няній підлозі. Його серце буквально вискакувало назовні, в грудях нестерпно пекло, перед очима була темна пелена. Дихати глибоко. Необхідно дихати глибок для того, щоб рухатися далі. Артем намагався піднятися, однак він був настільки ослабленим, що це в нього не вийшло. Власне життя знову вислизало з його рук. В вухах знову лунав жорстокий сміх брата. «Думав, що Оля твоя?! Думав, що ти – господар життя? Помиляєшся! Ти – ніхто! Ти – нікчема, котра більше нічого не може!» - сміявся йому в обличчя Борис. Він –жахлива людина і Артем мусить його зупинити. Мусить. -Олю.. Олю.. – продовжував хрипіти Володарський, чуючи, яким страшним писком розривається кардіомонітор після того, як датчики змушено від’єдналися від тіла Артема після його падіння. Що це? Невже це все? Невже він програв?.. -Що трапилося? Що тут трапилося?! – до палати увірвалися медики, а за ними і мати Артема Олена Михайлівна. -Як це сталося?! – гримнув головний лікар на своїх підлеглих, перевіряючи пульс Артема. -Артеме! Синку! – гірко плакала Олена Михайлівна, яку вмить міцно затримали міцні руки одного з лікарів. -Ходімо. Ходімо зі мною. Вам зараз не можна тут знаходитися! – декілька медиків намагалися вивести сердешну жінку з палати. -Ні! Відпустіть мене, я Вас благаю! Я повинна бути з сином! Повинна! Артемчику! Синочку! Все буде добре! –ридала жінка. -Ммм…. Мамо.. Мамо.. – хрипів Артем, коли лікарі повернули чоловіка на ліжко і почали його оглядати, а медсестра одягнула йому на обличчя кисневу маску. - Потурбуйтеся про жінку, дайте їй заспокійливе! – сказав лікар медсестрам, набираючи в шприц ліки та роблячи Артему укол, після чого почав слухати серцебиття хворого, після чого суворо подивився на медсестер. – Хто зі сторонніх заходив в палату? – суворо гримнув він. -Ну….- запнулася одна з медсестричок. – Я не слідкувала.. Один час… Був один відвідувач, сказав, що близький родич.. І я… Пропустила його… - говорила дівчина, а її губи тремтіли. -А хто, натомість, мав слідкувати?! Хто?! – крикнув лікар, вимірявши пульс Артему, а одна з медсестер почала прикріплювати на груди хворому фіксатори кардіомонітора. -Олю…. Олю… - хрипів Артем, а перед його очима знову були ті страшні видіння, які він бачив того фатального вечора, коли потрапив сюди і опинився на межі життя та смерті – темна вулиця, дорога автівка з тонованими вікнами та крик, відчайдушний крик Олі. Вона благала Артема про допомогу тоді, вона потребує її зараз, а він, натомість, нічого не може зробити. Нічого… -Що в нас по кардіограмі? – запитав в своїх колег Володимир Борисович. Медсестра подивилася на нього великими очима. -Володимире Борисовичу.. Саме з цього питання нам з Вами потрібно поговорити. Я можу й помилятися, але справа в тому, що… - дівчина мовчки, без зайвих слів передала головному лікареві роздруківку кардіограми, увінчану різноманітними кривими лініями. Лікар декілька хвилин пильно вивчав результати обстеження, а згодом зняв окуляри в подивився кудись в сторону, після чого знову подивився на кардіограму. -Цього не може бути… - стиха сказав він. -Не може бути, але… Ми ж не виключали саме такого варіанту перебігу подій? – обережно запитала медсестра Юля. Якраз саме зараз вона закінчувала медичний університет за спеціальністю «кардіологія» і була однією з найкращих студенток на своєму курсі. ЇЇ завжди приваблювала не лише медицина, але й різноманітні складні і цікаві випадки – своєрідні задачі, які неодноразово зустрічаються в медичній професії. І випадок Володарського був саме цього роду – гостра серцева недостатність, яка викликала збій майже усього організму хворого. -Я цього не виключав, так, але… Саме цього, власне, я й боявся… - сам до себе відповів Володимир Борисович, знявши окуляри та промасажувавши собі перенісся. -І… Що нам тепер робити? – з великим очима запитала в свого наставника дівчина, дивлячись то на нього самого, то на Артема, котрий стогнав, раз за разом повторюючи одними тільки губами «Олю… Олю…», і поправила кисневу маску, яка була зараз в нього на обличчі. -З висновками поспішати ми не будемо.. – замислено сказав головний лікар в той час, коли Артему робили черговий укол. – Зробимо детально всі обстеження і вже тоді, власне можна буде поставити остаточний діагноз. Однак…- зітхнув Володимир Борисович. – З рідними варто поговорити саме зараз. -Мати хворого в коридорі, з нею медсестри. – нагадала головному лікареві Юля. – Але, як Ви самі бачили, вона не в найкращому стані. Єдиний син, самі розумієте… -Так… важко зітхнув Володимир Борисович. – Я все розумію, однак, на жаль, ситуація дуже непроста. При такому діагнозі може трапитися будь-що і при перебігу хвороби треба врахувати всі фактори ризику.. Так, Юлечко, збільште дозу ліків і домовтеся про негайні додаткові обстеження – кардіограма, ультразвук, МРТ, доплерографія. І як тільки будуть результати, відразу ж повідомте мене! -Так, звичайно! Не хвилюйтеся, ми все зробимо! – кивнула дівчина. -І ще, найголовніше – не відходьте від нього ні на крок! Чергуйте, змінюйте одна одну за мірою необхідності, але не лишайте палату без нагляду! Я домовлюся з хлопцями і сюди це надішлють додаткову охорону! – суворо додав головний лікар. Чесно кажучи, випадок з Артемом цілковито вибив Володимира Борисовича з колії. Вперше і стінах клініки з настільки добірним персоналом та хорошою репутацією відбувається практично замах на вбивство. – До речі, про охорону! Ви повідомляли їй про те, що сталося? -Так. Ми щойно зателефонувати хлопцям і вони відразу ж кинулися «прочісувати» околиці та парк, декілька працюють з персоналом та пацієнтами безпосередньо в клініці. Ясна річ, що все відбувається делікатно! –доклала медсестра Ліза. – Однак, я не думаю, що той, хто був тут, ховатиметься на території клініки. – додала дівчина. Варто сказати, що в дитинстві та у вільний час взагалі дівчина полюбляла читати детективи, що їй дуже допомагало в наш неспокійний час. – Той, хто був тут, далеко не дурень і так не ризикуватиме. -Однак, як би там не сталося, ми повинні забезпечити максимальні умови для безпеки нашого пацієнта. Тому,необхідно вжити усіх заходів. – замислено сказав Володимир Борисович. – Зараз ми введемо ще одну дозу ліків і… - не договорив медик, як раптом в двері палати постукали. – Я ж сказав, що нікого зі сторонніх не впускати поки що! – суворо сказав він. -Я знаю.- несміливо сказала Ліза і попрямувала до дверей для того, щоб спровадити нежданого гостя. – Вибачте, але це реанімація, сюди не можна і… - почала було дівчина, але її миттю перебили: -Я в курсі, але ж Ви самі просили дізнатися хоча б якусь інформацію про відвідувача цієї палати №417. – почувся голос одного з охоронців, котрих медсестри вже встигли повідомити про форс-мажор, який стався буквально декілька хвилин тому, а також, провести короткий інструктаж з приводу подальших дій. Володимир Борисович ще раз перевірив пульс та основні показники хворого , а після того попрямував до охоронця – широкоплечого білявого хлопця років двадцяти. -Що там в вас? – похмуро запитав головний лікар в охоронця. Обличчя в хлопця було доволі стривожене і лікар без зайвих слів зрозумів, що це – важлива інформація, але не для зайвих вух. – Ходімо до мене в кабінет! – скомандував він і вони попрямували коридором до кабінету головного – там їм точно ніхто не заважатиме. -А тепер розповідай! – сказав Володимир Борисович, коли вони увійшли в кабінет, і знову пильно подивився на охоронця. А хлопець, в свою чергу, без зайвих слів поклав на стіл диск, шприц, а також, зім’ятий клаптик паперу. -Коли ми зафіксували камерами стеження траєкторію руху відвідувача цієї палати, то він, здається, помітив нас і, натягнувши капюшон на голову, швидко та непомітно покинув територію клініки і… -Чорт забирай! Як ви могли його впустити?! І що тепер?! – скрикнув Володимир Борисович, вдаривши своєю широкою долонею по столі. Тим часом, охоронець понуро опустив очі. -Впустив, винен! – пробурчав хлопець. – Але саме ось ці речі ми знайшли, коли побігли по його слідах. Я практично впевнений, що саме йому вони і належать. Натягнувши гумові рукавички, головний лікар почав пильно розглядати шприц, який заходився в поліетиленовому пакеті. - Шприц відразу ж на експертизу і коли будуть відому результати, мені повідомити відразу ж, зрозумів? – сказав Володимир Борисович, передавши речові докази охоронцю. -- Передаси шприц дівчатам з лабораторії, але пам’ятай про одне – інформацію нікому не розповсюджувати. Ніяких розмов в кулуарах, зрозумів? – охоронець понуро кивнув і взяв пакет з речовими доказами, який лежав на столі. – Можеш йти! З експертизою не затягуйте! -Зрозумів! – кивнув охоронець і вийшов за двері. Коли Володимир Борисович лишився в кабінеті сам, то різко піднявся зі стільця і нервово закрокував кімнатою. В голові у чоловіка зараз була лише одна думка – що, як і де він впустив? Володимир Борисович, медик вищої категорії, майже все своє життя присвятив тому, щоб рятувати людські життя, щоб його клініка стала однією з найкращих в країні і що ж тепер? Тепер виявляється, що пацієнти його клініки не можуть бути в цілковитій безпеці, знаходячись тут. Однак, справ була не лише в цьому. Родину Володарських він знав досить давно, більше того – з головою родини Олександром Володарський, батьком Артема, вони багато років були не просто найкращими друзями – вони були братами, їх поєднувало щось