Нічого… Встигнемо… З Божою допомогою встигнемо.. Врятуємо ми твоїх… Врятуємо..- примовляв чоловік, який мав дуже добре серце. Дорога до Толиного будинку займала всього декілька хвилин, однак, для самого Анатолія вони здались вічністю. Коли автівка зупинилась біля дому Параски Степанівни та Толі, Георгій Констянтинович продовжував потирати сонні очі, а Толя, в свою чергу, прожогом вскочив в будинок. Поки Міла складала в невеличку сумку нечисельні Олині речі, Параска Степанівна, яка на той час вже теж прокинулась, сиділа біля Ольги, одну свою руку тримаючи на чолі у сердешної, а другу поклала на її вже доволі великий животик і зі сльозами на очах відчайдушно шепотіла молитву. -Врятуй, Господи, рабу Твою Ольгу та її дитятко… Не дай їм померти, я благаю тебе! – тихо пакала, перехрестившись, літня жінка. – Не помирай, доню.. Я благаю тебе.. Не помирай…- шепотіла вона, зі сльозами на очах підносячи до вуст Олі склянку з відваром. Зробивши ковток, Ольга закашлялась і її голова знову відкинулась на подушку. -Треба терміново в лікарню… Господи…- прошепотіла Міла, поклавши руку на доволі великий Олін животик.- За цю годину малюк ні разу не поворухнувся, це дуже поганий знак… - ледве чутно додала вона. В ту саму мить до кімнати буквально влетів розчервонілий Толя. -Я знайшов автівку! Можемо вирушати негайно!- сказав він, а Параска Степанівна та Міла миттю скочили на ноги. -Слава Тобі, Господи! Отже так – їдемо до столиці! Іншого виходу в нас немає! Я знаю одну дуже хорошу лікарню, сама в ній колись працювала! Поїдемо туди, дорогу я покажу!- скерувала схвильована Міла, а Анатолій навіть з якимось страхом подивився на Олю, яка знаходилась в напівсвідомості.- Вона сама не зможу дійти до машини..- тихо констатувала Міла, дивлячись на Олю.- Потрібні ноші або… -Нічого не потрібно! Я сам впораюся!- рішуче сказав Толя в той час, коли Параска Степанівна та Міла з подивом глянули на нього. -Толю, але ж тобі також не можна напрягатися з твоєю спиною ї…- почала було Міла, але Толя її перебив: -До біса мою спину! До біса! Зараз є значно важливіші справи!- сказав він, вказуючи на Ольгу. Параска Степанівна та Міла миттю надягли на Олю плащ, а Толя, в свою чергу, ніжно та трепетно взяв жінку на руки. -Ось так.. Ось так, моя люба… Все буде добре… Тепер все буде добре… Я тобі присягаюсь… - прошепотів Толя, заплющивши очі на мить від раптового болю в спині, однак зараз це йому здавалось не настільки важливим. Всі разом вони попрямували до дверей… Міла йшла позаду Толі, несучі Оліні речі і раптом отримала миттєвий укол ревнощів, які намагалась стримувати стільки часу, в серце, дивлячись, як трепетно ставиться Толя до Ольги. «Він кохає іншу… Не тебе… Змирися, ідіотко. Змирись…»- зціпивши зуби, лаяла себе подумки Міла, хоча знала, що це мало допоможе, а якщо бути точнішими, не допоможе взагалі, бо, як говорять мудрі люди, серцю не накажеш… -Мм… Артеме… Не залишай мене… Не відпускай…- раптом про стогнала- прохрипіла Оля і від її слів Толя відчув майже на фізичному рівні гострий біль в серці. «В критичну хвилину вона кличе його… Не мене.. Мабуть, її почуття до нього направду є настільки сильними і мені нічого з цим не вдіяти! Нічого!» - з гіркотою констатував Толя, зручніше влаштовуючи на задньому сидінні автівки Ольгу та закутуючи її якомога щільніше в плед. -Чч… Все добре… Все буде гаразд, рідна моя…- промовляв Толя.- Констянтиновичу, можемо їхати!- сказав Толя, сівши поруч з матір’ю, яка періодично протирала обличчя Олі вологою марлею. -Тримайся… Тримайся, доню…- примовляла вона в перервах між молитвою. -Поїхали!- сказав Толя і Георгій Констянтинович ствердно кивнув. -Швидко доїдемо! Все буде добре! Моя «Ластівка» ніколи не підводить!- сказав він. Авто завелось з першого разу, світло фар розрізало світанковий туман і вони вирушили в дорогу… * * * Наступного ранку Олена Михайлівна почувалась значно краще. Це вона зрозуміла відразу ж після, як прокинулась. Жінка слабко повернулась голову в сторону, хотіла було встати, однак цьому завадила крапельниця, яка була підключена до її руки. Олена Михайлівна важно зітхнула, закривши очі – ось вже другу добу вона лежала в цій палаті з гіпертонічному кризою і вперто сперечалась з лікарями про те, що зараз вона просто таки не має права хворіти через те, що зараз як ніколи вона потрібна синові та онукам. Серце Олени Михайлівни боляче стиснулось, коли вона подумала про малюків. «Мої бідолашні малюки… Вони ж там зараз зовсім самі…» - схлипнула літня жінка, адже Марічка лишились з нянею, яка працювала в будинку Володарських зовсім нещодавно і дітлахи ще не встигли до неї звикнути. І ще й, як на зло, Міла, до котрої малюки так сильно прив’язалися, взяла відпустку на декілька днів для того, щоб поїхати на Батьківщину до мами. Олена Михайлівна ні в якому разі не звинувачувала дівчину, які віддано працювала в будинку Володарських не один рік і яку дуже любили Марічка з Павликом, про котрих Міла турбувалась з самого їхнього народження, допомагаючи Ользі, в тому, що вона поїхала саме зараз, бо, по-перше, вона не могла передбачити всіх обставин, а по-друге, Мілі з її слабким здоров’ям теж потрібен відпочинок. Просто Олені Михайлівні було б значно спокійніше, якби на даний час поряд з малюками була саме Міла. -Господи… Благаю, допоможи… Врятуй всю нару родину… Дай мені сил… Дай, я прошу тебе… - помолилась жінка, і перехрестившись, потягнулась до своєї лівої руки, до котрої було підключено крапельницю. Саме в той час двері палати відчинилися і почувся м’який баритон Володимира Борисовича: -Ну що, Оленко, як ти почуваєшся? – запитав лікар у своєї дорогої пацієнтки і раптом зупинився на півслові: - А це ще що таке?! –ошелешено запитав він, після чого Олена Михайлівна лишилась в спокої крапельницю та винувато подивилась на медика. -Володю, я просто… Не можу відлежуватися довго і…Мені не можна довго тут знаходитися, я потрібна синові та онукам, зрозумій мене.. – почала виправдовуватися Олена Михайлівна в той час, коли Володимир Борисович почав міряти їй пульс. -Я все розумію.. Все я розумію, але от мене натомість ніхто зрозуміти не хоче.- з цими словами Володимир Борисович пильно подивився Олені Михайлівні просто у вічі. - Оленко, я ж тобі неодноразово казав про те, що тобі себе потрібно берегти, чи не так? – з докором запитав він у жінки, майже силою вклавши її назад у ліжко. -Володю.. Зрозумій мене.. Там Артем.. Мій синочок… Зараз я повинна бути поряд з ним, бо на даний момент необхідна йому, як ніколи… -Оленко, я все розумію.. Чудово розумію..- ледве чутно сказав Володимир Борисович, який в ту саму мить саме думав про те, що ця чудова жінка, яка зараз була знаходилась біля нього, ніколи не вміла жити виключно для себе. Скільки років Володимир був знайомий з родиною Володарських, , стільки ж Олена Михайлівна, Оленка увесь час про когось піклувалась – спочатку про чоловіка Олександра, в котрого було доволі слабке здоров’я, потім робила все можливе та неможливе для того, щоб їхній з Олександром синочок Артем ніколи та ні в чому не знав потреби та виріс хорошою людиною, що в Олександра та Олени вдалось сповна. В той самий час вона також піклувалась і про племінника свого чоловіка, про Бориса, батьки якого загинули за таких трагічних обставин. Саме смерть сестри, єдиної рідної людини, не рахуючи дружини та дітей, відомої художниці Інги Чернобаєвої- Володарської Олександр Володарський переживав дуже болюче і, напевно, через те настільки рано пішов з життя. Його серце не витримало і чоловік пішов з життя просто на операційному столі в Володимира Борисовича, який, в свою чергу, робив все для того, аби перемогти жорстоку смерть та врятувати свого найкращого друга. На жаль, сили в боротьбі зі смертю виявилися нерівними і, вважаючи себе винним в смерті друга, котрий був йому ближчим за брата, Володимир Борисович вирішив взяти на себе турботу про осиротілу родину Олександра Володарського. Володимир Борисович всіма силами підтримував в усіх починаннях Артема, який був, наче дві краплі води, схожим на свого батька, котрого він дуже любив в дитинстві та завжди брав з нього приклад. Лікар пам’ятав усі найважливіші миттєвості з життя Артема так само як і той факт, що Олена Михайлівна всю себе віддавала сину. І зараз відмовити її від бажання бути поруч зі своєю кровинку в таку настільки складну мить для Артема було б зі сторони Володимира Борисовича, напевно, найбільшим злочином. Отямившись він спогадів та думок, чоловік зітхнув. -Гаразд. Як то кажуть, твоя взяла, Оленко. Ти ж чудово знаєш, що я просто не можу тобі відмовити. Добре, ми навідаємо Артема, однак, пообіцяй, будь ласка, що виконаєш всі мої умови та показання.- суворо і лагідно водночас сказав Володимир Борисович, а Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно закивала головою. -Володю… Звичайно… Звичайно..- ствердно закивала головою вона, а Володимир Борисович лише легенько та задоволено посміхнувся. -От і чудово! Пробач, я на хвилинку! – сказав медик і вийшов за двері. Повернувся чоловік через декілька хвилин. Перед собою він віз лікарняний візок. Нічого не розуміючи, Олена Михайлівна подивилась за нього зі щирим здивуванням. -Володю, а це навіщо?- розгублено запитала жінка. -По-перше, Оленко, я хотів тобі нагадати, що ти обіцяла зі мною не сперечатися, а по-друге, ти сама повинна розуміти, що ти ще не до кінця відновилась і тобі не можна розтрачувати с