ся йти ось так, напролом. Але зараз справа стосувалася Олі та її подальшого майбутнього, а заради цього Толя був готовий піти практично на все. Одного разу він не зміг відвести біду від коханої жінки, але тоді від нього, від Толі майже нічого не залежало. Зате зараз він вважав цілком можливим допомогти Олі змінити її життя на краще і присягнувся сам собі, що зробить для цього все, що від нього залежатиме. Покупець, солідний чоловік в чорному плащі, досвідчений фотолюбитель, критично окинув оком омріяний екземпляр своєї колекції. -Ви не лишаєте мені вибору, пане Анатолію. – блиснув він світською посмішкою. -Так, я розумію, але й Ви зрозумійте мене. Я роблю це не заради простої наживи чи азарту. – сумно посміхнувся Толя, дивлячись на співрозмовника. Цей доглянутий чолов’яга з посмішкою голлівудського актора, який зовсім нещодавно викупив декілька ділянок неподалік їхнього села заради будівництва власного маєтку та вертолітного майданчику поряд з ним, навряд чи знає потребу в грошах. Однак, на даний момент, Толя зовсім не бажав і не мов часу його засуджувати, адже цей цілковито задоволений життям багатій, сам того не знаючи, щойно вклав гроші у велику справу і тепер можливість здійснити мрію Олі та повернути нещасній жінці її рідних малюків стала ще більш реальною. Серце Толі схвильовано тьохкало, коли він дивився, як покупець відраховував купюри одну за одною… -Не сумніваюся, цей «мустанг» стане периною моєї колекції! – з сяючою білосніжною посмішкою вкотре сказав чоловік, погладивши свій новопридбаний мотоцикл по блискучому сидінню. Толя, в свою чергу, якось сумно посміхнувся. -Це справді доволі рідкісна модель, будьте певні!- сказав він. -Я бачу. Десять років його шукаю, тому… - він простягнувся Анатолію пачку купюр, а той, не перераховуючи, поклав їх до кишені. – Не перераховуватимеш? – посміхнувся співрозмовник, спостерігаючи за Анатолієм. -Не бачу сенсу. Ви людина чесна, у Вас немає причин мене обдурити. Я це відразу помітив. - впевнено сказав він. Покупець здивовано звів брови. -Справді? І як саме? – зацікавлено запитав він. -Очі в Вас чесні. – впевнено сказав Анатолій. – До того ж, бачу, Вам цей справді потрібно, тому.. -Та й ти, як я бачу, не від хорошого, як то кажуть, життя від мрії відмовляєшся, чи не так? – запитав покупець у Толі, після чого той мовчки відвів очі. -Здоров’я не дозволяє екстримом займатися. – коротко відповів той. -Я це вже помітив. Вибач, старий. – прочистив горо покупець. – Однак, я також встиг помітити, що справа не лише в цьому. Дай вгадаю – жінка? -Ви дуже спостережливий. – доволі стримано відповів Анатолій. –Однак, все значно прозаїчніше. Просто необхідно допомогти одній дуже хорошій людині. – раптом Толя тепло посміхнувся, згадавши Олю і те, з якою безмежною любов’ю вона завжди ділилася з ним спогадами про своїх малюків. «Скоро ви будете разом, Олечко, я тобі присягаюся..» - з посмішкою подумав Толя, сховавши гроші та попрощавшись з чоловіком, поспішив далі. Це була не остання зустріч, запланована Анатолієм цього дня. ….Наступною Толіною точкою призначення було невеличке кафе на автобусній зупинці в районному центрі. Зайшовши в приміщення та побачивши чоловіка в чорному плащі, Анатолій відразу ж зрозумів, що він чекає саме на нього і попрямував просто до потрібного столика. Літній чоловік пив міцну темну каву і без сів привітався з Толею. -Мураєв Сергій Дмитрович, приватний детектив. Чим можу бути корисним? – запитав він в Анатолія після того, як вони потиснули один одному руки. -Доброго дня, Сергію Дмитровичу. Справа в тому, що допомога потрібна одній людині. Справа дуже непроста і доволі делікатна, тому… - обережно почав Толя, прочистивши горло. -Я Вас уважно слухаю. – тактовно кивнув головою Мураєв, після чого Толя, ретельно підбираючи слова, почав вводити детектива в курс справи. -Ситуація така, що жінка втратила пам’ять і лише зараз поступово почала все згадувати. Вона пригадала, що вдома на неї чекають маленькі діти, але… Справа в тому, що амнезія з повною перетворилася в часткову. Вона пам’ятає свою родину, дітей, чоловіка, зовнішній вигляд будинку, однак, не може згадати точної адреси… -Дуже цікаво… - Мураєв потер підборіддя, уважно дивлячись на Анатолія. – Якщо по правді, то така справа трапляється вперше в моїй практиці.. -Я все розумію, однак, менш з тим, я… Ми дуже на Вас розраховуємо.. – продовжував стояти на своєму Толя. Йому коштувало неймовірних зусиль дістати контакти одного з найкращих детективів столиці і зараз, коли половину справи було майже зроблено, було б дуже прикро зазнати поразки. «Добре, що я поки що Олі нічого про це не сказав, не дав надію завчасно…» - промайнула думка в голові в Анатолія. -Розумію. Однак, мені навпаки дуже цікаво взятися за таке розслідування. До речі, яке спів падіння – саме зараз я розслідую справу про зникнення молоді жінки – її чоловік не повірив в офіційну версію самогубства, надану правоохоронними органами. Вбитий горем, самі розумієте. – важко зітхнув Мураєв, а Толя, в свою чергу, ствердно кивнув у відповідь. – Це в нашій практиці справа типова, а ось коли, як у Вашому випадку, зворотна реакція, то.. Це, як-то кажуть, підігріває інтерес до справи.. -Отже, Ви погоджуєтеся братися за наш випадок? – майже по-дитячому зрадів Толя, на що детектив ствердно кивнув, стримано посміхнувшись. – Чудово! Ось повна сума гонорару, а ось фото жінки, яка, власне, й хоче знайти свою родину та повернутися додому. – на останніх словах серце Анатолія стиснулося, однак, йому вдалося вчасно себе опанувати. Толя поклав на стіл фотокартку Олі, зроблену зовсім нещодавно. Побачивши фото, Мураєв на мить завмер і, здавалося, забув про все на світі. Ніби не вірячи своїм очам, чоловік взяв до рук фото Ольги та почав пильно його розглядати. -Цього не може бути… - врешті-решт, сказав він, скинувши окуляри. -Ви про що?- нетерпляче запитав Анатолій, спостерігаючи за літнім чоловіком, який зараз здавався розгубленим, неначе маленька дитина. -В моїй практиці зустрічалося всяке, однак, щоб одна справа несла в собі ключ до розв’язки іншої… Такого в моєму досвіді ще не траплялося… - Перепрошую, однак, Ви не могли б говорити ясніше? – з тактовною нетерплячістю запитав Толя,а Мураєв, в свою чергу, мовчки дістав з нетрів свого портфелю ще один фотознімок і поклав його поряд з фотокарткою Олі. З двох знімків на чоловіків дивилася одна і та ж жінка… -Декілька місяців тому в моє детективне бюро звернувся відомий юрист Артем Володарський з проханням знайти хоча б якісь відомості про його зниклу дружину, яка вже на той час офіційно вважалася загиблою. Як я вже казав, вбитого горем вдівця не влаштовував офіційний висновок слідства, до того ж, він хотів знайти того хто теоретично міг бути причетним до зникнення його дружини. Багато днів я шукав хоча б якісь зачіпки, однак, всі зусилля виявилися марними – жінка ніби крізь землю провалилася і тут… Через стільки часу… Просто містика якась, інакше не скажеш… - пробурмотів детектив, котрий, як йому здавалося, вже все побачив в цьому житті. -Отже, Олю шукав… Шукає саме Ваш нинішній клієнт Володарський… - пробурмотів Толя, подивившись кудись в сторону. Інформація, котру він щойно почув, й досі не вкладалася у нього в голові. Справа впевнено йшла до розв’язки, хоча, якою вона буде, не міг передбачити ніхто….