раптом після цих слів Міла відчула різкий укол провини. Вони з мамою все життя прожили вдвох (батько покинув родину, не витримавши випробування доччиною хворобою), мама віддала для неї все, що мала, а вона, Міла, мало того, що не може знайти навіть елементарного вільного часу для того, щоб приїхати додому і провести час з найріднішою людиною, ба більше – вона примушує її хвилюватися. …Міла остаточно отямилася від своїх думок лише тоді, коли вже крокувала вулицями свого рідного селища. Раптом молода жінка згадала про те, що в одній з сільських крамниць, яка знаходиться неподалік від їхнього будинку, продаються дуже смачні маківники, які вона просто обожнює з дитинства і мама їх також часто полюбляла купувати до чаю. Міла, глибоко вдихнувши, підняла пакети і попрямувала до магазину. Купивши все необхідне і витративши значно більшу суму, ніж вона планувала (маючи змогу, Міла вирішила порадувати матусю, адже жили вони в доволі скромному статку і не могли собі часто дозволити поласувати чимось смачненьким. А зараз молода жінка мала змогу почастувати себе і маму. Вона вийшла з магазину, тримаючи в руках чималі пакунки. Від важкої ноші вже боліли руки і нила спина. Коли дівчина вже подумки мріяла, коли нарешті добереться додому, як тут раптом побачила перед собою до болю знайомий силует, який вона б ніколи не сплутала ні з ким іншим. -Толю! Только! – крикнула Міла, навіть не приховуючи своєї по-дитячому щирої радості від зустрічі з другом дитинства. Чоловік зупинився, озирнувся здивовано. Декілька митей вдивлявся в обличчя спонтанної співрозмовниці і тут його очі також радісно засяяли. -Міло? – здивовано запитав чоловік.- Мілко? -Вона сама! Власною персоною! – крикнула Міла і радісно кинулася в обійми старого друга. Декілька митей вони просто обіймалися, сміялися, немов діти, а коли пристрасті трохи вляглися, настав час і поговорити. – Як ти? Як життя? Що нового?- щебетала Міла, з теплотою дивлячись на Анатолія. -Ну, якщо по правді, нового в мене досить багато! – сказав Толя і його очі засяяли якимось особливим вогником, що не сховалося від спостережливої Міли. -Так-так-так, а ну ж бо! Про все детальніше! – з посмішкою подивилася на Анатолія Міла. Той декілька секунд промовчав, опустивши очі. – Невже закохався? – хитро запитала молода жінка, легенько штурхнувши друга, зовсім як в дитинстві. -Скажеш теж.. – сумно посміхнувся Толя. З Мілою він міг бути відвертим хоча б тому, що вона була найкращою подружкою Ніни і практично єдиною після його зведеної сестри, хто хотів бавитися з горбанем. Все дитинство вони були нерозлучної трійцею і зараз… Йому здавалося, що Міла була якоюсь невидимою ниточкою, яка пов’язувала його з минулим. З його Ніночкою. -Хм, ну звичайно-звичайно… Я ж тебе добре знаю! – Міла, посміхаючись, поплескала друга по плечі. – Ну ж бо, зізнавайся! – щебетала Міла в той час, коли Толя взяв до рук її численні сумки з речами і вони разом попрямували до будинку Міли, де вона вже не була стільки часу. -І вона ще хотіла зі своїм здоров’ям тягнути таку ношу! – бурчав Толя, а Міла, в свою чергу, посміхнулася і взяла чоловіка за руку. -І не дуже воно й важке… - ледве чутно пробурчала вона, немов вперта школярка, яка цілковито впевнена в своїй правоті. -Поговори ще мені тут! Ходімо! – з напускною суворістю буркнув Толя, наче говорив не зі старою подругою, а з неслухняною дитиною. Міла взяла Анатолія під руку. За дні, проведені лише в роботі, вона так скучила за простою турботою та чоловічим плечем, якого майже не мала в дитинстві. І хоча Міла ні про що таке не думала, ба більше – чудово знала, що після смерті Ніни та й взагалі через не вельми легке життя Толя взагалі не думав про стосунки. «Якби ж ти тільки знав… Якби ж знав…»- подумала Міла і вони разом весело покрокували вулицями рідного селища… * * * …-Стій… - хрипів Артем, міцно (наскільки міг) стискаючи руку Бориса. Борис затремтів усім тілом. Подушка випала з його рук. Артем відкрив очі і, глибоко дихаючи пильно вдивлявся в обличчя Бориса. Просто у вічі. Боря завжди знав, що яким би Артем не був «тепличним овочем», але його погляд завжди був настільки глибоким, що буквально пронизував наскрізь. І навіть зараз, ледве відкривши від слабкості очі, Артем буквально пронизував наскрізь власного брата. Борис смикнувся, але все одно опустився, щоб підняти злощасну подушку і, нарешті, завершити почате. Він знав, що відступати нікуди. Треба закінчити задумане, тим більше, зараз, коли Артем прийшов до тями і вже почав здогадуватися про все. І саме в цей час усе те, що Борис вибудовував стільки часу, може завалитися в одну мить, немов картковий будиночок. -Заберися! – відсахнувся він від Артема, нестямно дивлячись на свого рідного по крові ворога. – Тепер нічого мені не завадить отримати своє! А знаєш, чому все так? – на цих словах Боря нестямно посміхнувся. Як давно він хотів подивитися на брата ось так, зверху донизу! І хоч його зараз сковував неймовірний страх, він знав, що все має статися зараз або ніколи. Більше такої нагоди поквитатися через братика з ненависними родичами, які позбавили його батьків, може й не бути. – Бо ти завжди був слабаком, ганчіркою! Любе матусине малятко! Та якби не твої батьки і не їхні зв’язки, ти був би нуль! Просто нуль! Не можу ніяк зрозуміти, що саме Оля в тобі знайшла! – з огидою сказав Борис. -Де… Вона?... Де Оля?... – хрипів Артем. Йому не вистачало повітря – в такі моменти хвор