ивні, і позитивні? – перепитав Мураєв, а лікар, в свою чергу, важко зітхнув і кивнув головою.- Гаразд… Але коли тепер з ним можна буде поговорити? Які апріорі шанси на те, що стан Володарського може покращитися найближчим часом? – ніби прорахувавши все на сто кроків вперед, запитав Мураєв і, здається, знав все, що скаже далі його співрозмовник. - Не знаю, чесно кажучи….- Володимир Борисович важко зітхнув, а потім зняв окуляри і почав масажувати собі перенісся. – Ви розумієте, що запорука одужання саме цього хворого полягає не лише у фізичному, але й емоційному стані пацієнта. Він багато чого пережив – Артем Сергійович зовсім нещодавно втратив дружину доволі дивним та жорстоким чином і… -Ось якраз, власне, з приводу цього мені і потрібно поговорити з паном Володарським. І мені здається, що саме ця новина, яку я збираюся повідомити Артему Сергійовичу, може надати йому сил для того, щоб стати на ноги і розплутати нарешті цей хитромудрий клубок… -Невже нарешті знайдено вбивцю Ольги?- враз запитав Володимир Борисович. Майже все життя він був знайомий з цією чудовою родиною і всі їхні проблеми та незгоди сприймав, неначе свої власні. Чи варто зараз навіть і казати про те, як він любив свого хрещеника Артема та його дружину, наче своїх рідних дітей. Мураєв, в свою чергу, заперечно похитав головою, а вираз його обличчя став якимось загадковим. -Ні. І вбивцю знайти неможливо. Тому, що вбивства ніякого і не було.- прямим текстом сказав детектив, але, впіймавши ошелешений погляд медика, поспішив пояснити: - Справа в тому, що Ольга Володарська жива. – в обличчя сказав лікареві найважливіше детектив, після чого зіниці Володимира Борисовича ошелешено розширилися. -Жива?! Тобто… Як це? Адже довгий час…- не договорив лікар, дивлячись на Мураєва так, наче побачив привида. В свою чергу, Сергій Дмитрович протер скельця своїх окуляр і спокійно продовжив: -Саме так. Ольга Володарська жива і я знаю точне місце її знаходження…- відповів детектив, навіть і не підозрюючи про те, що слухачів в них на той час було значно більше, ніж можна було б собі уявити. В коридорі за рогом просто біля палати Артема стояв, затамувавши подих, Борис і з шаленим поглядом поглинав всю почуту інформації, наче губка. Серце шалено калатало, а все єство Бориса наповнювала лють, неймовірна лють. Його плани, ті, які він довгий час вибудовував цеглинка за цеглинкою, зараз знаходились на межі краху. Чернобаєву вартувало колосальних зусиль для нейтралізації свого братика (хоч і не власними руками, що було дуже небезпечно, однак, все ж..) – і все заради чого? Щоб його любому братику принесли на блакитній тарілочці про місцезнаходження його коханої і все – хеппі енд? -Вічно ти, ганчірко, робиш все чужими руками..- прошипів сам до себе Борис. – Ну, нічого – цього разу я не дам ні тобі, ні твоїм нишпоркам-посіпакам себе обскакати! Лікар та детектив довгий час про щось сперечалися, а потім разом попрямували до палати Артема. Одягнувши марлеву пов‘язку для того, щоб ніхто не міг побачити та впізнати його обличчя, Борис тихцем попрямував за ними. Він повинен дізнатися про все першим та почати діяти раніше за брата. -Тільки я Вам наполегливо рекомендую- ніякої імпровізації! Діяти виключно за моїми вказівками! – попередив детектива Володимир Борисович, перш ніж вони увійшли до палати. Коли вони таки опинились в палаті Володарського, Мураєв попрямував до клієнта, а Володимир Борисович, в свою чергу, підійшов до медичного столика, готуючи укол та кисневу маску про всяк випадок для того, щоб в будь-яку мить надати необхідну медичну допомогу. Чесно кажучи, Володимир Борисович вже подумки картав себе за цю ідею, однак, назад вороття вже не було. Він спідлоба напружено дивися на детектива, який, не поспішаючи, за ним увійшов до палати Артема. Пацієнт на той час був в свідомості, хоч і дуже слабким. Кожен його подих фіксували спеціальні апарати, однак, коли Артем побачив детектива, то відразу ж впізнав його, зрозумівши, що Сергій Мураєв прийшов не з порожніми руками. Показники на моніторі стали частішими, як, власне, і дихання самого пацієнта. -В… Ви?... Доброго дня…- роблячи великі паузи між словами, слабко сказав Артем. Чесно кажучи, менше всього він очікував побачити тут, в своїй палаті саме детектива Мураєва, адже довгий час справа по зникненню Ольги Володарської була закритою, зайшовши в глухий кут – жінку офіційно визнали зниклою без вісті, а потім і загиблою і вже декілька місяців поспіль вмовляли вбитого горем чоловіка зниклої визнати офіційну версію слідства, припинити пошуки і зробити меморіал. Однак, Артем навідріз відмовлявся, все ще шалено і відчайдушно на щось сподіваючись. Саме тому, він платив шалені суми Мураєву, аби той знайшов хоча б якусь зачіпку. Тепер, схоже він й справді прийшов до Артема по дійсно важливій справі. -Доброго дня, Артеме Олександровичу. В мене для Вас й справді є надважлива інформація. – почав було детектив. Зіниці Артема розширились. Він нервово прикусив пересохлі губи, чудово усвідомлюючи те, що він далі почутого може змінитися все його подальше життя. -Говоріть…- прохрипів Артем, великими очима дивлячись на детектива. Він не знав, чого очікувати, однак, подумки молився про те, щоб новини були хорошими. Тим часом, Мураєв поставив свій портфель на стілець, діставши звідти течку з паперами, а Володимир Борисович, в свою чергу, підійшов до ліжка хворого і поклав свою долоню на його руку, до котрої було підключено декілька провідків та численних крапельниць. -Тільки не хвилюйся.. Якщо що – ми поряд…- прошепотів він Артему, а Володарський, в свою чергу, не на жарт розлютило це тупцювання на одному місці. -Та говоріть вже… Ви дізнались щось про Олю? – запитав він, дивлячись на Мураєва. Той, в свою чергу, без зайвих слів розгорнув ту саму течку, дістав свідки маленький чорний диктофон і, перш ніж його увімкнути, сказав: -Насправді, це неймовірна історія. До мене звернувся за допомогою чоловік, Анатолій Приходько. Суть його проблеми полягала в тому, що близька йому людина втратила пам’ять і на даний час більше за все хоче розшукати своїх рідних… Так як на той час я не був дуже завантажений роботою, я, звісно ж, погодився і…. -Можна ближче до справи?- нетерпляче перебив детектива Артем. -Так ось, я вже підходжу до головного…- продовжив Мураєв.- Отже, тоді я ще не очкував саме такого перебігу подій, аж поки мені не надали фото моєї нової підопічної… Одну хвилину… - через мить Мураєв дістав з надр теки фото, простягнувши його Артему. Жінку на фото Артем впізнав практично відразу. Це була Оля. Його Оля. -Олю… Олечко… Рідна моя… - хрипів Володарський. Показники на моніторах почали зашкалювати Володимир Борисович миттю кинувся до хворого, щоб зробити йому укол на надягнути кисневу маску, однак Артем відмахнувся. – Не треба… Йдіть… Геть йдіть… - хрипів Володарський, звертаючись до свого лікуючого лікаря та медсестер, а після того перевів нестямний, повний сліз погляд на Мураєва.- Де Оля?... Де? Де? -Нам потрібно це припинити. Це знущання над пацієнтом. Наслідки можуть бути фатальними. Йому потрібно зробити укол…- перейшов лікар на доволі жорсткий тон, звертаючись до детектива. -Ні… Ні… Залиште нас… Залиште… - шепотів Артем, безтямно водячи поглядом по палаті. Медсестра ввела в вену хворому ліки, а лікар жестом показав Мураєву, що відвідини потрібно завершувати. Детектив і сам зрозумів, що потрібно, як то кажуть, вмивати руки і залишити підопічного в спокої. -Я покладу тут теку, тут вся інформація про місцезнаходження Вашої дружини. Тепер, вибачте, мені і справді час. – сказав Мураєв, поклавши теку на столик біля ліжка Артема. Я ще до Вас навідаюся! Одужуйте! – сказав наостанок детектив і квапливо покинув палату. -Олю… Олю..- тим часом, одними лише губами шепотів Артем. Чоловік знав одне – він мусить якомога скоріше одужати і встати на ноги, бо тепер в нього є дуже серйозний стимул для життя. Він повинен знайти кохану. Тепер вже точно знайти і вже нікуди від себе не відпускати… «Знайди мене, Артеме… Знайди мене… Знайди..» - звучав голос коханої у його свідомості. -Я знайду тебе, Олю… Тепер вже точно знайду… - прошепотів Артем і в його очах з’явився особливий блиск. Блиск прагнення до життя… * * * Того дня Оля прокинулась дуже рано, а якщо враховувати те, що лягли вони вчора доволі пізно, а потім ще й вона довго не могла заснути, то години сну жінки можна було порахувати на пальцях однієї руки. Втім, жінку можна було зрозуміти, адже тепер в Оля з’явилась ниточка, яка пов’язувала її з рідними та давала стійку надію на повернення додому, на повернення до своїх дітлахів, до своїх маленьких янголят, котрим зараз так не вистачає мами. Міла казала, що малюки дуже сумують за матусею. Ще б пак – адже Оля раніше ніколи не покидала своїх малюків більше, ніж на декілька годин, а тепер…. «Що ж я за мати така? Зозуля…» - -з гіркотою шепотіла сама до себе Ольга вночі, плачучи в подушку. Хвилюючись за фізичний та моральний стан Олі, в них лишилась ночувати Міла, котра практично всю ніч просиділа біля ліжка Ольги. Бачачи, в якому вона стані, всі дуже хвилювались за неї, адже у Ольги на фоні нервового збудження раптово підскочила температура, що було геть небажано. -Ммм… Марічко… Павлику….- металась Ольга на ліжку, а серце Міли, в свою чергу, боляче стискалось, коли вона дивилась на сердешну – скільки ж всього їй довелось витримати – і ворогу