начно сильніше, ніж кровні узи. І коли Саші не стало, він присягнувся собі та усім, що не покине осиротілу родину друга. Володимир Борисович турбувався про вдову Володарського – старшого Олену, єдиного сина подружжя Володарських Артема та племінника загиблого друга Бориса. Особливо чоловік, не маючи власних дітей, прикипів душею саме до Артема. Цей розумний хлопець з надто відкритою душею та напрочуд добрим серцем ріс буквально на очах у Володимира Борисовича, він радів за успіхи Артема, неначе за успіхи рідного сина і тепер.. Страшно, жахливо було усвідомлювати той факт, що колись повен ентузіазму та ідей Артем зараз бореться за власне життя, до того ж, схоже, над ним нависла ще одна біда. Велика біда. Не дивлячись на чималий лікарський досвід, Володимир Борисович, відкинувши всі наукові стереотипи, зараз молився. Щиро молився про те, щоб діагноз Артема не підтвердився. Він чудово знав про ту ситуацію, яка панував в родині Володарських, як нелегко його матері і чудово усвідомлював те, що якщо з Артемом, Боже збав, щось станеться, то Олена Михайлівна цього не переживе. Артем завжди був і лишається для неї всім. Від думок головного лікаря відволік стук в двері. -Заходьте!- гукнув він. -Володимире Борисовичу, Можна? Вже готові попередні результати обстеження Володарського. –від важких думок чоловіка відірвав голос медсестри. Чоловік миттю зібрався. -Так… Що там в тебе, Юлю? – запитав він і через мить дівчина поклала йому на стіл течку з результатами обстежень, яку головний лікар миттю відкрив і почав переглядати численні папірці з хитромудрими кривими та символами. І з кожною хвилиною його обличчя ставало все більш і більш похмурішим. -Тільки цього нам не вистачало… Чорт.. – зітхнув Володимир Борисович, сикнувши окуляри. – Вада серця. Підтвердилися мої найгірші прогнози… -І які наші подальші дії? – медсестра чудово розуміла, що зволікати нікуди, і тому чекала подальших розпоряджень. -Поки що продовжуймо активну медикаментозну терапію. І пильно слідкуйте за станом хворого. Якщо будуть хоч найменші зміни – докладайте негайно! – сказав лікар, мусолячи в руках ручку і збираючись з думками. Там в коридорі на нього чекає мати пацієнта і зараз Володимиру Борисовичу доведеться розпочати, напевно, одну з найважчих розмов за останній час. -Гаразд. – сказала медсестра і, отримавши всі необхідні розпорядження, вийшла за двері. Володимир Борисович, в свою чергу, важко зітхнувши, взяв в руки течку з обстеженнями і попрямував до дверей. Олену Михайлівну лікар, як і думав, знайшов в коридорі клініки. Жінка щиро молилася, притиснувши руки до грудей. У Володимира Борисовича буквально все стиснулося всередині, коли він побачив матір свого пацієнта, але він швидко опанував себе. Натомість, Олена Михайлівна, побачивши лікаря, рвучко кинулася до нього. -Володю, що там? Як мій син? Як там Артемчик? – запитала вона в лікуючого лікаря свого сина і найкращого друга їхньої родини, дивлячись на нього, мов на Бога. -Олено Михайлівно… Оленко… - Володимир Борисович взяв жінку за плечі та пильно подивився їй у вічі. – Справа в тому, що… Нам потрібно поговорити… -Щось сталося?! Що з Артемчиком? Що з ним? – голос жінки затремтів. -Заспокойся.. Наша розмова й справді дуже серйозна… -Володю, що з моїм сином?!- крізь зуби запитала вбита горем жінка. Володимир Борисович глибоко зітхнув. Настав момент істини. -Оленко, тобі зараз не можна хвилюватися, це я розумію, але…. Ситуація екстрена… - лікар на хвильку зупинився, а потім сказав найголовніше: - В Артема виявлено… Набуту ваду серця… На одну мить Олені Михайлівні здалося, ніби земля йде з-під ніг. -Щ..Що?... Як це?... – хриплувато запитала вона. -Оленко! Оленко! Послухай мене! – взяв Володимир Борисович жінку за плечі. – Ситуація критична, але не безнадійна. Потрібна операція і чимскоріше – тим краще. -Господи… Господи… Як же так?! Господи! – заплакала сердешна жінка. – За що це все моєму синові?! Господи, за що?!..- прохрипіла вона і раптово зблідла. Похитнувшись, вона мало не впала, однак, Володимир Борисович встиг вчасно її підхопити. -Олено Михайлівно! Оленко, що з тобою?!- стривожено заричав лікар, легенько вдаривши жінку по щоках. – Сестро, сестро, скоріше сюди! Зачекай, Оленко!Зараз все буде гаразд Зараз все буде гаразд! * * * Ось вже декілька ночей Оля майже не спала і причин на те було дуже багато. Малюк в неї під серцем ріс з кожним днем і був дуже активним, штовхаючи маму ніжками. А ще, вночі Ольга нарешті могла нарешті випустити на волю свої емоції та почуття, виплакавшись від душі. Інакше, вдень Параска Степанівна відразу ж почала б хвилюватися, а Толя… Толя – чоловік, до того ж, як вже встигла зрозуміти Оля, дуже в неї закоханий. Він би точно не зміг об’єктивно оцінити цю ситуацію, сприймаючи біль Олі, наче свій власний, і тому Оля не хотіла зайвий раз завдавати клопоту своїм рятівникам. «Я вже не маленька дівчинка і повинна вчитися опановувати свої думки та емоції. До того ж, я скоро стану матір’ю і, як відомо, перепади настрою відображаються не лише на стані мами, але й на малюкові. Тому, вибач мене, моє янголятко!» - з сумною посмішкою думала Оля, погладжуючи свій доволі великий животик. Зараз майбутнє здавалося жінці доволі туманним, а серце рвалося додому, до своїх малюків. Майже щоночі Олі приходили уві сні Марічка та Павлик. Вони кликали маму, простягаючи до неї свої крихітні рученята, а Оля лише плакала, відчайдушно кричала, тому, що знала – вона не може підійти до них просто зараз, обійняти, витерти їхні сльози, міцно-міцно притиснути до свого серця для того, щоб захистити від цього жорстокого світу. Декілька разів жінка в одну мить поривалася поїхати до Києва, до дітей, але чудово розуміючий її та ситуацію Толя, котрий також усвідомлював, щ якщо Оля з’явиться в столиці, то їй відразу ж загрожуватиме небезпека. Тому він всіма силами намагався відмовити Олю від такого кроку. -Олю, для тебе це небезпечно, невже ти не розумієш? Тим більше, в твоєму становищі!- стурбовано сказав він, вказавши на вже доволі великий животик жінки. -Так, але що ти мені можеш запропонувати натомість? Просто сидіти на одному місці та милуватися природою в той час, коли мої маленькі діти зараз невідомо де і невідомо з ким?!- схлипуючи, скрикнула Ольга. Толя миттю кинувся до жінки та пригорнув її до себе, щоб заспокоїти. -Олечко, я присягаюся тобі, що зроблю все, чуєш?! Все для того, щоб ти могла якомога швидше повернутися до своїх малюків! – сказав Толя, поцілувавши жінку в чоло. В голові Анатолія вже на той момент поступово народжувався план. Досить давно в їхньому сараї стояв раритетний мотоцикл, котрий Толя а юнацькі роки самостійно від реставрував. Колись він належав Толіному дядькові, брату Параски Степанівни, який дуже рано пішов з життя і лишив племіннику цей диво- агрегат, однак, в силу проблем зі здоров’ям Толя не міг добре ним керувати – під час їзди на мотоциклі починала дуже боліти спина, до того ж, сам цей транспорт потребував дуже хорошої координації рухів, яка у Толі теж могла б бути кращою. Тому, мотоцикл досі припадав пилом і зараз Толя був готовий пожертвувати власними мріями, які тепер навряд чи збудуться, заради коханої. Нікому нічого зарання не кажучи, чоловік подав оголошення про продаж в газету і за лічені дні на раритетний транспортний засіб з’явився покупець, котрий обіцяв чималі гроші за модель, котра, як виявилося, мала вже майже історичну цінність. Після так званих переговорів Толя задоволено посміхнувся – покупець пообіцяв саме таку суму, яка й була потрібна Анатолієві для втілення його плану. А сам план на перший погляд, був елементарним – чоловік мав намір найняти приватного детектива для того, аби він дізнався все про родину Володарських, а об оливо про їхнє оточення. Після того, що Оля згадала та розповіла Анатолію про Бориса і про те, що, схоже, саме він винен в тому, що трапилося з нещасною жінкою. Коли Толя думав про все те, що довелося пережити Олі, його очі наливалися кров’ю і він сам був готовий на все, аби цей покидьок заплатив за зламане життя його коханої. У свій час Анатолій так і не зміг знайти тих виродків, які познущалися над його Ніною, тому тепер знайти та покарати кривдників Олі для нього було практично справою честі… Наступного дня Толя, нічого нікому не сказавши,попрямував на зустріч з потенційним покупцем його мотоциклу, а Оля та Параска Степанівна лишилися вдома готувати святкову вечерю – саме сьогодні Толя святкував свій тридцяти дев’ятирічний День Народження і хоч сам іменинник не вельми полюбляв це свято, але він підозрював, що Оля та його ати вже щось задумали з приводу вечора. Ясна річ, що Толя не хотів банкетів, однак, разом з тим, не бажав сперечатися з любими своєму серцю жінками. Тим більше, Оля носила під серцем дитину і Анатолій намагався робити все для того, щоб в її житті було якомога більше приводів хоча б для маленьких радощів. …- Таак, агрегат потужний дійсно! – новий потенційний господар з неприхованою гордістю погладив блискуче кермо Толіного «байка». В серці у без п’яти хвилин колишнього власника щось тужливо кольнуло, однак, Толя згадав, для чого саме він все це затіяв і його рішучість подвоїлася. – Тобто, ви хочете за нього… -Хоча б двадцять. Тисяч. – рішуче сказав Толя, розуміючи, що можливо, це виглядає нахабним, але іншого виходу в чоловік не було. Зрештою, заради власних амбіцій він би ніколи не наважив