здригнулись. Жінка заридала, гірко, мов дитина. Толя швидко кинувся до Олі, почавши її заспокоювати. -Чшш… Тихше… Тихше, Олечко… Благаю тебе… Заспокойся…- сказав він, погладжуючи Олю по плечах.- Тобі не можна хвилюватися, ти чуєш мене? Це зашкодить тобі і малятку!- додав Анатолій і навіть погладив Олю по животику, який був вже доволі великим. Все це бачила Міла, однак, цього разу індикатор заздрощів та ревнощів не спрацював настільки вона була ошелешена побаченим. Перед нею була саме вона – Ольга Володарська. Однак, наче б то це була й не вона. І справа була не лише в тому, що на жінці не було звичних дорогих суконь і прикрас. Справа була зовсім в іншому. У погляді, в якому тепер немає колишнього запалу та вогників, які зводили з розуму не лише її чоловіка Артема Володарського, але й усіх представників сильної статі в їхньому оточенні, поселились туга і застиглий біль. Це був погляд заляканого, затравленого звірятка, людини, яка загубилась в цьому житті. Цей погляд пропаював наскрізь, в ньому було стільки болю, що Міла не змогла стримати сліз. -Скільки ж Вам довелося пережити…- тремтячим голосом сказала вона, взявши Олю за руку. -Міло, люба, якби ж ти знала, як мені зараз соромно… Я так сильно завинила перед Артемом. Перед малюками…- з цими словами Оля перевела погляд на Мілу.- Я… Я пригадала їх.. Донечка Марічка та синочок… Павлик… Правильно?- перепитала вона у Міли, мов схвильована школярка, котра більше за все боїться помилитись в своїй відповіді. -Так, Павлик! – посміхнулась Міла крізь сльози, згадуючи цих малят, всезагальних улюбленців родини.- Павлик вже зовсім дорослий- сам бере іграшки, намагається спинатись на ніжки в своєму ліжечку. А Марічка така турботлива! В усьому допомагає! -Мої дітки… Мої малята.. – втерла Оля сльози, приклавши руки до грудей. Пам'ять поверталась до неї поступово, однак, вона задувала все дуже контрастно, в яскравих барвах, настільки живих, що ніби це все було ось тут, щойно…- Я пам’ятаю крихітні пальчики… Маленьке, тепле тіло… Крик посеред ночі… Дитячий плач… Я підіймаюсь з ліжка, підходжу до колиски, беру малюка на руки, пригортаю до грудей… Співаю колискову.. Ой, люлі-люлі.. Люлі-люлі, мій синочку..- співала Оля, закривши очі, з котрих градом струменіли сльози, скочуючись по щоках. Толя, в свою чергу, в ту мить дивився на Олю зі ще більшим трепетом та ніжністю, уявляючи, наскільки сильно вона любить своїх малюків і яка вона чудова мама. А Міла, в свою чергу, також спостерігала за Ольгою, ніяк не наважуючись запитати про найголовніше – про те, що настільки сильно її спантеличило. Через простору блузку в Ольги виднівся вже досить великий на той час животик. Ольга, в свою чергу, помітила цей погляд Міли і якось навіть трохи злякано відсахнулась в сторону, поклавши долоню на свій животик, та відвела очі. -Я уявляю.. Як я зараз виглядаю в Ваших очах, Міло… Нове ім’я, нове життя, навіть дитина….- прохрипіла Оля, опустивши погляд. Тим часом, Міла заперечно похитала головою, взявши Ольгу за руки. -Навпаки, пані Олю! Навпаки! Ви знаєте, Артем Олександрович досі живе надією знайти Вас! Саме це його і досі тримає, дає сили боротися за життя і….- почала Міла і миттю запнулась, зрозумівши, що наговорила зайвого, а Олю в той час наче током пронизало. -Боротися?! Міло, що з ним?! – тремтячим голосом запитала Ольга. Перед очима в жінки промайнув той самий страшний сон, вірніше, видіння, котре мучило її в ту саму ніч, коли до жінки повернулась пам'ять.-Йому погано? Що з ним? Ну ж бо, скажи мені, Міло! – з цими словами Ольга в розпачі схопила свою співрозмовницю за руку, а Толя і Параска Степанівна, в свою чергу, подивилися на Мілу з деяким докором. Вона й сама, якщо по правді, вже шкодувала про те, що було щойно сказане, бачачи, в якому зараз стані Ольга, однак, вже було нікуди відступати… -Артем Олександрович зараз в лікарні… Серцевий напад…- пробурмотіла Міла, зціпивши зуби та з болем спостерігаючи за тим, яким неймовірним відчаєм в ту мить наповнювались очі Ольги. -Господи… Господи… Це ж я… Я в усьому винна.. Лише я.. Одна я…- схлипувала Ольга, а в той час Толя ніжно пригорнув її до себе. -Тихше… Тихше, дурненька… Ну, в чому ж ти винна? В чому?- запитав він у Олі, немов у дитини. -Ти…. Ти багато чого не знаєш про мене… Справа в тому, що я… Я дізналась про одну страшну людину все.. В моїх силах було її зупинити, однак, я не зробила нічого… Не зробила… Не змогла…… Хоча могла б.. Могла… - прошепотіла Ольга і в неї перед очима знову з’явився той день, який би вона не хотіла згадувати ні за яких обставин… ….Того дня Артем вирішив приготувати вечерю при свічках. Він дуже картав себе за те, що практично днював та ночував на роботі і мало часу приділяв родині, хоча, Ольга ніколи не ображалась за це на нього, що найголовніше, зате совість Артема не давала йому спокою. Оля часто сміялась, кажучи про те, що вона завжди намагалась бути хорошою дружиною для Артема, не надокучаючи йому конфліктами на докорами, тому що в ньому самому всередині сидить зла, буркотлива дружина, котра «пиляє» його щодня з приводу і без. І поки Артем, навіть не допускаючи дружину до кухні, готував смачну вечерю на двох, Ольга тим часом чепурилась в спальні, слухаючи, як за стіною в сусідній кімнаті, Марічка вчиться читати по складах під керівництвом бабусі… І саме тоді, коли Оля, наспівуючи якийсь простенький мотив, дістала зі скриньки сережки – родинні прикраси родини Володарських, подаровані їй Артемом в день заручин, її телефон гучно сповістив про нове вхідне повідомлення. Коли жінка взяла телефон в руки, то посмішка миттю зникла з її обличчя. На фото було зображено її чоловіка Артема. Він сидів в автівці, а практично в його обіймах ніжилась пишногруда брюнетка, яка схилила голову йому на плече. Сам фотознімок було зроблено наче з прицілу снайперської гвинтівки. Фотофайл супроводжував текст повідомлення наступного змісту: «Такий ось в тебе чоловіченько!))» - з насмішкою писав анонім, не шкодуючи смайлів. – «Втім, якщо ти захочеш, ми можемо добряче його провчити – зараз саме він в нас на «мушці» цілодобово. Чекаємо відповіді! Таємні янголи справедливості». Всередині Ольги все в одну мить похололо, а телефон випав з її тремтячих рук. В душу закралися два таких настільки протилежних за своїм змістом почуття: неймовірна образа на чоловіка через принижену честь та гідність, але одночасно і страх за нього. Вони тільки часу прожили з Артемом душа в душу і жодного разу в Ольги не було приводу поставити під сумнів вірність свого чоловіка. Однак, з тієї миті життя родини Володарських і пішло під відкіс… …- Я пам’ятаю сварку… Господи…- зітхнула Ольга, закриваючи обличчя долонями. – Артем намагався довести мені, що в нього нікого немає, що він крім мене ніколи нікого не кохав і не кохає, а мені було страшно.. За нього, за себе, за наших дітей… - говорила Оля, а Міла, в свою чергу, присіла біля жінки і, обійнявши її, почала гладити нещасну по голові, заспокоюючи. Адже Міла на той час вже знала все – знала про плани Бориса на рахунок цієї нещасної жінки, паро те, наскільки сильно Ольга кохала свого чоловіка, чула їхній останній фатальний конфлікт і також чудово знала, що ця сварка також була частиною хитрого плану Бориса. Знала і водночас нікому нічого не казала. Не казала, бо розуміла Бориса. Розуміла, наскільки це боляче – кохати без взаємності і була свято переконана, що за своє кохання потрібно боротися. От тільки методи боротьби Борис вибрав аж надто жорстокі… Занадто… І найжахливіше, що в тому, що сталося з Ольгою і Артемом, частково (якщо не повністю) винна саме Міла. Саме тому вона поспішила покинути кімнату і на це було цілих дві причини: першою причиною були сором та почуття провини перед Ольгою, а другою – ревнощі, адже Міла бачила, наскільки трепетно Толя ставиться до Ольги, як ніжно пригортає до себе заплакану жінку… Однак, вже на виході з кімнати Міла зупинилась, бо почула слабкий заплаканий голос Олі: - Міло,стривайте…- хрипло сказала Ольга і це змусило добре серце Олі змінити своє рішення.- Не йдіть… Не йдіть… Я… Я благаю Вас… Нам… Нам з Вами потрібно поговорити… Міла повернулась і з болем подивилась на виснажену плачем вагітну Олю, яка втомлено схилила голову на плече Толі і благально дивилась на свою співрозмовницю. -Я благаю Вас… Не йдіть… Допоможіть мені… Допоможіть… Лише Ви можете мені допомогти в цьому…- шепотіла Оля, а її очі відчайдушно шукали підтримки в Міли, наче налякана дитина просить допомоги та захисту в своєї матері. Витерши сльози, Міла взяла Ольгу за руки.- Допоможіть повернутись до родини…. Допоможіть пояснити все Артему… Побачитися з ним… -Я в усьому Вам допоможу! В усьому! Ви можете на мене розраховувати!- сказала Міла. Вона й сама хотіла, щоб Марічка та Павлик якомога скоріше обійняли свою матусю…- додала молода жінка і вони з Ольгою знову міцно обійнялись. Таким чином, спонтанні суперниці в одну мить стали союзницями…