приємно! – почула Мілка приємний Толін баритон. В ньому тепер замість звичного смутку та втоми дзвеніли якісь незрозумілі дзвіночки. Такого раніше не було – подумала Мілка і серце її раптово стиснулось від ревнощів. «Чорт забирай, ви з Толею знайомі тисячу років!» - бурчав внутрішній голос. – «Він тобі неначе старший брат, не варто собі нічого придумувати!» - подумки шпетила саму себе Міла, як раптом почула в себе за спиною голос мами: -Ось вона, наша красуня! – посміхаючись, сказала Валентина. По спині Міли пробіг морозець. Спинним мозком вона відчула на собі погляд Толі. Захоплений погляд. Нарешті, дівчина наважилась повернутися до Анатолія, який невідривно спостерігав за нею. -Мілко… Ти така красуня!- тільки й сказав він, після чого Міла густо почервоніла. – Тобі дуже пасую ця сукня! -Ой, Толь… Дякую тобі.. Хоча, якщо направду… Я не дуже була впевнена на рахунок неї.. – з посмішкою белькотіла Міла. «Та про що ти лепечеш, дурепо закохана?! Ти б людину з Днем Народження хоча б привітала для початку!» - внутрішній голос Мілки тим часом втратив терпіння. Тим часом, Валентина з ледве помітною посмішкою поспішила покинути кімнату для того, щоб лишити Толі та Мілку наодинці. – Можливо… Іншу?- невпевнено додала Міла. -Ні-ні, не треба! Ця сукня тобі дуже пасує! – сказав Толя, з посмішкою дивлячись на Мілу. На ній була чудова сукня, котра чудово та вишукано гармоніювала з її карими очима. Він і подумати не міг, що Мілка може бути такою… -Дякую! Ой, Боже мій, що ж це я?! – раптом вдарила себе долонею по чолі Міла. – З Днем Народження тебе, Толю! – сказала вона, підійшовши до чоловіка. – В першу чергу, я бажаю тобі здоров’я, благополуччя, щастя, здійснення всіх заповітних мрій, затишку і… Кохання! – Міла й сама не помітила, яка сказала останню фразу. Їхні з Толею погляди пересіклися. «Навіть якщо і не зі мною…» - хотіла було додати Міла, але, звичайно ж, стрималась. Толя, в свою чергу, продовжував свердлити Мілу захопленим поглядом. «В ній й справді є щось незвичайне! Як я раніше не помічав цього? Сподіваюся, що знайдеться той, хто належно оцінить цей скарб!» - з сумною посмішкою подумав Толя, а Міла, в свою чергу, відвела очі, не витримавши його пильного погляду. -До речі, це тобі! – посміхнулась жінка, передавши Толі невеличкий пакуночок, перев’язаний яскравою стрічкою. Варто сказати, що Міла доволі довго вибирала подарунок для Толі і зараз дуже сподівалась на те, що він йому сподобається. -Дякую, Мілко! – Толя навіть поцілував подругу в щічку.- Якщо ти не проти, я відкрию його потім! Це буде як приємний післясмак наприкінці сьогоднішнього свята! – посміхнувся Толя, зробивши особливий акцент на слові «свято». Чесно кажучи, свята в нього ніколи, як такого не було – ну, не любив Толя своїх днів народження зі зрозумілих причин, особливо, після загибелі Ніни. А тепер він навпаки хотів дарувати радість всім, хто був навколо нього і кого він так любить. -Звичайно, я все розумію! – сяйнула посмішкою Міла. Вони з Толею продовжували пильно дивитися один на одного. -Ну що… Тоді пішли?... – запитав з посмішкою Толя, галантно підійшовши до Мілки ще ближче. Вона засміялася і взяла його під руку, яку він спеціально зробив «кільцем». -Пішли! Сьогодні ти будеш моїм кавалером! – весело сказала Міла, забувши про все на світі. Головне – це те, що відбувається тут і зараз. Головне, що вона зараз поруч з ним. -Я познайомлю тебе з Нінель! Тобто, з Олею! – виправився Толя, коли вони з Мілкою йшли вулицею. Сутінки вже заляпали темною фарбою все навколо. Міла до хрусту стиснула зуби. Свідомість знову зробила укол ревнощів в серце. Здавалося, що ця гидка речовина розповсюджується від серця по всьому організму. – Я впевнений, ви подружитеся! – з сяючим виглядом сказав Толя. Така поведінка була зовсім йому не властива. -Ти настільки впевнений? – Міла знайшла в собі сили посміхнутися. -Цілком! Ти ще просто її не знаєш! Це чудові, відкрита і дуже добра жінка! – з палаючими від емоцій очима говорив Толя. – Щоправда, доля в неї нелегка, однак, вона дуже сильна духом і саме цим вона дуже схожа на тебе! -На мене… - хмикнула Міла. – Теж мені, знайшов сильну духом! Якби я хоча б чогось досягла в житті, а так… -Не сперечайся! Ти багато чого досягла! – посміхнувся Толя, коли вони вже підходили до будинку Параски Степанівни. – Ну ось ми й прийшли! Заходь! Мої дівчата вже, напевне, королівський бенкет зготували-накрили!- щебетав Толя, а Міла, в свою чергу, поспіхом витерла зволожені очі – вона ні в якому разі не хотіла показувати того, як боляче різонула її по серцю Толина фраза про «його дівчат. – Ну, як-то кажуть, ласкаво просимо! – як по-справжньому гостинний господар, сказав Толя, відкривши перед Мілою двері. В будинку панували аромати різноманітних смаколиків та випічки. Міла чудово знала, як Параска Степанівна полюбляє куховарити, хоча, веселих приводів для того, щоб жінка могла продемонструвати свої кулінарні здібності сповна, в цієї маленької родини було зовсім небагато. З вітальні лунали жваві жіночі голоси – це Параска Степанівна жваво та захоплено щось обговорювала зі своєю названою донькою. З тією самої жінкою, якій вдалося завоювати Толине серце. Однак… Раптом шок швидко прийшов на зміну ревнощам. Цей голос Міла відразу ж впізнала. Адже, це був голос нікого іншого, яка її господині Ольги Володарської, котра вже багато місяців вважалась зниклої без вісті. -Цього не може бути… Не може бути…- одними лише губами сказала Міла. Однак, Толя, здається, не помічав того, в якому шоковому стані зараз перебувала його подруга дитинства, тому, весело крикнув: -Дівчата, ну ж бо сюди, гостей зустрічати! – і з цими словами він обійняв Мілу за плечі. Ольга і Параска Степанівна виглянули з вітальні практично одночасно. І якщо Параска Степанівна на правах господині миттю кинулася зустрічати дорогу гостю, то Оля і Міла, ставши навпроти, пильно дивилися одна одній у вічі. Обидві жінки не могли відвести погляду. Міла – від жінки, яку довгий час вважали зниклою без вісті і навіть загиблою, а Оля – від значної постаті з її минулого. -Ольго… Ольго В’ячеславівно…. Невже це Ви?... – прохрипіла Міла. Толя і Параска Степанівна, нічого не розуміючи, ошелешено переглянулись, а потім подивилися то на Олю, то на Мілу, намагаючись второпати, що тут відбувається. -Так, це я… Я… - ледве чутно сказала Оля. Спогади пролетіли в неї перед очима, наче кіноплівка. Простора вітальня великого, затишного будинку. Камін. Голос усміхненого, сяючого чоловіка: «Кохана, в нас сьогодні будуть гості!» Тоді пролунав Олин голос: «Це чудово! Я зготую свою фірмову шарлотку! Міло, допоможете мені?» - запитувала вона в дівчини, котра якраз прибирала в кімнаті. «Так, звичайно!»- чує Оля у відповідь. «Ти в мене найкраща в світі!» - говорить чоловік Олі і, підхопивши її на руки, починає кружляти… Все дуже і дужче… Все дужче і дужче… -Все гаразд Олю?- до Ольги підбіг Анатолій, підхопивши під руку Ольга, котра стала блідою, мов стіна. -Так, все гаразд… Так... – прохрипіла Ольга, та враз похитнулась…. Картинки з минулого вереницею пролетіли в неї перед очима і нарешті зникли, неначе різко вимкнули телевізор… Жінка впала додолу, мов підкошена… * * * ….Свідомість до Олі почала повертатися поступово… Коли вона відкрила очі, то побачила вже знайомі для себе контури маленької вітальні будинку Параски Степанівни. Поруч з Олею сидів Толя, тримаючи жінку за руку, а Параска Степанівна тим часом змінила компрес в неї на чолі. Декілька секунд знадобилось Ользі для того, щоб згадати все, що сталось і чому вона так видко провалилась в небуття. Через мить жінка згадала все: вечір, День Народження Толі, вітальня, веселий голос Параски Степанівни, сміх Толі… Гостя… І пиріг, який випав у Ольги з рук…. А також, жінка… Знайома до болю дуже хороша жінка, яка з’явилась тут, на їхньому святі доволі спонтанно. Слова Толі «Це Мілка… Моя подруга дитинства! Я вже давно хотів вас познайомити!»… А далі.. Калейдоскоп спогадів з минулого і.. Небуття… -Що сталося? Що зі мною? Чому я….- промимрила Оля і зробила спробу підвестися, однак, міцні руки Анатолія втримали її і вклали назад на диван. -Чшш… Олю, люба… Все гаразд… Не роби різких рухів, будь ласка… Тобі зараз не можна…. Не можна, сонечко….- лагідно примовляв Толя, тримаючи Олю за руку. Малюк під серцем у Олі неспокійно заштовхався і жінка, зажмурившись, лягла назад на подушку та поклала руку на животик. Вона дивилась на Толю зі слухняною відданістю- велика, розгублена дитина. Тим часом, Толя пильно спостерігав за кожнісінькою зміною в виразі обличчя Ольги. -Ммм… Жінка… Тут була жінка… Міла… Вона… Вона… Ммм…- Оля знову застогнала, продовжуючи тримати руки на своєму кругленькому животикові. Неспокійні поштовхи малюка свідчили про те, що він відчував, що матусі зараз непросто. -Я тут, Ольго В’ячеславівно…. Тут! – озвалась Міла, яка в той час мовчки стояла за спиною в Толі і шоковано спостерігала за тим, що зараз відбувалось в вітальні. Вона бачила, наскільки трепетно Толя ставиться до Ольги, однак, на даний момент зовсім не надавала цьому значення, бо до глибини душі була шокована тим, що жінка, яку рахували спочатку зниклою без вісті, а потім і загиблою, виявилась жива. І знайшлася де? В забутому Богом рідному Мілиному селищі. І до того ж, в будинку старого Мілиного друга дитинства. Ось це й справді іронія долі.. -Ммм… Міло… Господи.. Я… - хотіла було сказати Оля і раптом ї плеч