о й більше) років. «Що ти в ньому знайшла?» - дивувались Мілині подруги, корінні жительки столиці, які звикли до лоску і «гарних» обгорток, коли Міла показувала їм фото старого друга дитинства, та щиро не розуміли, чому в цієї доволі привабливої дівчини настільки специфічний об’єкт уваги. -Бачиш себе Есмеральдою? – якось, сміючись, запитала одна з подруг. Вже колишня подруга. Після цього Міла припинила спілкування з нею назавжди. Хоча, зараз ці спогади були не настільки важливими. Міла продовжувала крутитися біля дзеркала в красивій сукні, яка доволі елегантно підкреслювала талію і груди. Колись саме цю сукню Мілі допомагала вибирати саме господиня дому, де вона працювала вже доволі давно. З Ольгою вони на той час вже були майже подругами, а Мілу, в свою чергу, завжди дивували та захоплювали не лише манери жінки та її вміння триматися у вищому світі, хоч вона також була з простої родини, але й доброта і чуйність. Ольга ніколи не ставила планки «господарі-прислуга», завжди ставлячись до всього з розумінням. Міла навіть поділилась одного разу Ольгою найсокровеннішим, тим, що довгий час було в неї на серці і вже, напевно, ніколи не забуде того, що тоді їй сказала ця мудра і добра жінка у відповідь, поклавши свою долоню на долоню Міли… «Якщо кохаєш – борися!» - саме такими були її слова, котрі Міла запам’ятає надовго. Міла відкрила скриньку з прикрасами, які колись належали ї бабусі, і так захопилась підбором сережок та бусиків, що не помітила, як до кімнати увійшла мама, обійнявши Мілу за плечі. -Яка ж ти в мене красуня!- з посмішкою сказала Валентина. Міла, в свою чергу, посміхнулась і притулилась своєю щокою до щоки мами. -Це ти в мене справжня красуня!- ніжно сказала вона, а потім сумно зітхнула: - А я так… Як-то кажуть, спрощена версія… - сумно зітхнула Міла, подивившись на себе в дзеркало. -Ну що ти таке говориш, дурненька? – миттю заперечила мама. – Он, дивися, яка ти в мене красуня! Волоссячко хвилясте, оченята сяють! Справжнісінька природня краса, а не тони нікому не потрібного гриму! -Тоді чому він цього не помічає?! Вже стільки років не помічає! – тремтячим голосом запитала Міла, роздивляючись своє відображення в дзеркалі. Валентина, в свою чергу, сумно зітхнула та відвела очі- он вже скільки років Міла кохає свого Толю! Господи, та якби не ця дурнувата дитяча прив’язаність, Мілка вже давно б озирнулась навколо, помітила б для себе хорошого та надійного чоловіка, вийшла б заміж, а Валентина, в свою чергу, вже могла б бавити двійко, або навіть трійко онучат! Однак, як-то кажуть, серцю не накажеш, а особливо, закоханому, відданому дівочому серцю. -А ти звідки знаєш, що не помічає, м, диво моє?! – з посмішкою запитала мати. – Хіба ти можеш сказати напевне, що ж саме в нього на серці? -А тут і здогадуватися нічого – все село просто таки гуде про благородство Толі, про знайдену та врятовану ним нещасну жінку без минулого! – гнівно скрикнула Міла, відкинувши в сторону губну помаду, яку на той час тримала в руках. – Ще й ім’я їй дав! Нінель! Як… Як.. – схлипувала Міла. В її душі панувала якась незрозуміла образа. Міла ще не знала тієї нещасної, однак, до неї в молодої жінки прокидались ревнощі і навіть якась незрозуміла заздрість – якими ж це чарами треба володіти, щоб віднайти ключик до Толикового серця. Після Ніни цього не вдавалось ще нікому. -Може, це реінкарнація? Всіляке буває в цьому житті! – сама до себе сказала Мілка і якось нервово реготнула. -Ти здуріла?! – спантеличено скрикнула Валентина. – Сама розумієш, що кажеш, дитя?! – запитала вона в доньки. -Ну, а як ще це зрозуміти?! Іншого пояснення я не бачу! – розвела Міла руками, розгублено зітхнувши. – Мам…. – подивилась вона на матір. – Може, мені взагалі нікуди не йти, м?- Мілкин погляд став настільки благальним, наче в школярки, яка має намір прогуляти дуже важку і незрозумілу контрольну роботу. -Угу, зараз, впертюху! Ти ж обіцяла Толі, що прийдеш привітати його? – запитала Валентина в Міли – та, в свою чергу, ствердно кивнула. – Отож бо й воно! Згадай, як Толя завжди дотримується свого слова і лишається вірним собі та друзям! Обіцяв – значить, неодмінно виконає! «Так, тільки особисто мені він нічого не обіцяв..»- подумала Міла і сумно посміхнулася. Раптом за вікном почулися важкі кроки, а в двері постукали. -Так, це Толя! Я піду відчиню! – сяйнула посмішкою Валентина і попрямувала до дверей. Тим часом, серце Міли буквально впало в п’яти. Вона притиснула руки до грудей і глибоко видихнула. «Господи, допоможи!» - прошепотіла вона, як раптом почула мелодійний мамин голос: -Так, Толю, заходь! Мілка вже майже готова! – весело сказала вона. – З Днем Народження тебе, до речі, імениннику! -Дякую, тьотю Валю, мені дуже приємно! – почула Мілка приємний Толін баритон. В ньому тепер замість звичного смутку та втоми дзвеніли якісь незрозумілі дзвіночки. Такого раніше не було – подумала Мілка і серце її раптово стиснулось від ревнощів. «Чорт забирай, ви з Толею знайомі тисячу років!» - бурчав внутрішній голос. – «Він тобі неначе старший брат, не варто собі нічого придумувати!» - подумки шпетила саму себе Міла, як раптом почула в себе за спиною голос мами: -Ось вона, наша красуня! – посміхаючись, сказала Валентина. По спині Міли пробіг морозець. Спинним мозком вона відчула на собі погляд Толі. Захоплений погляд. Нарешті, дівчина наважилась повернутися до Анатолія, який невідривно спостерігав за нею. -Мілко… Ти така красуня!- тільки й сказав він, після чого Міла густо почервоніла. – Тобі дуже пасую ця сукня! -Ой, Толь… Дякую тобі.. Хоча, якщо направду… Я не дуже була впевнена на рахунок неї.. – з посмішкою белькотіла Міла. «Та про що ти лепечеш, дурепо закохана?! Ти б людину з Днем Народження хоча б привітала для початку!» - внутрішній голос Мілки тим часом втратив терпіння. Тим часом, Валентина з ледве помітною посмішкою поспішила покинути кімнату для того, щоб лишити Толі та Мілку наодинці. – Можливо… Іншу?- невпевнено додала Міла. -Ні-ні, не треба! Ця сукня тобі дуже пасує! – сказав Толя, з посмішкою дивлячись на Мілу. На ній була чудова сукня, котра чудово та вишукано гармоніювала з її карими очима. Він і подумати не міг, що Мілка може бути такою… -Дякую! Ой, Боже мій, що ж це я?! – раптом вдарила себе долонею по чолі Міла. – З Днем Народження тебе, Толю! – сказала вона, підійшовши до чоловіка. – В першу чергу, я бажаю тобі здоров’я, благополуччя, щастя, здійснення всіх заповітних мрій, затишку і… Кохання! – Міла й сама не помітила, яка сказала останню фразу. Їхні з Толею погляди пересіклися. «Навіть якщо і не зі мною…» - хотіла було додати Міла, але, звичайно ж, стрималась. Толя, в свою чергу, продовжував свердлити Мілу захопленим поглядом. «В ній й справді є щось незвичайне! Як я раніше не помічав цього? Сподіваюся, що знайдеться той, хто належно оцінить цей скарб!» - з сумною посмішкою подумав Толя, а Міла, в свою чергу, відвела очі, не витримавши його пильного погляду. -До речі, це тобі! – посміхнулась жінка, передавши Толі невеличкий пакуночок, перев’язаний яскравою стрічкою. Варто сказати, що Міла доволі довго вибирала подарунок для Толі і зараз дуже сподівалась на те, що він йому сподобається. -Дякую, Мілко! – Толя навіть поцілував подругу в щічку.- Якщо ти не проти, я відкрию його потім! Це буде як приємний післясмак наприкінці сьогоднішнього свята! – посміхнувся Толя, зробивши особливий акцент на слові «свято». Чесно кажучи, свята в нього ніколи, як такого не було – ну, не любив Толя своїх днів народження зі зрозумілих причин, особливо, після загибелі Ніни. А тепер він навпаки хотів дарувати радість всім, хто був навколо нього і кого він так любить. -Звичайно, я все розумію! – сяйнула посмішкою Міла. Вони з Толею продовжували пильно дивитися один на одного. -Ну що… Тоді пішли?... – запитав з посмішкою Толя, галантно підійшовши до Мілки ще ближче. Вона засміялася і взяла його під руку, яку він спеціально зробив «кільцем». -Пішли! Сьогодні ти будеш моїм кавалером! – весело сказала Міла, забувши про все на світі. Головне – це те, що відбувається тут і зараз. Головне, що вона зараз поруч з ним. -Я познайомлю тебе з Нінель! Тобто, з Олею! – виправився Толя, коли вони з Мілкою йшли вулицею. Сутінки вже заляпали темною фарбою все навколо. Міла до хрусту стиснула зуби. Свідомість знову зробила укол ревнощів в серце. Здавалося, що ця гидка речовина розповсюджується від серця по всьому організму. – Я впевнений, ви подружитеся! – з сяючим виглядом сказав Толя. Така поведінка була зовсім йому не властива. -Ти настільки впевнений? – Міла знайшла в собі сили посміхнутися. -Цілком! Ти ще просто її не знаєш! Це чудові, відкрита і дуже добра жінка! – з палаючими від емоцій очима говорив Толя. – Щоправда, доля в неї нелегка, однак, вона дуже сильна духом і саме цим вона дуже схожа на тебе! -На мене… - хмикнула Міла. – Теж мені, знайшов сильну духом! Якби я хоча б чогось досягла в житті, а так… -Не сперечайся! Ти багато чого досягла! – посміхнувся Толя, коли вони вже підходили до будинку Параски Степанівни. – Ну ось ми й прийшли! Заходь! Мої дівчата вже, напевне, королівський бенкет зготували-накрили!- щебетав Толя, а Міла, в свою чергу, поспіхом витерла зволожені очі – вона ні в якому разі не хотіла показувати того, як боляче різонула її по серцю Толина фраза про «його дівчат. – Ну, як-то кажуть, ласкаво просимо! – як по-справжньому гостинний господар, сказав Толя, відкривши перед Мілою двері. В буд