коханий. Він би точно не зміг об’єктивно оцінити цю ситуацію, сприймаючи біль Олі, наче свій власний, і тому Оля не хотіла зайвий раз завдавати клопоту своїм рятівникам. «Я вже не маленька дівчинка і повинна вчитися опановувати свої думки та емоції. До того ж, я скоро стану матір’ю і, як відомо, перепади настрою відображаються не лише на стані мами, але й на малюкові. Тому, вибач мене, моє янголятко!» - з сумною посмішкою думала Оля, погладжуючи свій доволі великий животик. Зараз майбутнє здавалося жінці доволі туманним, а серце рвалося додому, до своїх малюків. Майже щоночі Олі приходили уві сні Марічка та Павлик. Вони кликали маму, простягаючи до неї свої крихітні рученята, а Оля лише плакала, відчайдушно кричала, тому, що знала – вона не може підійти до них просто зараз, обійняти, витерти їхні сльози, міцно-міцно притиснути до свого серця для того, щоб захистити від цього жорстокого світу. Декілька разів жінка в одну мить поривалася поїхати до Києва, до дітей, але чудово розуміючий її та ситуацію Толя, котрий також усвідомлював, щ якщо Оля з’явиться в столиці, то їй відразу ж загрожуватиме небезпека. Тому він всіма силами намагався відмовити Олю від такого кроку. -Олю, для тебе це небезпечно, невже ти не розумієш? Тим більше, в твоєму становищі!- стурбовано сказав він, вказавши на вже доволі великий животик жінки. -Так, але що ти мені можеш запропонувати натомість? Просто сидіти на одному місці та милуватися природою в той час, коли мої маленькі діти зараз невідомо де і невідомо з ким?!- схлипуючи, скрикнула Ольга. Толя миттю кинувся до жінки та пригорнув її до себе, щоб заспокоїти. -Олечко, я присягаюся тобі, що зроблю все, чуєш?! Все для того, щоб ти могла якомога швидше повернутися до своїх малюків! – сказав Толя, поцілувавши жінку в чоло. В голові Анатолія вже на той момент поступово народжувався план. Досить давно в їхньому сараї стояв раритетний мотоцикл, котрий Толя а юнацькі роки самостійно від реставрував. Колись він належав Толіному дядькові, брату Параски Степанівни, який дуже рано пішов з життя і лишив племіннику цей диво- агрегат, однак, в силу проблем зі здоров’ям Толя не міг добре ним керувати – під час їзди на мотоциклі починала дуже боліти спина, до того ж, сам цей транспорт потребував дуже хорошої координації рухів, яка у Толі теж могла б бути кращою. Тому, мотоцикл досі припадав пилом і зараз Толя був готовий пожертвувати власними мріями, які тепер навряд чи збудуться, заради коханої. Нікому нічого зарання не кажучи, чоловік подав оголошення про продаж в газету і за лічені дні на раритетний транспортний засіб з’явився покупець, котрий обіцяв чималі гроші за модель, котра, як виявилося, мала вже майже історичну цінність. Після так званих переговорів Толя задоволено посміхнувся – покупець пообіцяв саме таку суму, яка й була потрібна Анатолієві для втілення його плану. А сам план на перший погляд, був елементарним – чоловік мав намір найняти приватного детектива для того, аби він дізнався все про родину Володарських, а об оливо про їхнє оточення. Після того, що Оля згадала та розповіла Анатолію про Бориса і про те, що, схоже, саме він винен в тому, що трапилося з нещасною жінкою. Коли Толя думав про все те, що довелося пережити Олі, його очі наливалися кров’ю і він сам був готовий на все, аби цей покидьок заплатив за зламане життя його коханої. У свій час Анатолій так і не зміг знайти тих виродків, які познущалися над його Ніною, тому тепер знайти та покарати кривдників Олі для нього було практично справою честі… Наступного дня Толя, нічого нікому не сказавши,попрямував на зустріч з потенційним покупцем його мотоциклу, а Оля та Параска Степанівна лишилися вдома готувати святкову вечерю – саме сьогодні Толя святкував свій тридцяти дев’ятирічний День Народження і хоч сам іменинник не вельми полюбляв це свято, але він підозрював, що Оля та його ати вже щось задумали з приводу вечора. Ясна річ, що Толя не хотів банкетів, однак, разом з тим, не бажав сперечатися з любими своєму серцю жінками. Тим більше, Оля носила під серцем дитину і Анатолій намагався робити все для того, щоб в її житті було якомога більше приводів хоча б для маленьких радощів. …- Таак, агрегат потужний дійсно! – новий потенційний господар з неприхованою гордістю погладив блискуче кермо Толіного «байка». В серці у без п’яти хвилин колишнього власника щось тужливо кольнуло, однак, Толя згадав, для чого саме він все це затіяв і його рішучість подвоїлася. – Тобто, ви хочете за нього… -Хоча б двадцять. Тисяч. – рішуче сказав Толя, розуміючи, що можливо, це виглядає нахабним, але іншого виходу в чоловік не було. Зрештою, заради власних амбіцій він би ніколи не наважився йти ось так, напролом. Але зараз справа стосувалася Олі та її подальшого майбутнього, а заради цього Толя був готовий піти практично на все. Одного разу він не зміг відвести біду від коханої жінки, але тоді від нього, від Толі майже нічого не залежало. Зате зараз він вважав цілком можливим допомогти Олі змінити її життя на краще і присягнувся сам собі, що зробить для цього все, що від нього залежатиме. Покупець, солідний чоловік в чорному плащі, досвідчений фотолюбитель, критично окинув оком омріяний екземпляр своєї колекції. -Ви не лишаєте мені вибору, пане Анатолію. – блиснув він світською посмішкою. -Так, я розумію, але й Ви зрозумійте мене. Я роблю це не заради простої наживи чи азарту. – сумно посміхнувся Толя, дивлячись на співрозмовника. Цей доглянутий чолов’яга з посмішкою голлівудського актора, який зовсім нещодавно викупив декілька ділянок неподалік їхнього села заради будівництва власного маєтку та вертолітного майданчику поряд з ним, навряд чи знає потребу в грошах. Однак, на даний момент, Толя зовсім не бажав і не мов часу його засуджувати, адже цей цілковито задоволений життям багатій, сам того не знаючи, щойно вклав гроші у велику справу і тепер можливість здійснити мрію Олі та повернути нещасній жінці її рідних малюків стала ще більш реальною. Серце Толі схвильовано тьохкало, коли він дивився, як покупець відраховував купюри одну за одною… -Не сумніваюся, цей «мустанг» стане периною моєї колекції! – з сяючою білосніжною посмішкою вкотре сказав чоловік, погладивши свій новопридбаний мотоцикл по блискучому сидінню. Толя, в свою чергу, якось сумно посміхнувся. -Це справді доволі рідкісна модель, будьте певні!- сказав він. -Я бачу. Десять років його шукаю, тому… - він простягнувся Анатолію пачку купюр, а той, не перераховуючи, поклав їх до кишені. – Не перераховуватимеш? – посміхнувся співрозмовник, спостерігаючи за Анатолієм. -Не бачу сенсу. Ви людина чесна, у Вас немає причин мене обдурити. Я це відразу помітив. - впевнено сказав він. Покупець здивовано звів брови. -Справді? І як саме? – зацікавлено запитав він. -Очі в Вас чесні. – впевнено сказав Анатолій. – До того ж, бачу, Вам цей справді потрібно, тому.. -Та й ти, як я бачу, не від хорошого, як то кажуть, життя від мрії відмовляєшся, чи не так? – запитав покупець у Толі, після чого той мовчки відвів очі. -Здоров’я не дозволяє екстримом займатися. – коротко відповів той. -Я це вже помітив. Вибач, старий. – прочистив горо покупець. – Однак, я також встиг помітити, що справа не лише в цьому. Дай вгадаю – жінка? -Ви дуже спостережливий. – доволі стримано відповів Анатолій. –Однак, все значно прозаїчніше. Просто необхідно допомогти одній дуже хорошій людині. – раптом Толя тепло посміхнувся, згадавши Олю і те, з якою безмежною любов’ю вона завжди ділилася з ним спогадами про своїх малюків. «Скоро ви будете разом, Олечко, я тобі присягаюся..» - з посмішкою подумав Толя, сховавши гроші та попрощавшись з чоловіком, поспішив далі. Це була не остання зустріч, запланована Анатолієм цього дня. ….Наступною Толіною точкою призначення було невеличке кафе на автобусній зупинці в районному центрі. Зайшовши в приміщення та побачивши чоловіка в чорному плащі, Анатолій відразу ж зрозумів, що він чекає саме на нього і попрямував просто до потрібного столика. Літній чоловік пив міцну темну каву і без сів привітався з Толею. -Мураєв Сергій Дмитрович, приватний детектив. Чим можу бути корисним? – запитав він в Анатолія після того, як вони потиснули один одному руки. -Доброго дня, Сергію Дмитровичу. Справа в тому, що допомога потрібна одній людині. Справа дуже непроста і доволі делікатна, тому… - обережно почав Толя, прочистивши горло. -Я Вас уважно слухаю. – тактовно кивнув головою Мураєв, після чого Толя, ретельно підбираючи слова, почав вводити детектива в курс справи. -Ситуація така, що жінка втратила пам’ять і лише зараз поступово почала все згадувати. Вона пригадала, що вдома на неї чекають маленькі діти, але… Справа в тому, що амнезія з повною перетворилася в часткову. Вона пам’ятає свою родину, дітей, чоловіка, зовнішній вигляд будинку, однак, не може згадати точної адреси… -Дуже цікаво… - Мураєв потер підборіддя, уважно дивлячись на Анатолія. – Якщо по правді, то така справа трапляється вперше в моїй практиці.. -Я все розумію, однак, менш з тим, я… Ми дуже на Вас розраховуємо.. – продовжував стояти на своєму Толя. Йому коштувало неймовірних зусиль дістати контакти одного з найкращих детективів столиці і зараз, коли половину справи було майже зроблено, було б дуже прикро зазнати поразки. «Добре, що я поки що Олі нічого про це не сказав, не дав надію завчасно…» - промайнула думка в голові в