Боря в Аркадія, пильно дивлячись йому просто у вічі. - Я тебе попереджую. – сухим та доволі жорстким тоном сказав Аркадій, дивлячись Борису просто у вічі. – Якщо махінації за спинами в чесних трударів я ще міг якось розуміти, але те, що моя сестра влізла в пиятику через тебе.. Цього я тобі не пробачу ніколи… Дзвінкий хриплуватий сміх Бориса луною рознісся по всьому коридору. -Тобто, ти мені ставиш ультиматуми тільки через істерики своєї шмаркачки?! – нарешті відсміявшись, запитав Чернобаєв. – Ніколи б не подумав, друже, що ти такий сентиментальний. Направду, ти мене здивував! -Вона тебе кохає, виродку! – підвищив голос Аркадій. – А ти її просто використав! Після цієї репліки Борис розреготався ще дужче. -Ой, я тебе благаю, любий друже! Всі люди у цьому світі використовують один одного! Особливо, в плані сексуальної насолоди! Як в джунглях- треба виживати! -Ольгу Володарську ти теж хотів отримати в якості задоволення своїх інстинктів, свого власного его?- в’їдливо запитав в Бориса Аркадій і ця фраза стала останньої краплею в чаші терпіння Чернобаєва. Борис різко піднявся зі стільця і подивився Аркадію просто у вічі. -Повтори негайно – що ти щойно сказав? – хриплувато запитав він. -Думаєш, я не знаю, заради чого ти все це затіяв? Давно здогадувався.. – важко захрипів Аркадій. – Дружину брата захотів внести у свій «послужний список», але вона виявилася тобі не по зубах! Прикро, чи не так? Очі Бориса вмить налилися кров’ю. Він взяв Аркадія за грудки і практично підняв його над землею. -Не тобі про це судити, невдахо! – прошипів він. – Не смій навіть її імені вголос промовяти, ти мене почув?! -Хо-хо-хо! Який трепет! – продовжував реготати Аркадій, чим ще більше розлютив Бориса. – А чи хіба не з твоєї подачі і не твоїми стараннями всім нам відома пані Ольга Володарська зараз вважається зниклою без вісті? -Стули пельку! – закричав Борис, трясучись від люті. Його тремтяча рука раптом потяглася до кишені і через мить в ній зблиснув пістолет. -Огоо! І ти вистрелиш? Сміливості вистачить? – іронічно запитав Аркадій, в той час, коли Борис цілився йому прямо в голову. – Рука не здригнеться? Ти ж звик все робити, використовуючи інших! «Засвітитися» не боїшся? -Не бійся. Камери твого офісу сьогодні вийшли з ладу, а мені особисто вже немає чого втрачати! Приберу братика, непотрібних свідків, а потім – прямим рейсом до зірок, до своєї мети! -І що, і думаєш, що Олю повернеш? Не думаю, що вона була б з тобою після всього. Їй ніколи не подобалися нев… - договорити Аркадію завадив постріл. Ні він, ні навіть Борис не могли в ту мить зрозуміти, як все сталося. Куля потрапила Нестерові прямо в голову і кров поступово розтікалася по обличчю та бездоганно білій сорочці. -Ну, і чия взяла? – хижо посміхнувся Борис. Натомість, його руки затремтіли. А вбити людину виявилося настільки просто і так страшно водночас… -Ти… Запла…тиш за це… - прохрипів Аркадій перш ніж, його дихання припинилося. Погляд застиг в одній точці. -Ось і все, товаришу Настеров. Ось і все. – пробурмотів Борис, всередині якого буквально все тремтіло. Тікати. Треба чимдуж швидше тікати звідси. Ні, ще не все. Для початку треба «підчистити» докази, а це Борис вмів робити майже бездоганно. Акуратно протерши рукоятку пістолета та натягнувши на руки рукавички, Борис підійшов до Аркадія, намагаючись уникати його скляного погляду, та вклав револьвер Нестерову в праву руку (як добре, що пістолет був зареєстрований зовсім не на Бориса! Це був єдиний «трофей», який він взяв з кабінету покійного дядька вже давно). Праву руку Аркадія Борис взяв в свою і настукав його пальцями на клавіатурі декілька фраз: «В моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Я заплутався і прийняв рішення піти. Так буде краще для всіх. Аркадій». Після цього Борис випростався і врешті полегшено зітхнув. Потім, натягнувши на обличчя капюшон, погасив світло та квапливо покинув кабінет… * * * Міла увесь вечір крутилась біля дзеркала, приміряючи то ту сукню, то іншу, прикидаючи різні варіанти зачісок і навіть дістала свої єдині туфлі на високих підборах. Серце в грудях шалено калатало і це була зовсім не тахікардія, а хвилювання, шалене хвилювання. Декілька днів тому Толя особисто запросив її на День Народження, який він відзначає саме сьогодні. І це відбувалося зовсім не так, як раніше. Справа в тому, що Толя завжди був доволі замкнутою людиною і в їхньому спілкуванні завжди саме вона, Міла робила перший крок, не дивлячись на те, що між ними була значна різниця у віці – Толя був майже на вісім років старшим за Мілу, а якщо ще враховувати його специфічну зовнішність, фізичні вади та передчасну сивину в волоссі Анатолій виглядав старшим на цілих десять (а то й більше) років. «Що ти в ньому знайшла?» - дивувались Мілині подруги, корінні жительки столиці, які звикли до лоску і «гарних» обгорток, коли Міла показувала їм фото старого друга дитинства, та щиро не розуміли, чому в цієї доволі привабливої дівчини настільки специфічний об’єкт уваги. -Бачиш себе Есмеральдою? – якось, сміючись, запитала одна з подруг. Вже колишня подруга. Після цього Міла припинила спілкування з нею назавжди. Хоча, зараз ці спогади були не настільки важливими. Міла продовжувала крутитися біля дзеркала в красивій сукні, яка доволі елегантно підкреслювала талію і груди. Колись саме цю сукню Мілі допомагала вибирати саме господиня дому, де вона працювала вже доволі давно. З Ольгою вони на той час вже були майже подругами, а Мілу, в свою чергу, завжди дивували та захоплювали не лише манери жінки та її вміння триматися у вищому світі, хоч вона також була з простої родини, але й доброта і чуйність. Ольга ніколи не ставила планки «господарі-прислуга», завжди ставлячись до всього з розумінням. Міла навіть поділилась одного разу Ольгою найсокровеннішим, тим, що довгий час було в неї на серці і вже, напевно, ніколи не забуде того, що тоді їй сказала ця мудра і добра жінка у відповідь, поклавши свою долоню на долоню Міли… «Якщо кохаєш – борися!» - саме такими були її слова, котрі Міла запам’ятає надовго. Міла відкрила скриньку з прикрасами, які колись належали ї бабусі, і так захопилась підбором сережок та бусиків, що не помітила, як до кімнати увійшла мама, обійнявши Мілу за плечі. -Яка ж ти в мене красуня!- з посмішкою сказала Валентина. Міла, в свою чергу, посміхнулась і притулилась своєю щокою до щоки мами. -Це ти в мене справжня красуня!- ніжно сказала вона, а потім сумно зітхнула: - А я так… Як-то кажуть, спрощена версія… - сумно зітхнула Міла, подивившись на себе в дзеркало. -Ну що ти таке говориш, дурненька? – миттю заперечила мама. – Он, дивися, яка ти в мене красуня! Волоссячко хвилясте, оченята сяють! Справжнісінька природня краса, а не тони нікому не потрібного гриму! -Тоді чому він цього не помічає?! Вже стільки років не помічає! – тремтячим голосом запитала Міла, роздивляючись своє відображення в дзеркалі. Валентина, в свою чергу, сумно зітхнула та відвела очі- он вже скільки років Міла кохає свого Толю! Господи, та якби не ця дурнувата дитяча прив’язаність, Мілка вже давно б озирнулась навколо, помітила б для себе хорошого та надійного чоловіка, вийшла б заміж, а Валентина, в свою чергу, вже могла б бавити двійко, або навіть трійко онучат! Однак, як-то кажуть, серцю не накажеш, а особливо, закоханому, відданому дівочому серцю. -А ти звідки знаєш, що не помічає, м, диво моє?! – з посмішкою запитала мати. – Хіба ти можеш сказати напевне, що ж саме в нього на серці? -А тут і здогадуватися нічого – все село просто таки гуде про благородство Толі, про знайдену та врятовану ним нещасну жінку без минулого! – гнівно скрикнула Міла, відкинувши в сторону губну помаду, яку на той час тримала в руках. – Ще й ім’я їй дав! Нінель! Як… Як.. – схлипувала Міла. В її душі панувала якась незрозуміла образа. Міла ще не знала тієї нещасної, однак, до неї в молодої жінки прокидались ревнощі і навіть якась незрозуміла заздрість – якими ж це чарами треба володіти, щоб віднайти ключик до Толикового серця. Після Ніни цього не вдавалось ще нікому. -Може, це реінкарнація? Всіляке буває в цьому житті! – сама до себе сказала Мілка і якось нервово реготнула. -Ти здуріла?! – спантеличено скрикнула Валентина. – Сама розумієш, що кажеш, дитя?! – запитала вона в доньки. -Ну, а як ще це зрозуміти?! Іншого пояснення я не бачу! – розвела Міла руками, розгублено зітхнувши. – Мам…. – подивилась вона на матір. – Може, мені взагалі нікуди не йти, м?- Мілкин погляд став настільки благальним, наче в школярки, яка має намір прогуляти дуже важку і незрозумілу контрольну роботу. -Угу, зараз, впертюху! Ти ж обіцяла Толі, що прийдеш привітати його? – запитала Валентина в Міли – та, в свою чергу, ствердно кивнула. – Отож бо й воно! Згадай, як Толя завжди дотримується свого слова і лишається вірним собі та друзям! Обіцяв – значить, неодмінно виконає! «Так, тільки особисто мені він нічого не обіцяв..»- подумала Міла і сумно посміхнулася. Раптом за вікном почулися важкі кроки, а в двері постукали. -Так, це Толя! Я піду відчиню! – сяйнула посмішкою Валентина і попрямувала до дверей. Тим часом, серце Міли буквально впало в п’яти. Вона притиснула руки до грудей і глибоко видихнула. «Господи, допоможи!» - прошепотіла вона, як раптом почула мелодійний мамин голос: -Так, Толю, заходь! Мілка вже майже готова! – весело сказала вона. – З Днем Народження тебе, до речі, імениннику! -Дякую, тьотю Валю, мені дуже