му просто таки необхідна киснева маска. Але, навіть перебуваючи в на півсвідомості, Артем чудово розумів, що від брата годі було чекати допомоги. Оля в свій час, мала цілковиту рацію, побоюючись Бориса – він, це саме він зруйнував їхню родину, перетворив сімейне вогнище Володарських на попелище. Як він, Артем міг бути настільки сліпим? Як він міг потискати руку людині, яка буквально ненавиділа всіх близьких Артему людей?! Борис хижо посміхнувся. Він чудово знав, що зараз брату заборонені будь-які хвилювання і це було йому на руку, адже не варто було прикладати якихось таких особливих зусиль ля того, щоб позбавитися від Артема – треба було лише розслабитися, пустити в хід увесь свій ораторський та акторський талант та просто насолоджуватися результатом. -Вона… Жива?... Оля.. Жива?.. – хапаючи губами повітря, з останніх сил запитав Артем. Чоловік відчував, що свідомість поступово покидає його. Ні, він не має права здатися просто зараз, він повинен окопатися до правди, знайти в собі сили для того, щоб покарати, знищити цього покидька. -Не знаю… - недбало відрубав Борис і навіть позіхнув. – Може й жива, може, й ні! Мене це зараз мало хвилює, якщо по правді, бо головне я вже від неї отримав… - з цими словами він нахилився до Артема і прошепотів йому просто на вухо: - А Олечка в тебе ще та штучка, гарнюня! А пристрасна яка, ммм! – він театральної насолоди Борис навіть закрив очі. – Тепер я тебе ще більше розумію, Тьомо! -Я тебе вб’ю… - трясучись від люті, похрипів Артем. Показники на моніторі почастішали. Слабка, тремтяча рука потягнулася до кнопки виклику лікаря. Борис бачив, що братові загрожує чергова криза, але не мав наміру поспішати йому на допомогу,а просто спостерігав за його подальшою реакцією, склавши на грудях руки. -Ти?! Вб’єш?! – Борис хрипло розреготався. – Братику, в твоєму стані ти можеш лише мікстури ковтати, а не замислювати заколот і воювати проти вітряних млинів! Та ти – ганчірка, овоч! Ти завжди таким був, ховався за спини батьків та таткових помічників – від огиди Борис навіть скривився. – Ти ніхто! Ніхто і звуть тебе ніяк! Затямив? - Ти.. Заплатиш за все… Тхорику…. – прохрипів Артем, задихаючись від люті і називаючи брата образливим дитячим прізвиськом, який у роки дитинства міг навіть довести Бориса до сліз. Було вино, як обличчя Борі буквально скривилося від люті, але він встиг себе опанувати. -Цікаво, як саме? Слухаючи твої моралі про те, що треба всіх любити і творити лише добро? – лунко засміявся Борис, відкинувши назад голову і навіть не помітивши того, як Артем непомітно висмикнув зі своєї руки провідки від численних крапельниць. «Я дістануся до нього… Я вб’ю цю мерзоту… Він заплатить за все… Зараз або ніколи… Зараз або ніколи..» -пульсувало в скронях в Артема. -Де… Оля?... – тихо повторив своє запитання Володарський. -Не знаю. – недбало знизав плечима Борис, спостерігаючи за виразом обличчя Артема, яке було сповнене неймовірної люті. Артем, в свою чергу, зібрав всю волю в кулак. «Зараз або ніколи.. Зараз або ніколи…» - повторяв про себе Артем. -Знаєш… Ти знаєш.. – хрипів Володарський. – А навіть якщо й знаю, то ти не сподівайся, що я тобі про це скажу! Оля тепер буде моєю завжди, тому… - Борис глянув на годинник. – Тому в мене вже немає часу з тобою розводити балачки, братику! Пробач, Тьомо, але справи… Справи! – театрально посміхнувся Борис, в той час, коли Артем, остаточно зібравшись з силами, схопився за бильце ліжка для того, щоб піднятися. Він повинен врятувати родину. Зараз або ніколи. Зараз або ніколи… - Що ж, бувай! Чао! – і з цими словами Борис вийшов за двері, явно кваплячись, ніби й очікував атаки брата. -Знаєш… Ти знаєш… Стій! Стій! – хрипів Артем, насилу піднявшись з ліжка та зіпнувшись на ноги. Долаючи слабкість та хапаючись за все, що його оточувало, немов за рятівну соломинку, блідий, немов тінь, Артем посунув до дверей. В вухах лунав веселий сміх його дітлахів та благальний голос Олі: «Знайди мене, Артеме… Знайди…» -Я йду, Олю… Йду… - прохрипів Володарський. Раптом ноги перестали слухатися чоловіка. Артем впав додому, притиснувшись обличчям до холодного кахелю. Разом зі сльозами по обличчю чоловіка струменів піт, серце виривалося з грудей. –Я йду… - сказав Артем, знову провалюючись у пітьму… * * * Міла сиділа в кімнаті рідної батьківської хати і продовжувала розкладати речі. Приїхала вона ще вчора, але руки дійшли до валіз тільки зараз. Вчорашній вечір молода жінка повністю присвятила матері, з котрою через занятість на роботі вона бачилася не так вже й часто. Міла вже доволі давно працювала в будинку Володарських і не могла лишити господарів в настільки нелегкий для них період, адже Олена Михайлівна та її родина стільки всього хорошого зробили для Міли, завжди розуміли її і, як-то кажуть, входили в становище, якщо на те була потреба. Тому зараз Міла не дуже хотіла лишати Олену Михайлівну віч-на-віч з її бідою, але, водночас, помічала по собі, що надлишок навантажень та практично понаднормовий робочий день дають про себе знати. Молода жінка практично взяла на себе всі турботи про Марічку і Павлика і через всі навантаження почали давати про себе знати проблеми зі здоров’ям, точніше, з серцем, про котрі жінка вже майже забула – повернулася віддишка, тахікардія, та й тиск бавився, скачучи туди-сюди, неначе заєць, а такі збої в організмі для молодої жінки були, можна сказати, неприйнятними, а якщо ще врахувати діагноз - вроджена, хоч і прооперована досить вдало, вада серця – взагалі були небезпечними для Міли… Знаючи, наскільки сильно мама хвилюється за її здоров’я ті самопочуття, Міла вирішила не казати їй всього, обмежившись лише тим фактом,ч то Володарські дали їй відпустку на декілька днів. Однак, Валентина була настільки рада приїзду доньки, що абсолютно не стала вдаватися в подробиці – що, чому і як – а просто вирішила почастувати донечку чимось смачненьким і просто провести з нею час так, як вони полюбляли робити це раніше - за чашкою ароматного трав’яного чаю зі свіжою випічкою та щирими розмовами, а вони в мами та доньки могли тривати аж до ранку… …-А я ж, доню, слідкую за новинами! – говорила Валентина Тимофіївна, коли вони з Мілою розрізали щойно спечений пиріг та розливали по чашках духмяний чай. – Чула, що відбулося в родині Володарських, що зникла його дружина, діточок лишила… - з цими словами Валентина Тимофіївна лише скрушно похитала головою. – Не розумію, як так можна, Боже правий – повіятися у світи без грошей та документів, діток кинути напризволяще… Всі шукають, чоловік дуріє… Ооох… -Не думаю, мамо, що це випадковість! – замислено заперечила Міла, підливаючи собі та мамі ще чаю. – Я пані Олю дуже добре знаю вже давно, вона неймовірна людина і тому я не вірю, що вона могла ось так з доброго дива піти у світ за очі, позабувши про все! – говорила молода жінка, навіть не підозрюючи, скільки істини в її словах… - І Артем Сергійович також не задовольнився офіційною версією, найняв детектива, який шукає істину… Тут нечисте щось! Ой, нечисте! – замислившись, сказала Міла, згадуючи свою останню розмову з Борисом та його надто самовпевнену поведінку в домі. Вона була фактично впевнена в тому, що й тут без нього не обійшлося. Дівчині на мить стало неймовірно соромно за те, що колись вона робила спроби, хоч і не безкоштовно, допомагати Борисові в реалізації його брудних планів. Тим не менше, на даний час, Міла знала про нього чимало цікавої інформації, яка, до того ж, підтверджувалася фактами, котрі можуть не лише не дуже сподобатися оточенню Бориса, де вважають його репутацію практично бездоганною, але й зацікавити правоохоронні органи. Тому, Мала була більш, ніж впевнена, що проти неї він не піде… -Доню, але ж, я сподіваюся, ти своє власне розслідування не думаєш починати?... насторожено запитала Валентина, пильно подивившись на доньку. Міла з дитинства полюбляла різноманітні детективи та була активним борцем за справедливість і тому зараз серце її матері тривожно тьохнула – це вже не дитячі іграшки… -Це не виключено, мамо… - Міла почала крутити в руках чайну ложечку, пильно розглядаючи в ній власне відображення. – Є одна людина, котру непогано було б, як-то кажуть, вивести на чисту воду. Або хоча б, дізнатися, чим вона дихає… -Міло, присягнися мені негайно, що ти нікуди не вплутаєшся! – суворо та стривожено звернулася до доньки Валентина Тимофіївна, свердлячи Мілу тим поглядом, який молода жінка знала практично з дитинства. Сама ж Мілка театрально закотила очі. -Мамо, я тебе благаю! На мене вже давно не діють всі ці твої прийоми! – посміхнулася матері дівчина, але Валентина Тимофіївна не мала наміру здаватися. - Присягнись, що кинеш всі ці свої ігри в Шерлока Холмса! Вибач, доню, але не з твоїм здоров’ям негідників ловити та на чисту воду виводити! Цим повинні займатися відповідні компетентні органи. -Ага, мамо, знаємо ми їхню компетентність! – пробурчала Міла. – Знайдуть якусь найбільш відповідну версію, зроблять її офіційною і ось – як результат, розкриття злочинів максимальне, а злочинці як були, так і лишаються на свободі! -Мілко, я ж попросила!- в голосі Валентини вже почали бриніти сльози. – Не лізь у світ цих багатих, доню… Він жорстокий та безпощадний, а ти… Занадто відкрита та щира душа і… Ти – єдине, що в мене є, доню! – зі сльозами в голосі сказала Валентина Тимофіївна. Міла сумно посміхнулася. «Я вже давно в цій трясовин