умна та амбітна дівчина почала заливати голос совісті спиртним, щоразу збільшуючи його дозу. Аркадію вже неодноразово доводилося забирати сестру в доволі нетверезому стані з численних барів та генделиків, куди зникала під приводом «просто зустрітися з подружками», котрі згодом, після дзвінка Аркадія взагалі були в шоці, переконуючи, що Лілею вони того дня не бачили і взагалі – не спілкуються вже доволі довгий час. Аркадій намагався докричатися, достукатися до сестри, однак, всі його зусилля були марними. …-Чого ти до мене причепився, ідіоте?! – кричала нетвереза Лілея після чергової спроби брата відвезти її додому в один з вечорів. – Ти мені неодноразово казав про те, що треба жити так, як ти сам того хочеш, і чхати на думку інших, чи не так?! Ось я й живу у власне задоволення! – залилася нетверезим сміхом дівчина, за що отримала добрячий ляпас від брата, який вже на той час остаточно втратив контроль над собою. -Це зовсім інше, ідіотко! – зірвався на крик Аркадій. Так, безпринципний і, на перший погляд, цинічний адвокат Нестеров теж мав, що (а вірніше – кого) втрачати. І єдиною людиною, котру він любив в своєму житті, була сестра, з якою вони, можна сказати, пройшли всі кола пекла. І зараз Аркадію було боляче, неймовірно боляче спостерігати за тим, як його сестра, його люба принцеса і просто-таки ідеал краси повільно та впевнено скочувалася у прірву. – Треба жити у власне задоволення, так, але ж не губити себе! Невже ти цього не розумієш?! -Ой-ой-ой, який тут знайшовся великий мораліст, чорт забирай! – скривилася Лілея в той час, коли пізнього вечора Аркадій вкладав нетверезу сестрі в ліжко, скинувши з неї пальто та взуття. -Так, а тепер спати! Поговоримо завтра! – побурчав Аркадій, вимкнувши світло та вийшовши з кімнати. …Тепер, включаюся увесь свій аналітичний розум, Аркадій нарешті зрозумів логіку поведінки сестри. Нерозділене кохання – ось що настільки сильно вибило Лілею зі звичної колії. І зовсім не до Володарського, перед котрим вона розіграла в рої відданої помічниці. Це було зовсім не для Артема. Ця гра на публіку була запланована заради іншого глядача, котрий, власне, і закрутив усю вереницю, несподівано сплутавши всі карти та безкарно користуючись зусиллями та досягненнями інших, не побоявшись лишити за бортом навіть самого Аркадія. -Недооцінював я тебе, покидьку. Ой, як же недооцінював… - захмелілим голосом сам до себе говорив Аркадій, наливаючи собі ще коньяку та розкинувшись у своєму без п’яти хвилин колишньому кріслі. -А так завжди, частіш за все буває: не розрахував сил – і полетів у багнюку! – хриплий за насмішкуватий голос повернув Аркадія до реальності. Двері кабінету відчинилися, впускаючи до середини трохи світла. Піднявши очі, Аркадій побачив силует, який впевнено рухався до власника кабінету. Вірніше, до без п’яти хвилин колишнього власника. -А тебе стукати в дитинстві не навчили? – пробурмотів Нестеров, не підіймаючи очей на свого нежданого гостя. -Фу-фу-фу, як негарно! Верх невихованості – так приймати гостей! – голос неочікуваного гостя був знайомим до болю. Впевненим кроком чоловік увійшов до кабінету та сів на стілець навпроти Аркадія, вальяжно закинувши ногу за ногу. Було добре видно, що гість також, м’яко кажучи, не був тверезим і діяв, як-то кажуть, на суцільному адреналіні, бо був з тих людей, кого алкоголь не вибиває з колії, а навпаки – надає якоїсь шаленої енергії. -Чого тобі? – без зайвих церемоній запитав Аркадій. – Чого ти хочеш, Борю? Покепкувати, відсвяткувати свій тріумф чи добити мене, як ти це вже майже зробив з Володарським? До того ж, чужими руками… - в кабінеті запанувала пауза. – Ну ж бо, відповідай! – скрикнув Аркадій, нервово розминаючи кісточки пальців. – Та, власне, ти тільки й можеш те, що базікати, бо все інше, всю чорну роботу ти звик робити руками інших, чи не так?! -Чшшш… Тихше-тихше, Аркашо! Від злості вітаміни зникають, сеньйоре Помідор! – глузливо почав Борис, а уважний Аркадій відразу ж зрозумів, що з його вимушеним другом та партнером коїться щось дивне. І це «щось» зовсім не властиве тому Борису, якого він завжди знав. -Говори коротше – що тобі потрібно? – запитав Аркадій в Чернобаєва, вирішивши скористатися його становищем на свою користь. -Мені? –Боря нетверезо посміхнувся. –Душевна бесіда з давнім товаришем. Адже, кому ще, як не тобі, я можу відкрити свою душу? -І кому ж, коли не мені, ще може бути відомо те, хто ж насправді такий Борис Чернобаєв? – Аркадій жорстко посміхнувся. Погляд Бориса вмить став більш тверезим, він пильно подивився на свого старого товариша, колегу та партнера. -Це ж що означає? Що ти мені погрожуєш? – повністю нормальним, хоч і трохи хриплуватим голосом запитав Боря в Аркадія, пильно дивлячись йому просто у вічі. - Я тебе попереджую. – сухим та доволі жорстким тоном сказав Аркадій, дивлячись Борису просто у вічі. – Якщо махінації за спинами в чесних трударів я ще міг якось розуміти, але те, що моя сестра влізла в пиятику через тебе.. Цього я тобі не пробачу ніколи… Дзвінкий хриплуватий сміх Бориса луною рознісся по всьому коридору. -Тобто, ти мені ставиш ультиматуми тільки через істерики своєї шмаркачки?! – нарешті відсміявшись, запитав Чернобаєв. – Ніколи б не подумав, друже, що ти такий сентиментальний. Направду, ти мене здивував! -Вона тебе кохає, виродку! – підвищив голос Аркадій. – А ти її просто використав! Після цієї репліки Борис розреготався ще дужче. -Ой, я тебе благаю, любий друже! Всі люди у цьому світі використовують один одного! Особливо, в плані сексуальної насолоди! Як в джунглях- треба виживати! -Ольгу Володарську ти теж хотів отримати в якості задоволення своїх інстинктів, свого власного его?- в’їдливо запитав в Бориса Аркадій і ця фраза стала останньої краплею в чаші терпіння Чернобаєва. Борис різко піднявся зі стільця і подивився Аркадію просто у вічі. -Повтори негайно – що ти щойно сказав? – хриплувато запитав він. -Думаєш, я не знаю, заради чого ти все це затіяв? Давно здогадувався.. – важко захрипів Аркадій. – Дружину брата захотів внести у свій «послужний список», але вона виявилася тобі не по зубах! Прикро, чи не так? Очі Бориса вмить налилися кров’ю. Він взяв Аркадія за грудки і практично підняв його над землею. -Не тобі про це судити, невдахо! – прошипів він. – Не смій навіть її імені вголос промовяти, ти мене почув?! -Хо-хо-хо! Який трепет! – продовжував реготати Аркадій, чим ще більше розлютив Бориса. – А чи хіба не з твоєї подачі і не твоїми стараннями всім нам відома пані Ольга Володарська зараз вважається зниклою без вісті? -Стули пельку! – закричав Борис, трясучись від люті. Його тремтяча рука раптом потяглася до кишені і через мить в ній зблиснув пістолет. -Огоо! І ти вистрелиш? Сміливості вистачить? – іронічно запитав Аркадій, в той час, коли Борис цілився йому прямо в голову. – Рука не здригнеться? Ти ж звик все робити, використовуючи інших! «Засвітитися» не боїшся? -Не бійся. Камери твого офісу сьогодні вийшли з ладу, а мені особисто вже немає чого втрачати! Приберу братика, непотрібних свідків, а потім – прямим рейсом до зірок, до своєї мети! -І що, і думаєш, що Олю повернеш? Не думаю, що вона була б з тобою після всього. Їй ніколи не подобалися нев… - договорити Аркадію завадив постріл. Ні він, ні навіть Борис не могли в ту мить зрозуміти, як все сталося. Куля потрапила Нестерові прямо в голову і кров поступово розтікалася по обличчю та бездоганно білій сорочці. -Ну, і чия взяла? – хижо посміхнувся Борис. Натомість, його руки затремтіли. А вбити людину виявилося настільки просто і так страшно водночас… -Ти… Запла…тиш за це… - прохрипів Аркадій перш ніж, його дихання припинилося. Погляд застиг в одній точці. -Ось і все, товаришу Настеров. Ось і все. – пробурмотів Борис, всередині якого буквально все тремтіло. Тікати. Треба чимдуж швидше тікати звідси. Ні, ще не все. Для початку треба «підчистити» докази, а це Борис вмів робити майже бездоганно. Акуратно протерши рукоятку пістолета та натягнувши на руки рукавички, Борис підійшов до Аркадія, намагаючись уникати його скляного погляду, та вклав револьвер Нестерову в праву руку (як добре, що пістолет був зареєстрований зовсім не на Бориса! Це був єдиний «трофей», який він взяв з кабінету покійного дядька вже давно). Праву руку Аркадія Борис взяв в свою і настукав його пальцями на клавіатурі декілька фраз: «В моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Я заплутався і прийняв рішення піти. Так буде краще для всіх. Аркадій». Після цього Борис випростався і врешті полегшено зітхнув. Потім, натягнувши на обличчя капюшон, погасив світло та квапливо покинув кабінет… * * * Міла увесь вечір крутилась біля дзеркала, приміряючи то ту сукню, то іншу, прикидаючи різні варіанти зачісок і навіть дістала свої єдині туфлі на високих підборах. Серце в грудях шалено калатало і це була зовсім не тахікардія, а хвилювання, шалене хвилювання. Декілька днів тому Толя особисто запросив її на День Народження, який він відзначає саме сьогодні. І це відбувалося зовсім не так, як раніше. Справа в тому, що Толя завжди був доволі замкнутою людиною і в їхньому спілкуванні завжди саме вона, Міла робила перший крок, не дивлячись на те, що між ними була значна різниця у віці – Толя був майже на вісім років старшим за Мілу, а якщо ще враховувати його специфічну зовнішність, фізичні вади та передчасну сивину в волоссі Анатолій виглядав старшим на цілих десять (а т