нку панували аромати різноманітних смаколиків та випічки. Міла чудово знала, як Параска Степанівна полюбляє куховарити, хоча, веселих приводів для того, щоб жінка могла продемонструвати свої кулінарні здібності сповна, в цієї маленької родини було зовсім небагато. З вітальні лунали жваві жіночі голоси – це Параска Степанівна жваво та захоплено щось обговорювала зі своєю названою донькою. З тією самої жінкою, якій вдалося завоювати Толине серце. Однак… Раптом шок швидко прийшов на зміну ревнощам. Цей голос Міла відразу ж впізнала. Адже, це був голос нікого іншого, яка її господині Ольги Володарської, котра вже багато місяців вважалась зниклої без вісті. -Цього не може бути… Не може бути…- одними лише губами сказала Міла. Однак, Толя, здається, не помічав того, в якому шоковому стані зараз перебувала його подруга дитинства, тому, весело крикнув: -Дівчата, ну ж бо сюди, гостей зустрічати! – і з цими словами він обійняв Мілу за плечі. Ольга і Параска Степанівна виглянули з вітальні практично одночасно. І якщо Параска Степанівна на правах господині миттю кинулася зустрічати дорогу гостю, то Оля і Міла, ставши навпроти, пильно дивилися одна одній у вічі. Обидві жінки не могли відвести погляду. Міла – від жінки, яку довгий час вважали зниклою без вісті і навіть загиблою, а Оля – від значної постаті з її минулого. -Ольго… Ольго В’ячеславівно…. Невже це Ви?... – прохрипіла Міла. Толя і Параска Степанівна, нічого не розуміючи, ошелешено переглянулись, а потім подивилися то на Олю, то на Мілу, намагаючись второпати, що тут відбувається. -Так, це я… Я… - ледве чутно сказала Оля. Спогади пролетіли в неї перед очима, наче кіноплівка. Простора вітальня великого, затишного будинку. Камін. Голос усміхненого, сяючого чоловіка: «Кохана, в нас сьогодні будуть гості!» Тоді пролунав Олин голос: «Це чудово! Я зготую свою фірмову шарлотку! Міло, допоможете мені?» - запитувала вона в дівчини, котра якраз прибирала в кімнаті. «Так, звичайно!»- чує Оля у відповідь. «Ти в мене найкраща в світі!» - говорить чоловік Олі і, підхопивши її на руки, починає кружляти… Все дуже і дужче… Все дужче і дужче… -Все гаразд Олю?- до Ольги підбіг Анатолій, підхопивши під руку Ольга, котра стала блідою, мов стіна. -Так, все гаразд… Так... – прохрипіла Ольга, та враз похитнулась…. Картинки з минулого вереницею пролетіли в неї перед очима і нарешті зникли, неначе різко вимкнули телевізор… Жінка впала додолу, мов підкошена… * * * ….Свідомість до Олі почала повертатися поступово… Коли вона відкрила очі, то побачила вже знайомі для себе контури маленької вітальні будинку Параски Степанівни. Поруч з Олею сидів Толя, тримаючи жінку за руку, а Параска Степанівна тим часом змінила компрес в неї на чолі. Декілька секунд знадобилось Ользі для того, щоб згадати все, що сталось і чому вона так видко провалилась в небуття. Через мить жінка згадала все: вечір, День Народження Толі, вітальня, веселий голос Параски Степанівни, сміх Толі… Гостя… І пиріг, який випав у Ольги з рук…. А також, жінка… Знайома до болю дуже хороша жінка, яка з’явилась тут, на їхньому святі доволі спонтанно. Слова Толі «Це Мілка… Моя подруга дитинства! Я вже давно хотів вас познайомити!»… А далі.. Калейдоскоп спогадів з минулого і.. Небуття… -Що сталося? Що зі мною? Чому я….- промимрила Оля і зробила спробу підвестися, однак, міцні руки Анатолія втримали її і вклали назад на диван. -Чшш… Олю, люба… Все гаразд… Не роби різких рухів, будь ласка… Тобі зараз не можна…. Не можна, сонечко….- лагідно примовляв Толя, тримаючи Олю за руку. Малюк під серцем у Олі неспокійно заштовхався і жінка, зажмурившись, лягла назад на подушку та поклала руку на животик. Вона дивилась на Толю зі слухняною відданістю- велика, розгублена дитина. Тим часом, Толя пильно спостерігав за кожнісінькою зміною в виразі обличчя Ольги. -Ммм… Жінка… Тут була жінка… Міла… Вона… Вона… Ммм…- Оля знову застогнала, продовжуючи тримати руки на своєму кругленькому животикові. Неспокійні поштовхи малюка свідчили про те, що він відчував, що матусі зараз непросто. -Я тут, Ольго В’ячеславівно…. Тут! – озвалась Міла, яка в той час мовчки стояла за спиною в Толі і шоковано спостерігала за тим, що зараз відбувалось в вітальні. Вона бачила, наскільки трепетно Толя ставиться до Ольги, однак, на даний момент зовсім не надавала цьому значення, бо до глибини душі була шокована тим, що жінка, яку рахували спочатку зниклою без вісті, а потім і загиблою, виявилась жива. І знайшлася де? В забутому Богом рідному Мілиному селищі. І до того ж, в будинку старого Мілиного друга дитинства. Ось це й справді іронія долі.. -Ммм… Міло… Господи.. Я… - хотіла було сказати Оля і раптом ї плечі здригнулись. Жінка заридала, гірко, мов дитина. Толя швидко кинувся до Олі, почавши її заспокоювати. -Чшш… Тихше… Тихше, Олечко… Благаю тебе… Заспокойся…- сказав він, погладжуючи Олю по плечах.- Тобі не можна хвилюватися, ти чуєш мене? Це зашкодить тобі і малятку!- додав Анатолій і навіть погладив Олю по животику, який був вже доволі великим. Все це бачила Міла, однак, цього разу індикатор заздрощів та ревнощів не спрацював настільки вона була ошелешена побаченим. Перед нею була саме вона – Ольга Володарська. Однак, наче б то це була й не вона. І справа була не лише в тому, що на жінці не було звичних дорогих суконь і прикрас. Справа була зовсім в іншому. У погляді, в якому тепер немає колишнього запалу та вогників, які зводили з розуму не лише її чоловіка Артема Володарського, але й усіх представників сильної статі в їхньому оточенні, поселились туга і застиглий біль. Це був погляд заляканого, затравленого звірятка, людини, яка загубилась в цьому житті. Цей погляд пропаював наскрізь, в ньому було стільки болю, що Міла не змогла стримати сліз. -Скільки ж Вам довелося пережити…- тремтячим голосом сказала вона, взявши Олю за руку. -Міло, люба, якби ж ти знала, як мені зараз соромно… Я так сильно завинила перед Артемом. Перед малюками…- з цими словами Оля перевела погляд на Мілу.- Я… Я пригадала їх.. Донечка Марічка та синочок… Павлик… Правильно?- перепитала вона у Міли, мов схвильована школярка, котра більше за все боїться помилитись в своїй відповіді. -Так, Павлик! – посміхнулась Міла крізь сльози, згадуючи цих малят, всезагальних улюбленців родини.- Павлик вже зовсім дорослий- сам бере іграшки, намагається спинатись на ніжки в своєму ліжечку. А Марічка така турботлива! В усьому допомагає! -Мої дітки… Мої малята.. – втерла Оля сльози, приклавши руки до грудей. Пам'ять поверталась до неї поступово, однак, вона задувала все дуже контрастно, в яскравих барвах, настільки живих, що ніби це все було ось тут, щойно…- Я пам’ятаю крихітні пальчики… Маленьке, тепле тіло… Крик посеред ночі… Дитячий плач… Я підіймаюсь з ліжка, підходжу до колиски, беру малюка на руки, пригортаю до грудей… Співаю колискову.. Ой, люлі-люлі.. Люлі-люлі, мій синочку..- співала Оля, закривши очі, з котрих градом струменіли сльози, скочуючись по щоках. Толя, в свою чергу, в ту мить дивився на Олю зі ще більшим трепетом та ніжністю, уявляючи, наскільки сильно вона любить своїх малюків і яка вона чудова мама. А Міла, в свою чергу, також спостерігала за Ольгою, ніяк не наважуючись запитати про найголовніше – про те, що настільки сильно її спантеличило. Через простору блузку в Ольги виднівся вже досить великий на той час животик. Ольга, в свою чергу, помітила цей погляд Міли і якось навіть трохи злякано відсахнулась в сторону, поклавши долоню на свій животик, та відвела очі. -Я уявляю.. Як я зараз виглядаю в Ваших очах, Міло… Нове ім’я, нове життя, навіть дитина….- прохрипіла Оля, опустивши погляд. Тим часом, Міла заперечно похитала головою, взявши Ольгу за руки. -Навпаки, пані Олю! Навпаки! Ви знаєте, Артем Олександрович досі живе надією знайти Вас! Саме це його і досі тримає, дає сили боротися за життя і….- почала Міла і миттю запнулась, зрозумівши, що наговорила зайвого, а Олю в той час наче током пронизало. -Боротися?! Міло, що з ним?! – тремтячим голосом запитала Ольга. Перед очима в жінки промайнув той самий страшний сон, вірніше, видіння, котре мучило її в ту саму ніч, коли до жінки повернулась пам'ять.-Йому погано? Що з ним? Ну ж бо, скажи мені, Міло! – з цими словами Ольга в розпачі схопила свою співрозмовницю за руку, а Толя і Параска Степанівна, в свою чергу, подивилися на Мілу з деяким докором. Вона й сама, якщо по правді, вже шкодувала про те, що було щойно сказане, бачачи, в якому зараз стані Ольга, однак, вже було нікуди відступати… -Артем Олександрович зараз в лікарні… Серцевий напад…- пробурмотіла Міла, зціпивши зуби та з болем спостерігаючи за тим, яким неймовірним відчаєм в ту мить наповнювались очі Ольги. -Господи… Господи… Це ж я… Я в усьому винна.. Лише я.. Одна я…- схлипувала Ольга, а в той час Толя ніжно пригорнув її до себе. -Тихше… Тихше, дурненька… Ну, в чому ж ти винна? В чому?- запитав він у Олі, немов у дитини. -Ти…. Ти багато чого не знаєш про мене… Справа в тому, що я… Я дізналась про одну страшну людину все.. В моїх силах було її зупинити, однак, я не зробила нічого… Не зробила… Не змогла…… Хоча могла б.. Могла… - прошепотіла Ольга і в неї перед очима знову з’явився той день, який би вона не хотіла згадувати ні за яких обставин… ….Того дня Артем вирішив приготувати вечерю при свічках. Він дуже картав себе за те, що практично днював та ночував на роботі і мало часу приділяв родин