не побажаєш… А колись Ользі Володарській заздрили – не одна пліткарка не хотіла хоча б на день опинитись на місці Ольги, коханої дружини елітного адвоката. «Я побачила б, чи захотіли б ви опинитись на її місці зараз…»- з гіркотою подумала Міла, змінюючи компрес на чолі сердешної. До кімнати увійшов Толя, який за цю ніч теж ні на мить не зімкнув очей. -Як вона? – тихо запитав Анатолій в Міли. -Марить…- коротко сказала молода жінка, намагаючись не перетинатись поглядами з Толею. Зараз її свідомість, свідомість людини з медичною освітою, повинна бути світлою для того, щоб допомогти Ользі та її дитині… Анатолій підійшов до Олі та поклав руку їй на чоло. -Вона вся горить!- з жахом констатував він. -Її потрібно терміново везти до лікарні!- винесла свій вердикт Міла.- Ми самі не впораємося, Толь… Всередині в Анатолія буквально все похололо. -Все… Настільки погано?- тихо запитав він, а Міла, в свою чергу, ствердно кивнула. -Так. На жаль, навіть здібності тітки Параски тут можуть не впоратись… -Але ж… Мама…- не договорив Толя, який завжди вважав свою матір просто таки чудотворкою. -На жаль, народна медицина тут не впорається. Мова йде не лише про життя Олі, але й про життя її дитини, Толю…- сказала, опустивши очі, Міла, виймаючи з-під руки Олі термометр.- Господи… Ну ось, бачиш.. 39, 2… Так і тримається.. Жарознижуючі не допомагають, а антибіотиків в Олиному становищі не можна, сам розумієш…- тихо сказала Міла, поклавши руку Ользі на чоло. Толя, в свою чергу, нервово заходив по кімнаті, шукаючи свій мобільний телефон, яким користувався доволі рідко і тому, частіше за все, він лежав без діла в якийсь з кімнат будинку. -Тоді… Тоді терміново треба викликати «Швидку», щоб…- заторохкотів Анатолій, але Міла вчасно зупинила чоловіка. -Толю… Толю.. В нашому випадку це не варіант, ти чуєш мене? – стиха мовила вона, доторкнувшись до руки чоловіка.- Поки «Швидка» в наші ліси заїде, то… Може трапитись все, що завгодно, ти ж розумієш... -Але ж… Повинен бути хоча б якийсь вихід! Хоча б якийсь!- вперто крикнув Толя. Від його крику Оля тихо застогнала, а Міла, в свою чергу, з докором подивилась на чоловіка, який миттю затих. -Нам потрібно везти Олю до лікарні власними силами. Власними, розумієш?- сказала вона старому другові і Толя відразу ж зрозумів, що Міла має на увазі. -Я зрозумів. Я зараз ж піду шукати авто.- сказав Толя, але, з тривогою подивившись на Олю, додав:- Ти ж побудеш з нею?.. -Міг би й не запитувати! Звичайно!- притворно образилась Міла.- Давай миттю! Одну нога тут, друга – там! – нервово додала вона, розтираючи обличчя та руки Олі, які просто таки горіли, оцтовим розчином. -Так… Так… - прохрипів Анатолій та прожогом кинувся до дверей, навіть не накинувши на себе верхнього одягу. Автівка. В кого з сусідів можна взяти автівку? – в скронях пульсувала лише одна думка. Не дивлячись на те, що на дворі тільки-тільки зарум’янився світанок, Толя забіг у двір одного з сусідів і гарячково затарабанив у двері, однак, відповіді так і не дочекався. -Чорт! Та що ж це за прокляття?! – вилаявся Толя, затарабанивши тремтячими пальцями у віконну шибку. -Що сталось, чорт забирай! Що там за пожежа? – почувся сонний та невдоволений голос сусіда Георгія Констянтиновича. Літній чоловік, варто сказати, був затятим автолюбителем і його машина була завжди «на ходу», Толя про це чудово знав. -Костянтиновичу! Рятуй! Питання життя та смерті! Твоя «ластівка» зараз «на льоту»? – запитав Толя, а сусід, в свою чергу, а Георгій Констянтович, в свою чергу, ошелешено вирячив очі на тихоню-сусіда, який зараз буквально зривався на крик. -Толян, ти з глузду з’їхав?! Ти бачив, яка зараз година?!- прохрипів той. -Та мені начхати, яка зараз година, чорт забирай! – сказав Толя і раптом зрозумів, що вже перегинає палку і варто просто пояснити всю ситуацію.- Костянтиновичу.. Біда… Допоможи.. Благаю… Зроблю все, що захочеш! -Так, а в чому допомога моя полягає, ти можеш мені по суті справи сказати?! – крикнув літній чоловік, втрачаючи терпіння. -Треба… Треба одну людину.. Ні… Ні, навіть двох… До лікарні завести…. Моя Нінель… Тобто, Оля… Їй погано… Дуже погано… Допоможи… Благаю, допоможи..- запинаючи, намагався пояснити ситуацію Толя.- Вона з дитятком… Не приведи, Господи, щось трапиться з ними, то я не… -То чому ж ти відразу не сказав, га?! Поїхали скоріше! – крикнув Георгій Констянтинович, відкинувши в сторону цигарку, яку щойно запалив. Сон мов рукою зняло. Чоловік доволі проворно, як для свого віку, забіг до будинку, поспіхом одягнувшись та взявши ключі, та миттю вискочив на двір. –Чого стоїш?! Їдьмо! Не можна втрачати ні хвилини! – крикнув літній чоловік і вони разом з Толею буквально заскочили в авто. Двигун завівся з першого разу. – Нічого… Встигнемо… З Божою допомогою встигнемо.. Врятуємо ми твоїх… Врятуємо..- примовляв чоловік, який мав дуже добре серце. Дорога до Толиного будинку займала всього декілька хвилин, однак, для самого Анатолія вони здались вічністю. Коли автівка зупинилась біля дому Параски Степанівни та Толі, Георгій Констянтинович продовжував потирати сонні очі, а Толя, в свою чергу, прожогом вскочив в будинок. Поки Міла складала в невеличку сумку нечисельні Олині речі, Параска Степанівна, яка на той час вже теж прокинулась, сиділа біля Ольги, одну свою руку тримаючи на чолі у сердешної, а другу поклала на її вже доволі великий животик і зі сльозами на очах відчайдушно шепотіла молитву. -Врятуй, Господи, рабу Твою Ольгу та її дитятко… Не дай їм померти, я благаю тебе! – тихо пакала, перехрестившись, літня жінка. – Не помирай, доню.. Я благаю тебе.. Не помирай…- шепотіла вона, зі сльозами на очах підносячи до вуст Олі склянку з відваром. Зробивши ковток, Ольга закашлялась і її голова знову відкинулась на подушку. -Треба терміново в лікарню… Господи…- прошепотіла Міла, поклавши руку на доволі великий Олін животик.- За цю годину малюк ні разу не поворухнувся, це дуже поганий знак… - ледве чутно додала вона. В ту саму мить до кімнати буквально влетів розчервонілий Толя. -Я знайшов автівку! Можемо вирушати негайно!- сказав він, а Параска Степанівна та Міла миттю скочили на ноги. -Слава Тобі, Господи! Отже так – їдемо до столиці! Іншого виходу в нас немає! Я знаю одну дуже хорошу лікарню, сама в ній колись працювала! Поїдемо туди, дорогу я покажу!- скерувала схвильована Міла, а Анатолій навіть з якимось страхом подивився на Олю, яка знаходилась в напівсвідомості.- Вона сама не зможу дійти до машини..- тихо констатувала Міла, дивлячись на Олю.- Потрібні ноші або… -Нічого не потрібно! Я сам впораюся!- рішуче сказав Толя в той час, коли Параска Степанівна та Міла з подивом глянули на нього. -Толю, але ж тобі також не можна напрягатися з твоєю спиною ї…- почала було Міла, але Толя її перебив: -До біса мою спину! До біса! Зараз є значно важливіші справи!- сказав він, вказуючи на Ольгу. Параска Степанівна та Міла миттю надягли на Олю плащ, а Толя, в свою чергу, ніжно та трепетно взяв жінку на руки. -Ось так.. Ось так, моя люба… Все буде добре… Тепер все буде добре… Я тобі присягаюсь… - прошепотів Толя, заплющивши очі на мить від раптового болю в спині, однак зараз це йому здавалось не настільки важливим. Всі разом вони попрямували до дверей… Міла йшла позаду Толі, несучі Оліні речі і раптом отримала миттєвий укол ревнощів, які намагалась стримувати стільки часу, в серце, дивлячись, як трепетно ставиться Толя до Ольги. «Він кохає іншу… Не тебе… Змирися, ідіотко. Змирись…»- зціпивши зуби, лаяла себе подумки Міла, хоча знала, що це мало допоможе, а якщо бути точнішими, не допоможе взагалі, бо, як говорять мудрі люди, серцю не накажеш… -Мм… Артеме… Не залишай мене… Не відпускай…- раптом про стогнала- прохрипіла Оля і від її слів Толя відчув майже на фізичному рівні гострий біль в серці. «В критичну хвилину вона кличе його… Не мене.. Мабуть, її почуття до нього направду є настільки сильними і мені нічого з цим не вдіяти! Нічого!» - з гіркотою констатував Толя, зручніше влаштовуючи на задньому сидінні автівки Ольгу та закутуючи її якомога щільніше в плед. -Чч… Все добре… Все буде гаразд, рідна моя…- промовляв Толя.- Констянтиновичу, можемо їхати!- сказав Толя, сівши поруч з матір’ю, яка періодично протирала обличчя Олі вологою марлею. -Тримайся… Тримайся, доню…- примовляла вона в перервах між молитвою. -Поїхали!- сказав Толя і Георгій Констянтинович ствердно кивнув. -Швидко доїдемо! Все буде добре! Моя «Ластівка» ніколи не підводить!- сказав він. Авто завелось з першого разу, світло фар розрізало світанковий туман і вони вирушили в дорогу… * * * Наступного ранку Олена Михайлівна почувалась значно краще. Це вона зрозуміла відразу ж після, як прокинулась. Жінка слабко повернулась голову в сторону, хотіла було встати, однак цьому завадила крапельниця, яка була підключена до її руки. Олена Михайлівна важно зітхнула, закривши очі – ось вже другу добу вона лежала в цій палаті з гіпертонічному кризою і вперто сперечалась з лікарями про те, що зараз вона просто таки не має права хворіти через те, що зараз як ніколи вона потрібна синові та онукам. Серце Олени Михайлівни боляче стиснулось, коли вона подумала про малюків. «Мої бідолашні малюки… Вони ж там зараз зовсім самі…» - схлипнула літня жінка, адже Марічка лишились з нянею, яка працювала в будинку Володарських зовсім нещодавно і дітлахи ще не встигли до неї звикнути. І ще й, як на зло, Міла, до котрої малюки так сильно прив’язал