в шалені суми Мураєву, аби той знайшов хоча б якусь зачіпку. Тепер, схоже він й справді прийшов до Артема по дійсно важливій справі. -Доброго дня, Артеме Олександровичу. В мене для Вас й справді є надважлива інформація. – почав було детектив. Зіниці Артема розширились. Він нервово прикусив пересохлі губи, чудово усвідомлюючи те, що він далі почутого може змінитися все його подальше життя. -Говоріть…- прохрипів Артем, великими очима дивлячись на детектива. Він не знав, чого очікувати, однак, подумки молився про те, щоб новини були хорошими. Тим часом, Мураєв поставив свій портфель на стілець, діставши звідти течку з паперами, а Володимир Борисович, в свою чергу, підійшов до ліжка хворого і поклав свою долоню на його руку, до котрої було підключено декілька провідків та численних крапельниць. -Тільки не хвилюйся.. Якщо що – ми поряд…- прошепотів він Артему, а Володарський, в свою чергу, не на жарт розлютило це тупцювання на одному місці. -Та говоріть вже… Ви дізнались щось про Олю? – запитав він, дивлячись на Мураєва. Той, в свою чергу, без зайвих слів розгорнув ту саму течку, дістав свідки маленький чорний диктофон і, перш ніж його увімкнути, сказав: -Насправді, це неймовірна історія. До мене звернувся за допомогою чоловік, Анатолій Приходько. Суть його проблеми полягала в тому, що близька йому людина втратила пам’ять і на даний час більше за все хоче розшукати своїх рідних… Так як на той час я не був дуже завантажений роботою, я, звісно ж, погодився і…. -Можна ближче до справи?- нетерпляче перебив детектива Артем. -Так ось, я вже підходжу до головного…- продовжив Мураєв.- Отже, тоді я ще не очкував саме такого перебігу подій, аж поки мені не надали фото моєї нової підопічної… Одну хвилину… - через мить Мураєв дістав з надр теки фото, простягнувши його Артему. Жінку на фото Артем впізнав практично відразу. Це була Оля. Його Оля. -Олю… Олечко… Рідна моя… - хрипів Володарський. Показники на моніторах почали зашкалювати Володимир Борисович миттю кинувся до хворого, щоб зробити йому укол на надягнути кисневу маску, однак Артем відмахнувся. – Не треба… Йдіть… Геть йдіть… - хрипів Володарський, звертаючись до свого лікуючого лікаря та медсестер, а після того перевів нестямний, повний сліз погляд на Мураєва.- Де Оля?... Де? Де? -Нам потрібно це припинити. Це знущання над пацієнтом. Наслідки можуть бути фатальними. Йому потрібно зробити укол…- перейшов лікар на доволі жорсткий тон, звертаючись до детектива. -Ні… Ні… Залиште нас… Залиште… - шепотів Артем, безтямно водячи поглядом по палаті. Медсестра ввела в вену хворому ліки, а лікар жестом показав Мураєву, що відвідини потрібно завершувати. Детектив і сам зрозумів, що потрібно, як то кажуть, вмивати руки і залишити підопічного в спокої. -Я покладу тут теку, тут вся інформація про місцезнаходження Вашої дружини. Тепер, вибачте, мені і справді час. – сказав Мураєв, поклавши теку на столик біля ліжка Артема. Я ще до Вас навідаюся! Одужуйте! – сказав наостанок детектив і квапливо покинув палату. -Олю… Олю..- тим часом, одними лише губами шепотів Артем. Чоловік знав одне – він мусить якомога скоріше одужати і встати на ноги, бо тепер в нього є дуже серйозний стимул для життя. Він повинен знайти кохану. Тепер вже точно знайти і вже нікуди від себе не відпускати… «Знайди мене, Артеме… Знайди мене… Знайди..» - звучав голос коханої у його свідомості. -Я знайду тебе, Олю… Тепер вже точно знайду… - прошепотів Артем і в його очах з’явився особливий блиск. Блиск прагнення до життя… * * * Того дня Оля прокинулась дуже рано, а якщо враховувати те, що лягли вони вчора доволі пізно, а потім ще й вона довго не могла заснути, то години сну жінки можна було порахувати на пальцях однієї руки. Втім, жінку можна було зрозуміти, адже тепер в Оля з’явилась ниточка, яка пов’язувала її з рідними та давала стійку надію на повернення додому, на повернення до своїх дітлахів, до своїх маленьких янголят, котрим зараз так не вистачає мами. Міла казала, що малюки дуже сумують за матусею. Ще б пак – адже Оля раніше ніколи не покидала своїх малюків більше, ніж на декілька годин, а тепер…. «Що ж я за мати така? Зозуля…» - -з гіркотою шепотіла сама до себе Ольга вночі, плачучи в подушку. Хвилюючись за фізичний та моральний стан Олі, в них лишилась ночувати Міла, котра практично всю ніч просиділа біля ліжка Ольги. Бачачи, в якому вона стані, всі дуже хвилювались за неї, адже у Ольги на фоні нервового збудження раптово підскочила температура, що було геть небажано. -Ммм… Марічко… Павлику….- металась Ольга на ліжку, а серце Міли, в свою чергу, боляче стискалось, коли вона дивилась на сердешну – скільки ж всього їй довелось витримати – і ворогу не побажаєш… А колись Ользі Володарській заздрили – не одна пліткарка не хотіла хоча б на день опинитись на місці Ольги, коханої дружини елітного адвоката. «Я побачила б, чи захотіли б ви опинитись на її місці зараз…»- з гіркотою подумала Міла, змінюючи компрес на чолі сердешної. До кімнати увійшов Толя, який за цю ніч теж ні на мить не зімкнув очей. -Як вона? – тихо запитав Анатолій в Міли. -Марить…- коротко сказала молода жінка, намагаючись не перетинатись поглядами з Толею. Зараз її свідомість, свідомість людини з медичною освітою, повинна бути світлою для того, щоб допомогти Ользі та її дитині… Анатолій підійшов до Олі та поклав руку їй на чоло. -Вона вся горить!- з жахом констатував він. -Її потрібно терміново везти до лікарні!- винесла свій вердикт Міла.- Ми самі не впораємося, Толь… Всередині в Анатолія буквально все похололо. -Все… Настільки погано?- тихо запитав він, а Міла, в свою чергу, ствердно кивнула. -Так. На жаль, навіть здібності тітки Параски тут можуть не впоратись… -Але ж… Мама…- не договорив Толя, який завжди вважав свою матір просто таки чудотворкою. -На жаль, народна медицина тут не впорається. Мова йде не лише про життя Олі, але й про життя її дитини, Толю…- сказала, опустивши очі, Міла, виймаючи з-під руки Олі термометр.- Господи… Ну ось, бачиш.. 39, 2… Так і тримається.. Жарознижуючі не допомагають, а антибіотиків в Олиному становищі не можна, сам розумієш…- тихо сказала Міла, поклавши руку Ользі на чоло. Толя, в свою чергу, нервово заходив по кімнаті, шукаючи свій мобільний телефон, яким користувався доволі рідко і тому, частіше за все, він лежав без діла в якийсь з кімнат будинку. -Тоді… Тоді терміново треба викликати «Швидку», щоб…- заторохкотів Анатолій, але Міла вчасно зупинила чоловіка. -Толю… Толю.. В нашому випадку це не варіант, ти чуєш мене? – стиха мовила вона, доторкнувшись до руки чоловіка.- Поки «Швидка» в наші ліси заїде, то… Може трапитись все, що завгодно, ти ж розумієш... -Але ж… Повинен бути хоча б якийсь вихід! Хоча б якийсь!- вперто крикнув Толя. Від його крику Оля тихо застогнала, а Міла, в свою чергу, з докором подивилась на чоловіка, який миттю затих. -Нам потрібно везти Олю до лікарні власними силами. Власними, розумієш?- сказала вона старому другові і Толя відразу ж зрозумів, що Міла має на увазі. -Я зрозумів. Я зараз ж піду шукати авто.- сказав Толя, але, з тривогою подивившись на Олю, додав:- Ти ж побудеш з нею?.. -Міг би й не запитувати! Звичайно!- притворно образилась Міла.- Давай миттю! Одну нога тут, друга – там! – нервово додала вона, розтираючи обличчя та руки Олі, які просто таки горіли, оцтовим розчином. -Так… Так… - прохрипів Анатолій та прожогом кинувся до дверей, навіть не накинувши на себе верхнього одягу. Автівка. В кого з сусідів можна взяти автівку? – в скронях пульсувала лише одна думка. Не дивлячись на те, що на дворі тільки-тільки зарум’янився світанок, Толя забіг у двір одного з сусідів і гарячково затарабанив у двері, однак, відповіді так і не дочекався. -Чорт! Та що ж це за прокляття?! – вилаявся Толя, затарабанивши тремтячими пальцями у віконну шибку. -Що сталось, чорт забирай! Що там за пожежа? – почувся сонний та невдоволений голос сусіда Георгія Констянтиновича. Літній чоловік, варто сказати, був затятим автолюбителем і його машина була завжди «на ходу», Толя про це чудово знав. -Костянтиновичу! Рятуй! Питання життя та смерті! Твоя «ластівка» зараз «на льоту»? – запитав Толя, а сусід, в свою чергу, а Георгій Констянтович, в свою чергу, ошелешено вирячив очі на тихоню-сусіда, який зараз буквально зривався на крик. -Толян, ти з глузду з’їхав?! Ти бачив, яка зараз година?!- прохрипів той. -Та мені начхати, яка зараз година, чорт забирай! – сказав Толя і раптом зрозумів, що вже перегинає палку і варто просто пояснити всю ситуацію.- Костянтиновичу.. Біда… Допоможи.. Благаю… Зроблю все, що захочеш! -Так, а в чому допомога моя полягає, ти можеш мені по суті справи сказати?! – крикнув літній чоловік, втрачаючи терпіння. -Треба… Треба одну людину.. Ні… Ні, навіть двох… До лікарні завести…. Моя Нінель… Тобто, Оля… Їй погано… Дуже погано… Допоможи… Благаю, допоможи..- запинаючи, намагався пояснити ситуацію Толя.- Вона з дитятком… Не приведи, Господи, щось трапиться з ними, то я не… -То чому ж ти відразу не сказав, га?! Поїхали скоріше! – крикнув Георгій Констянтинович, відкинувши в сторону цигарку, яку щойно запалив. Сон мов рукою зняло. Чоловік доволі проворно, як для свого віку, забіг до будинку, поспіхом одягнувшись та взявши ключі, та миттю вискочив на двір. –Чого стоїш?! Їдьмо! Не можна втрачати ні хвилини! – крикнув літній чоловік і вони разом з Толею буквально заскочили в авто. Двигун завівся з першого разу.