ати до чаю. Міла, глибоко вдихнувши, підняла пакети і попрямувала до магазину. Купивши все необхідне і витративши значно більшу суму, ніж вона планувала (маючи змогу, Міла вирішила порадувати матусю, адже жили вони в доволі скромному статку і не могли собі часто дозволити поласувати чимось смачненьким. А зараз молода жінка мала змогу почастувати себе і маму. Вона вийшла з магазину, тримаючи в руках чималі пакунки. Від важкої ноші вже боліли руки і нила спина. Коли дівчина вже подумки мріяла, коли нарешті добереться додому, як тут раптом побачила перед собою до болю знайомий силует, який вона б ніколи не сплутала ні з ким іншим. -Толю! Только! – крикнула Міла, навіть не приховуючи своєї по-дитячому щирої радості від зустрічі з другом дитинства. Чоловік зупинився, озирнувся здивовано. Декілька митей вдивлявся в обличчя спонтанної співрозмовниці і тут його очі також радісно засяяли. -Міло? – здивовано запитав чоловік.- Мілко? -Вона сама! Власною персоною! – крикнула Міла і радісно кинулася в обійми старого друга. Декілька митей вони просто обіймалися, сміялися, немов діти, а коли пристрасті трохи вляглися, настав час і поговорити. – Як ти? Як життя? Що нового?- щебетала Міла, з теплотою дивлячись на Анатолія. -Ну, якщо по правді, нового в мене досить багато! – сказав Толя і його очі засяяли якимось особливим вогником, що не сховалося від спостережливої Міли. -Так-так-так, а ну ж бо! Про все детальніше! – з посмішкою подивилася на Анатолія Міла. Той декілька секунд промовчав, опустивши очі. – Невже закохався? – хитро запитала молода жінка, легенько штурхнувши друга, зовсім як в дитинстві. -Скажеш теж.. – сумно посміхнувся Толя. З Мілою він міг бути відвертим хоча б тому, що вона була найкращою подружкою Ніни і практично єдиною після його зведеної сестри, хто хотів бавитися з горбанем. Все дитинство вони були нерозлучної трійцею і зараз… Йому здавалося, що Міла була якоюсь невидимою ниточкою, яка пов’язувала його з минулим. З його Ніночкою. -Хм, ну звичайно-звичайно… Я ж тебе добре знаю! – Міла, посміхаючись, поплескала друга по плечі. – Ну ж бо, зізнавайся! – щебетала Міла в той час, коли Толя взяв до рук її численні сумки з речами і вони разом попрямували до будинку Міли, де вона вже не була стільки часу. -І вона ще хотіла зі своїм здоров’ям тягнути таку ношу! – бурчав Толя, а Міла, в свою чергу, посміхнулася і взяла чоловіка за руку. -І не дуже воно й важке… - ледве чутно пробурчала вона, немов вперта школярка, яка цілковито впевнена в своїй правоті. -Поговори ще мені тут! Ходімо! – з напускною суворістю буркнув Толя, наче говорив не зі старою подругою, а з неслухняною дитиною. Міла взяла Анатолія під руку. За дні, проведені лише в роботі, вона так скучила за простою турботою та чоловічим плечем, якого майже не мала в дитинстві. І хоча Міла ні про що таке не думала, ба більше – чудово знала, що після смерті Ніни та й взагалі через не вельми легке життя Толя взагалі не думав про стосунки. «Якби ж ти тільки знав… Якби ж знав…»- подумала Міла і вони разом весело покрокували вулицями рідного селища… * * * …-Стій… - хрипів Артем, міцно (наскільки міг) стискаючи руку Бориса. Борис затремтів усім тілом. Подушка випала з його рук. Артем відкрив очі і, глибоко дихаючи пильно вдивлявся в обличчя Бориса. Просто у вічі. Боря завжди знав, що яким би Артем не був «тепличним овочем», але його погляд завжди був настільки глибоким, що буквально пронизував наскрізь. І навіть зараз, ледве відкривши від слабкості очі, Артем буквально пронизував наскрізь власного брата. Борис смикнувся, але все одно опустився, щоб підняти злощасну подушку і, нарешті, завершити почате. Він знав, що відступати нікуди. Треба закінчити задумане, тим більше, зараз, коли Артем прийшов до тями і вже почав здогадуватися про все. І саме в цей час усе те, що Борис вибудовував стільки часу, може завалитися в одну мить, немов картковий будиночок. -Заберися! – відсахнувся він від Артема, нестямно дивлячись на свого рідного по крові ворога. – Тепер нічого мені не завадить отримати своє! А знаєш, чому все так? – на цих словах Боря нестямно посміхнувся. Як давно він хотів подивитися на брата ось так, зверху донизу! І хоч його зараз сковував неймовірний страх, він знав, що все має статися зараз або ніколи. Більше такої нагоди поквитатися через братика з ненависними родичами, які позбавили його батьків, може й не бути. – Бо ти завжди був слабаком, ганчіркою! Любе матусине малятко! Та якби не твої батьки і не їхні зв’язки, ти був би нуль! Просто нуль! Не можу ніяк зрозуміти, що саме Оля в тобі знайшла! – з огидою сказав Борис. -Де… Вона?... Де Оля?... – хрипів Артем. Йому не вистачало повітря – в такі моменти хворому просто таки необхідна киснева маска. Але, навіть перебуваючи в на півсвідомості, Артем чудово розумів, що від брата годі було чекати допомоги. Оля в свій час, мала цілковиту рацію, побоюючись Бориса – він, це саме він зруйнував їхню родину, перетворив сімейне вогнище Володарських на попелище. Як він, Артем міг бути настільки сліпим? Як він міг потискати руку людині, яка буквально ненавиділа всіх близьких Артему людей?! Борис хижо посміхнувся. Він чудово знав, що зараз брату заборонені будь-які хвилювання і це було йому на руку, адже не варто було прикладати якихось таких особливих зусиль ля того, щоб позбавитися від Артема – треба було лише розслабитися, пустити в хід увесь свій ораторський та акторський талант та просто насолоджуватися результатом. -Вона… Жива?... Оля.. Жива?.. – хапаючи губами повітря, з останніх сил запитав Артем. Чоловік відчував, що свідомість поступово покидає його. Ні, він не має права здатися просто зараз, він повинен окопатися до правди, знайти в собі сили для того, щоб покарати, знищити цього покидька. -Не знаю… - недбало відрубав Борис і навіть позіхнув. – Може й жива, може, й ні! Мене це зараз мало хвилює, якщо по правді, бо головне я вже від неї отримав… - з цими словами він нахилився до Артема і прошепотів йому просто на вухо: - А Олечка в тебе ще та штучка, гарнюня! А пристрасна яка, ммм! – він театральної насолоди Борис навіть закрив очі. – Тепер я тебе ще більше розумію, Тьомо! -Я тебе вб’ю… - трясучись від люті, похрипів Артем. Показники на моніторі почастішали. Слабка, тремтяча рука потягнулася до кнопки виклику лікаря. Борис бачив, що братові загрожує чергова криза, але не мав наміру поспішати йому на допомогу,а просто спостерігав за його подальшою реакцією, склавши на грудях руки. -Ти?! Вб’єш?! – Борис хрипло розреготався. – Братику, в твоєму стані ти можеш лише мікстури ковтати, а не замислювати заколот і воювати проти вітряних млинів! Та ти – ганчірка, овоч! Ти завжди таким був, ховався за спини батьків та таткових помічників – від огиди Борис навіть скривився. – Ти ніхто! Ніхто і звуть тебе ніяк! Затямив? - Ти.. Заплатиш за все… Тхорику…. – прохрипів Артем, задихаючись від люті і називаючи брата образливим дитячим прізвиськом, який у роки дитинства міг навіть довести Бориса до сліз. Було вино, як обличчя Борі буквально скривилося від люті, але він встиг себе опанувати. -Цікаво, як саме? Слухаючи твої моралі про те, що треба всіх любити і творити лише добро? – лунко засміявся Борис, відкинувши назад голову і навіть не помітивши того, як Артем непомітно висмикнув зі своєї руки провідки від численних крапельниць. «Я дістануся до нього… Я вб’ю цю мерзоту… Він заплатить за все… Зараз або ніколи… Зараз або ніколи..» -пульсувало в скронях в Артема. -Де… Оля?... – тихо повторив своє запитання Володарський. -Не знаю. – недбало знизав плечима Борис, спостерігаючи за виразом обличчя Артема, яке було сповнене неймовірної люті. Артем, в свою чергу, зібрав всю волю в кулак. «Зараз або ніколи.. Зараз або ніколи…» - повторяв про себе Артем. -Знаєш… Ти знаєш.. – хрипів Володарський. – А навіть якщо й знаю, то ти не сподівайся, що я тобі про це скажу! Оля тепер буде моєю завжди, тому… - Борис глянув на годинник. – Тому в мене вже немає часу з тобою розводити балачки, братику! Пробач, Тьомо, але справи… Справи! – театрально посміхнувся Борис, в той час, коли Артем, остаточно зібравшись з силами, схопився за бильце ліжка для того, щоб піднятися. Він повинен врятувати родину. Зараз або ніколи. Зараз або ніколи… - Що ж, бувай! Чао! – і з цими словами Борис вийшов за двері, явно кваплячись, ніби й очікував атаки брата. -Знаєш… Ти знаєш… Стій! Стій! – хрипів Артем, насилу піднявшись з ліжка та зіпнувшись на ноги. Долаючи слабкість та хапаючись за все, що його оточувало, немов за рятівну соломинку, блідий, немов тінь, Артем посунув до дверей. В вухах лунав веселий сміх його дітлахів та благальний голос Олі: «Знайди мене, Артеме… Знайди…» -Я йду, Олю… Йду… - прохрипів Володарський. Раптом ноги перестали слухатися чоловіка. Артем впав додому, притиснувшись обличчям до холодного кахелю. Разом зі сльозами по обличчю чоловіка струменів піт, серце виривалося з грудей. –Я йду… - сказав Артем, знову провалюючись у пітьму… * * * Міла сиділа в кімнаті рідної батьківської хати і продовжувала розкладати речі. Приїхала вона ще вчора, але руки дійшли до валіз тільки зараз. Вчорашній вечір молода жінка повністю присвятила матері, з котрою через занятість на роботі вона бачилася не так вже й часто. Міла вже доволі давно працювала в будинку Володарських і не могла лишити господарів в настільки нелегкий для них період, адже Олена Михайлівна та її