ку.. Так, Юлечко, збільште дозу ліків і домовтеся про негайні додаткові обстеження – кардіограма, ультразвук, МРТ, доплерографія. І як тільки будуть результати, відразу ж повідомте мене! -Так, звичайно! Не хвилюйтеся, ми все зробимо! – кивнула дівчина. -І ще, найголовніше – не відходьте від нього ні на крок! Чергуйте, змінюйте одна одну за мірою необхідності, але не лишайте палату без нагляду! Я домовлюся з хлопцями і сюди це надішлють додаткову охорону! – суворо додав головний лікар. Чесно кажучи, випадок з Артемом цілковито вибив Володимира Борисовича з колії. Вперше і стінах клініки з настільки добірним персоналом та хорошою репутацією відбувається практично замах на вбивство. – До речі, про охорону! Ви повідомляли їй про те, що сталося? -Так. Ми щойно зателефонувати хлопцям і вони відразу ж кинулися «прочісувати» околиці та парк, декілька працюють з персоналом та пацієнтами безпосередньо в клініці. Ясна річ, що все відбувається делікатно! –доклала медсестра Ліза. – Однак, я не думаю, що той, хто був тут, ховатиметься на території клініки. – додала дівчина. Варто сказати, що в дитинстві та у вільний час взагалі дівчина полюбляла читати детективи, що їй дуже допомагало в наш неспокійний час. – Той, хто був тут, далеко не дурень і так не ризикуватиме. -Однак, як би там не сталося, ми повинні забезпечити максимальні умови для безпеки нашого пацієнта. Тому,необхідно вжити усіх заходів. – замислено сказав Володимир Борисович. – Зараз ми введемо ще одну дозу ліків і… - не договорив медик, як раптом в двері палати постукали. – Я ж сказав, що нікого зі сторонніх не впускати поки що! – суворо сказав він. -Я знаю.- несміливо сказала Ліза і попрямувала до дверей для того, щоб спровадити нежданого гостя. – Вибачте, але це реанімація, сюди не можна і… - почала було дівчина, але її миттю перебили: -Я в курсі, але ж Ви самі просили дізнатися хоча б якусь інформацію про відвідувача цієї палати №417. – почувся голос одного з охоронців, котрих медсестри вже встигли повідомити про форс-мажор, який стався буквально декілька хвилин тому, а також, провести короткий інструктаж з приводу подальших дій. Володимир Борисович ще раз перевірив пульс та основні показники хворого , а після того попрямував до охоронця – широкоплечого білявого хлопця років двадцяти. -Що там в вас? – похмуро запитав головний лікар в охоронця. Обличчя в хлопця було доволі стривожене і лікар без зайвих слів зрозумів, що це – важлива інформація, але не для зайвих вух. – Ходімо до мене в кабінет! – скомандував він і вони попрямували коридором до кабінету головного – там їм точно ніхто не заважатиме. -А тепер розповідай! – сказав Володимир Борисович, коли вони увійшли в кабінет, і знову пильно подивився на охоронця. А хлопець, в свою чергу, без зайвих слів поклав на стіл диск, шприц, а також, зім’ятий клаптик паперу. -Коли ми зафіксували камерами стеження траєкторію руху відвідувача цієї палати, то він, здається, помітив нас і, натягнувши капюшон на голову, швидко та непомітно покинув територію клініки і… -Чорт забирай! Як ви могли його впустити?! І що тепер?! – скрикнув Володимир Борисович, вдаривши своєю широкою долонею по столі. Тим часом, охоронець понуро опустив очі. -Впустив, винен! – пробурчав хлопець. – Але саме ось ці речі ми знайшли, коли побігли по його слідах. Я практично впевнений, що саме йому вони і належать. Натягнувши гумові рукавички, головний лікар почав пильно розглядати шприц, який заходився в поліетиленовому пакеті. - Шприц відразу ж на експертизу і коли будуть відому результати, мені повідомити відразу ж, зрозумів? – сказав Володимир Борисович, передавши речові докази охоронцю. -- Передаси шприц дівчатам з лабораторії, але пам’ятай про одне – інформацію нікому не розповсюджувати. Ніяких розмов в кулуарах, зрозумів? – охоронець понуро кивнув і взяв пакет з речовими доказами, який лежав на столі. – Можеш йти! З експертизою не затягуйте! -Зрозумів! – кивнув охоронець і вийшов за двері. Коли Володимир Борисович лишився в кабінеті сам, то різко піднявся зі стільця і нервово закрокував кімнатою. В голові у чоловіка зараз була лише одна думка – що, як і де він впустив? Володимир Борисович, медик вищої категорії, майже все своє життя присвятив тому, щоб рятувати людські життя, щоб його клініка стала однією з найкращих в країні і що ж тепер? Тепер виявляється, що пацієнти його клініки не можуть бути в цілковитій безпеці, знаходячись тут. Однак, справ була не лише в цьому. Родину Володарських він знав досить давно, більше того – з головою родини Олександром Володарський, батьком Артема, вони багато років були не просто найкращими друзями – вони були братами, їх поєднувало щось значно сильніше, ніж кровні узи. І коли Саші не стало, він присягнувся собі та усім, що не покине осиротілу родину друга. Володимир Борисович турбувався про вдову Володарського – старшого Олену, єдиного сина подружжя Володарських Артема та племінника загиблого друга Бориса. Особливо чоловік, не маючи власних дітей, прикипів душею саме до Артема. Цей розумний хлопець з надто відкритою душею та напрочуд добрим серцем ріс буквально на очах у Володимира Борисовича, він радів за успіхи Артема, неначе за успіхи рідного сина і тепер.. Страшно, жахливо було усвідомлювати той факт, що колись повен ентузіазму та ідей Артем зараз бореться за власне життя, до того ж, схоже, над ним нависла ще одна біда. Велика біда. Не дивлячись на чималий лікарський досвід, Володимир Борисович, відкинувши всі наукові стереотипи, зараз молився. Щиро молився про те, щоб діагноз Артема не підтвердився. Він чудово знав про ту ситуацію, яка панував в родині Володарських, як нелегко його матері і чудово усвідомлював те, що якщо з Артемом, Боже збав, щось станеться, то Олена Михайлівна цього не переживе. Артем завжди був і лишається для неї всім. Від думок головного лікаря відволік стук в двері. -Заходьте!- гукнув він. -Володимире Борисовичу, Можна? Вже готові попередні результати обстеження Володарського. –від важких думок чоловіка відірвав голос медсестри. Чоловік миттю зібрався. -Так… Що там в тебе, Юлю? – запитав він і через мить дівчина поклала йому на стіл течку з результатами обстежень, яку головний лікар миттю відкрив і почав переглядати численні папірці з хитромудрими кривими та символами. І з кожною хвилиною його обличчя ставало все більш і більш похмурішим. -Тільки цього нам не вистачало… Чорт.. – зітхнув Володимир Борисович, сикнувши окуляри. – Вада серця. Підтвердилися мої найгірші прогнози… -І які наші подальші дії? – медсестра чудово розуміла, що зволікати нікуди, і тому чекала подальших розпоряджень. -Поки що продовжуймо активну медикаментозну терапію. І пильно слідкуйте за станом хворого. Якщо будуть хоч найменші зміни – докладайте негайно! – сказав лікар, мусолячи в руках ручку і збираючись з думками. Там в коридорі на нього чекає мати пацієнта і зараз Володимиру Борисовичу доведеться розпочати, напевно, одну з найважчих розмов за останній час. -Гаразд. – сказала медсестра і, отримавши всі необхідні розпорядження, вийшла за двері. Володимир Борисович, в свою чергу, важко зітхнувши, взяв в руки течку з обстеженнями і попрямував до дверей. Олену Михайлівну лікар, як і думав, знайшов в коридорі клініки. Жінка щиро молилася, притиснувши руки до грудей. У Володимира Борисовича буквально все стиснулося всередині, коли він побачив матір свого пацієнта, але він швидко опанував себе. Натомість, Олена Михайлівна, побачивши лікаря, рвучко кинулася до нього. -Володю, що там? Як мій син? Як там Артемчик? – запитала вона в лікуючого лікаря свого сина і найкращого друга їхньої родини, дивлячись на нього, мов на Бога. -Олено Михайлівно… Оленко… - Володимир Борисович взяв жінку за плечі та пильно подивився їй у вічі. – Справа в тому, що… Нам потрібно поговорити… -Щось сталося?! Що з Артемчиком? Що з ним? – голос жінки затремтів. -Заспокойся.. Наша розмова й справді дуже серйозна… -Володю, що з моїм сином?!- крізь зуби запитала вбита горем жінка. Володимир Борисович глибоко зітхнув. Настав момент істини. -Оленко, тобі зараз не можна хвилюватися, це я розумію, але…. Ситуація екстрена… - лікар на хвильку зупинився, а потім сказав найголовніше: - В Артема виявлено… Набуту ваду серця… На одну мить Олені Михайлівні здалося, ніби земля йде з-під ніг. -Щ..Що?... Як це?... – хриплувато запитала вона. -Оленко! Оленко! Послухай мене! – взяв Володимир Борисович жінку за плечі. – Ситуація критична, але не безнадійна. Потрібна операція і чимскоріше – тим краще. -Господи… Господи… Як же так?! Господи! – заплакала сердешна жінка. – За що це все моєму синові?! Господи, за що?!..- прохрипіла вона і раптово зблідла. Похитнувшись, вона мало не впала, однак, Володимир Борисович встиг вчасно її підхопити. -Олено Михайлівно! Оленко, що з тобою?!- стривожено заричав лікар, легенько вдаривши жінку по щоках. – Сестро, сестро, скоріше сюди! Зачекай, Оленко!Зараз все буде гаразд Зараз все буде гаразд! * * * Ось вже декілька ночей Оля майже не спала і причин на те було дуже багато. Малюк в неї під серцем ріс з кожним днем і був дуже активним, штовхаючи маму ніжками. А ще, вночі Ольга нарешті могла нарешті випустити на волю свої емоції та почуття, виплакавшись від душі. Інакше, вдень Параска Степанівна відразу ж почала б хвилюватися, а Толя… Толя – чоловік, до того ж, як вже встигла зрозуміти Оля, дуже в неї за