і, мамо… І погрузла там по вуха!» - сказала про себе дівчина, але вголос нічного не сказала, лише піднялася зі стільця, підійшла до мами ззаду і, поправивши Валентині хустину, обійняла її за плечі. -Я обіцяю, мамо! – сказала Міла, притулившись щокою до щоки найріднішої людини на усьому білому світі. І саме в цю мить їй захотілося поділитися найсокровеннішим. – Знаєш, мамо… Я вчора Толю зустріла… Тисячу років з ним не бачилися.. – з сяючими очима сказала Міла, маючи на увазі свого старого друга дитинства. Побачивши пильний мамин погляд, дівчина знітилася, бо ж хто, як не мама, міг знати про те, скільки в дитинстві Міла намагалася привернути до себе увагу товариша, в котрого була закохана, але він відносився до неї лише як до подруги, найкращою подруги його зведеної сестри Ніни, від котрої Анатолій в дитинстві та в юності майже не відходив ні на крок, неначе налякане дитя. І саме через те, що він завжди і в усьому супроводжував Мілу та Ніну, Толя вперше та єдиний раз в своєму життя потрапив до міліцейського відділку, коли захищав Ніну та її найкращу подругу від заїжджих хуліганів, на котрих дівчата натрапили, повертаючись додому з Дня Народження однокласниці. І саме в той вечір, оброблюючи разом з Ніною рани своєму захисникові, Міла остаточно зрозуміла, що закохалася. Закохалась у цього добродушного горбаня з великими та сумними очима. Однолітки та молодші діти найчастіше за все трималися осторонь від Толі, молодші діти взагалі боялися, і лише Ніна та її найкраща подруга Міла, Мілка знали, якою чудовою людиною він є насправді. -Только! Тисячу років його не бачила! – Ніну в реальність повернув здивований вигук матері. – З тих пір, як дав притулок своїй Нінель, він тепер на людях мало з’являється, увесь час або вдома, або працює. Всередині у Міли все обірвалося. -Яку Нінель? Мамо, ти про що? – ледве чутно запитала вона, відчуваючи, як земля повільно втікає у неї з-під ніг. -Ой, зовсім забула тобі розповісти!- вдарила себе долонею по чолі пані Валя. – Про це вже практично все село гуде! Десь місяців три тому, якраз на Різдво Толя жінку врятував. Уяви собі, вона лежала в завіях, вся замерзла, закривавлена, без верхнього одягу. І, головне, не пам’ятала нічого. Казали навіть, що кінець прийшов би, якби Толя не опинився поряд з нею вчасно і не побачив її. Забрав додому сердешну і вони разом з бабою Параскою та з Божою поміччю…- перехрестилась до образів Валентина. – Якось виходили сердешну. Подейкують, що та жінка й справді не пам’ятає, хто вона є та звідки, і, звичайно же, не має, куди піти. ОТ баба Параска і Толя дали притулок бідолашній, хоч і самі не в багатстві живуть. – Валентина раптом посміхнулася. – Знаєш, а Толька аж розцвів! – говорила жінка, навіть не підозрюючи, наскільки доньці боляче чути про це. – Якось бачила його біля магазину – буквально на крилах літає, посміхається, вітається ще здаля. Вперше бачу його таким, якщо по правді.. Чашка, котру Міла тримала в руках, затряслася і мало не впала додолу. -Що з тобою, доню? – знепокоїлася Валентина. -Що? Та так, нічого, просто… Втомилася з дороги, нічого страшного, ти не хвилюйся. – Міла знайшла в собі сили, щоб посміхнутися. – Я… Піду до себе в кімнату, голова розболілася… - ляпнула вона перше, що прийшло їй на думку. -Мілко, точно все гаразд? – занепокоєно запитала Валентина, котра завжди з подвійною тривогою слідкувала за самопочуттям доньки. А якщо ще врахувати, що Міла така натура, що першою ніколи не поскаржиться, то.. -Мам, я ж сказала – все в нормі.. Просто погода впливає, напевно… Трохи полежу – і все минеться.. Дякую, за пиріг! – натягнуто посміхнулася Міла і , поцілувавши маму, попрямувала до своєї кімнати. Зараз їй зовсім не хотілося ні з ким розмовляти і ділитися власними переживаннями, навіть з мамою. Міла просто хотіла побути наодинці з самою собою, з думками, бо саме зараз думалося про те, про що вона сама собі забороняла вже багато років. Толя – чудова людина і він стільки років допомагав їм та й взагалі усім. Він стільки років страждав, втративши Ніну, свою Нінель, що зараз більше за всіх заслуговує на щастя. А Міла вже дівчина доросла і повинна знищити в собі всі ті дитячі дурниці, які років в чотирнадцять вона вважала неземним коханням. Але що робити, коли нічого не можна довести серцю?.... -Я викину з голови всю цю маячню. Викину з серця тебе, Толю.. Я завжди знала, що ти мене не кохаєш і не покохаєш… Але ти маєш повне право на щастя, навіть якщо і не зі мною… Я тобі його бажаю щиро.. – в голос сказала Міла, але це їй зовсім не допомогло. Після того вона впустила голову на подушку і, зарившись в неї обличчям, тихо заридала… * * * -Олю… Олю… - хрипів Артем, лежачи на холодній лікарняній підлозі. Його серце буквально вискакувало назовні, в грудях нестерпно пекло, перед очима була темна пелена. Дихати глибоко. Необхідно дихати глибок для того, щоб рухатися далі. Артем намагався піднятися, однак він був настільки ослабленим, що це в нього не вийшло. Власне життя знову вислизало з його рук. В вухах знову лунав жорстокий сміх брата. «Думав, що Оля твоя?! Думав, що ти – господар життя? Помиляєшся! Ти – ніхто! Ти – нікчема, котра більше нічого не може!» - сміявся йому в обличчя Борис. Він –жахлива людина і Артем мусить його зупинити. Мусить. -Олю.. Олю.. – продовжував хрипіти Володарський, чуючи, яким страшним писком розривається кардіомонітор після того, як датчики змушено від’єдналися від тіла Артема після його падіння. Що це? Невже це все? Невже він програв?.. -Що трапилося? Що тут трапилося?! – до палати увірвалися медики, а за ними і мати Артема Олена Михайлівна. -Як це сталося?! – гримнув головний лікар на своїх підлеглих, перевіряючи пульс Артема. -Артеме! Синку! – гірко плакала Олена Михайлівна, яку вмить міцно затримали міцні руки одного з лікарів. -Ходімо. Ходімо зі мною. Вам зараз не можна тут знаходитися! – декілька медиків намагалися вивести сердешну жінку з палати. -Ні! Відпустіть мене, я Вас благаю! Я повинна бути з сином! Повинна! Артемчику! Синочку! Все буде добре! –ридала жінка. -Ммм…. Мамо.. Мамо.. – хрипів Артем, коли лікарі повернули чоловіка на ліжко і почали його оглядати, а медсестра одягнула йому на обличчя кисневу маску. - Потурбуйтеся про жінку, дайте їй заспокійливе! – сказав лікар медсестрам, набираючи в шприц ліки та роблячи Артему укол, після чого почав слухати серцебиття хворого, після чого суворо подивився на медсестер. – Хто зі сторонніх заходив в палату? – суворо гримнув він. -Ну….- запнулася одна з медсестричок. – Я не слідкувала.. Один час… Був один відвідувач, сказав, що близький родич.. І я… Пропустила його… - говорила дівчина, а її губи тремтіли. -А хто, натомість, мав слідкувати?! Хто?! – крикнув лікар, вимірявши пульс Артему, а одна з медсестер почала прикріплювати на груди хворому фіксатори кардіомонітора. -Олю…. Олю… - хрипів Артем, а перед його очима знову були ті страшні видіння, які він бачив того фатального вечора, коли потрапив сюди і опинився на межі життя та смерті – темна вулиця, дорога автівка з тонованими вікнами та крик, відчайдушний крик Олі. Вона благала Артема про допомогу тоді, вона потребує її зараз, а він, натомість, нічого не може зробити. Нічого… -Що в нас по кардіограмі? – запитав в своїх колег Володимир Борисович. Медсестра подивилася на нього великими очима. -Володимире Борисовичу.. Саме з цього питання нам з Вами потрібно поговорити. Я можу й помилятися, але справа в тому, що… - дівчина мовчки, без зайвих слів передала головному лікареві роздруківку кардіограми, увінчану різноманітними кривими лініями. Лікар декілька хвилин пильно вивчав результати обстеження, а згодом зняв окуляри в подивився кудись в сторону, після чого знову подивився на кардіограму. -Цього не може бути… - стиха сказав він. -Не може бути, але… Ми ж не виключали саме такого варіанту перебігу подій? – обережно запитала медсестра Юля. Якраз саме зараз вона закінчувала медичний університет за спеціальністю «кардіологія» і була однією з найкращих студенток на своєму курсі. ЇЇ завжди приваблювала не лише медицина, але й різноманітні складні і цікаві випадки – своєрідні задачі, які неодноразово зустрічаються в медичній професії. І випадок Володарського був саме цього роду – гостра серцева недостатність, яка викликала збій майже усього організму хворого. -Я цього не виключав, так, але… Саме цього, власне, я й боявся… - сам до себе відповів Володимир Борисович, знявши окуляри та промасажувавши собі перенісся. -І… Що нам тепер робити? – з великим очима запитала в свого наставника дівчина, дивлячись то на нього самого, то на Артема, котрий стогнав, раз за разом повторюючи одними тільки губами «Олю… Олю…», і поправила кисневу маску, яка була зараз в нього на обличчі. -З висновками поспішати ми не будемо.. – замислено сказав головний лікар в той час, коли Артему робили черговий укол. – Зробимо детально всі обстеження і вже тоді, власне можна буде поставити остаточний діагноз. Однак…- зітхнув Володимир Борисович. – З рідними варто поговорити саме зараз. -Мати хворого в коридорі, з нею медсестри. – нагадала головному лікареві Юля. – Але, як Ви самі бачили, вона не в найкращому стані. Єдиний син, самі розумієте… -Так… важко зітхнув Володимир Борисович. – Я все розумію, однак, на жаль, ситуація дуже непроста. При такому діагнозі може трапитися будь-що і при перебігу хвороби треба врахувати всі фактори ризи