ися, взяла відпустку на декілька днів для того, щоб поїхати на Батьківщину до мами. Олена Михайлівна ні в якому разі не звинувачувала дівчину, які віддано працювала в будинку Володарських не один рік і яку дуже любили Марічка з Павликом, про котрих Міла турбувалась з самого їхнього народження, допомагаючи Ользі, в тому, що вона поїхала саме зараз, бо, по-перше, вона не могла передбачити всіх обставин, а по-друге, Мілі з її слабким здоров’ям теж потрібен відпочинок. Просто Олені Михайлівні було б значно спокійніше, якби на даний час поряд з малюками була саме Міла. -Господи… Благаю, допоможи… Врятуй всю нару родину… Дай мені сил… Дай, я прошу тебе… - помолилась жінка, і перехрестившись, потягнулась до своєї лівої руки, до котрої було підключено крапельницю. Саме в той час двері палати відчинилися і почувся м’який баритон Володимира Борисовича: -Ну що, Оленко, як ти почуваєшся? – запитав лікар у своєї дорогої пацієнтки і раптом зупинився на півслові: - А це ще що таке?! –ошелешено запитав він, після чого Олена Михайлівна лишилась в спокої крапельницю та винувато подивилась на медика. -Володю, я просто… Не можу відлежуватися довго і…Мені не можна довго тут знаходитися, я потрібна синові та онукам, зрозумій мене.. – почала виправдовуватися Олена Михайлівна в той час, коли Володимир Борисович почав міряти їй пульс. -Я все розумію.. Все я розумію, але от мене натомість ніхто зрозуміти не хоче.- з цими словами Володимир Борисович пильно подивився Олені Михайлівні просто у вічі. - Оленко, я ж тобі неодноразово казав про те, що тобі себе потрібно берегти, чи не так? – з докором запитав він у жінки, майже силою вклавши її назад у ліжко. -Володю.. Зрозумій мене.. Там Артем.. Мій синочок… Зараз я повинна бути поряд з ним, бо на даний момент необхідна йому, як ніколи… -Оленко, я все розумію.. Чудово розумію..- ледве чутно сказав Володимир Борисович, який в ту саму мить саме думав про те, що ця чудова жінка, яка зараз була знаходилась біля нього, ніколи не вміла жити виключно для себе. Скільки років Володимир був знайомий з родиною Володарських, , стільки ж Олена Михайлівна, Оленка увесь час про когось піклувалась – спочатку про чоловіка Олександра, в котрого було доволі слабке здоров’я, потім робила все можливе та неможливе для того, щоб їхній з Олександром синочок Артем ніколи та ні в чому не знав потреби та виріс хорошою людиною, що в Олександра та Олени вдалось сповна. В той самий час вона також піклувалась і про племінника свого чоловіка, про Бориса, батьки якого загинули за таких трагічних обставин. Саме смерть сестри, єдиної рідної людини, не рахуючи дружини та дітей, відомої художниці Інги Чернобаєвої- Володарської Олександр Володарський переживав дуже болюче і, напевно, через те настільки рано пішов з життя. Його серце не витримало і чоловік пішов з життя просто на операційному столі в Володимира Борисовича, який, в свою чергу, робив все для того, аби перемогти жорстоку смерть та врятувати свого найкращого друга. На жаль, сили в боротьбі зі смертю виявилися нерівними і, вважаючи себе винним в смерті друга, котрий був йому ближчим за брата, Володимир Борисович вирішив взяти на себе турботу про осиротілу родину Олександра Володарського. Володимир Борисович всіма силами підтримував в усіх починаннях Артема, який був, наче дві краплі води, схожим на свого батька, котрого він дуже любив в дитинстві та завжди брав з нього приклад. Лікар пам’ятав усі найважливіші миттєвості з життя Артема так само як і той факт, що Олена Михайлівна всю себе віддавала сину. І зараз відмовити її від бажання бути поруч зі своєю кровинку в таку настільки складну мить для Артема було б зі сторони Володимира Борисовича, напевно, найбільшим злочином. Отямившись він спогадів та думок, чоловік зітхнув. -Гаразд. Як то кажуть, твоя взяла, Оленко. Ти ж чудово знаєш, що я просто не можу тобі відмовити. Добре, ми навідаємо Артема, однак, пообіцяй, будь ласка, що виконаєш всі мої умови та показання.- суворо і лагідно водночас сказав Володимир Борисович, а Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно закивала головою. -Володю… Звичайно… Звичайно..- ствердно закивала головою вона, а Володимир Борисович лише легенько та задоволено посміхнувся. -От і чудово! Пробач, я на хвилинку! – сказав медик і вийшов за двері. Повернувся чоловік через декілька хвилин. Перед собою він віз лікарняний візок. Нічого не розуміючи, Олена Михайлівна подивилась за нього зі щирим здивуванням. -Володю, а це навіщо?- розгублено запитала жінка. -По-перше, Оленко, я хотів тобі нагадати, що ти обіцяла зі мною не сперечатися, а по-друге, ти сама повинна розуміти, що ти ще не до кінця відновилась і тобі не можна розтрачувати сил. Для цього тобі необхідний цілковитий спокій і тому, щоб не давати зайвих навантажень організму, до Артема ми дістанемося саме так. – з легенькою, м’якою суворістю сказав Володимир Борисович. Розуміючи, що іншого виходу в неї на даний час немає, Олена Михайлівна ствердно кивнула в знак згоди та обережно встала з ліжка. Так як жінка ще була доволі слабкою, Володимир Борисович взяв її за руку. -Дозволь, я тобі допоможу..- турботливо сказав він, допомагаючи Олені Михайлівні сісти у візок.- Все, тепер ми вирушаємо до Артема. Хоча зараз відвідування в нього заборонені, для тебе я зроблю виключення.. -Дякую тобі, Володю..- с теплою посмішкою сказала Олена Михайлівна, стиснувши в своїй долоні на знак вдячності руку друга, а Володимир Борисович, в свою чергу, намагався не показати всіх тих почуттів, котрі переповнили його в ту мить. Однак, він в одну мить поборов їх в собі, як робив вже це не один рік… -Немає за що… Немає за що, Оленко…- з теплотою сказав чоловік. Разом вони покинули палату та попрямували вперед коридором лікарні. Олена Михайлівна тихо схлипувала заламуючи пальці. «Тільки б не зірватись, не розплакатися. Артему не потрібні зайві хвилювання. Я повинна триматися заради сина, заради онуків…Заради своєї родини…»- давала собі подумки вказівку Олена Михайлівна в той час, коли вони зупинились перед дверима реанімаційної палати. Чергова медсестра спочатку вийшла вперед для того, щоб попередити про те, що відвідування у відділенні реанімації заборонено, однак, Володимир Борисович підійшов до неї, щось прошепотів дівчині на вухо, після чого та згідно кивнула. Коли Володимир Борисович допоміг Олені Михайлівні в’їхати в палату сина, та сама медсестра делікатно відвела Володимира Борисовича в сторону. -Щось сталось, Юлю? – запитав він в дівчини. -Володимире Борисовичу, мені потрібно Вам дещо сказати.. Це стосується стану здоров’я саме Артема Володарського…- тихо сказала дівчина, яка цілу добу чергувала біля ліжка Артема. Головний лікар миттю напружився. -Чорт забирай, Юлю!! Чому ти мені відразу ж про це під час ранкового обходу не сказала?! – запитав суворо в дівчини він. -Просто… Просто я не знала, як це сказати, що робити, бо.. Адже це все трохи… Не за нашим профілем…- тремтячим голосом відповіла дівчина, а Володимир Борисович, в свою чергу, ошелешено подивився на Юлю. -В якому розумінні? Що ти маєш на увазі?- запитав він. -Ну… Просто пацієнт майже всю ніч зі мною розмовляв..- мовила дівчина, стишивши голос. Маючи надзвичайно добре та чуйне серце, дівчина мала неймовірну здатність допомагати хворим не лише у фізичному, але й і в моральному плані. – І от що дивно: з фізичної точки зору, всі показники вже навіть вище позначки «норма», а ось говорив він такі речі… - сказала з великими очима Юля, подивившись в сторону Артема, якого зараз тримала за руку мати. Саме в той час Артем відкрив очі. -Мамо… Ти тут…- тихо сказав він, з безмежною любов’ю дивлячись на маму. -Так, я тут… Я тут, мій любий… Я з тобою... Я завжди буду поруч…- ніжно примовляла Олена Михайлівна, тримаючи сина за руку.- Як ти почуваєшся? – запитала вона, всіма силами намагаючись не заридати. -Я… Я… Все гаразд…- Артем ніби то полегшено зітхнув, але потім знову з тривогою подивився на матір. – А ти… ти така бліда.. У візку… Мам, що трапилося? – стривожено запитав Артем, зіниці якого злякано розширилися. -Та так… Трохи… Трохи втомилася… Все гаразд, мій любий…- знайшла в собі сили посміхнутися сину Олена Михайлівна, намагаючись зігріти в своїх долонях його крижану руку. – Головне, аби в тебе все було гаразд… Артем знову полегшено і якось блаженно посміхнувся. -Тепер все уде добре, мамо.. Тепер я в цьому впевнений, бо…- Артем на мить запнувся, щоб перевести дихання.- Бо в мене є заради кого жити… -Так… Так, мій любий…- активно закивала головою Олена Михайлівна. – В тебе є я, дітлахи… -І Оля… - додав Артем, зітхнувши, та посміхнувся.- Моя Олечка… Зовсім скоро ми будемо разом....- додав він, а зіниці Олени Михайлівни розширились від жаху. -Сину, що ти таке кажеш? Ти про що?! Адже Оля… - не наважилась продовжити свою думку жінка. Ольгу вже майже півроку вважали загиблою і ось.. -Знаєш, мамо, мені здається, що Оля десь поряд… Зовсім поряд..- сказав Артем, а у Олени Михайлівни від шоку просто таки забракло повітря. -Оля?! – хриплувато перепитала жінка і раптово ще сильніше стиснула руку сина на поцілувала її.- Артемчику… Хлопчику мій… Ти… Ти відпочивай… Тобі потрібно… - почала було Олена Михайлівна, однак Артем її перебив: -Ні, мамо! Мене не потрібно втішати! Я… Я точно знаю, що Оля… Що Оля жива і я.. Я обов’язково знайду її.. Знайду.. Мені потрібно знайти її… Якомога скоріше… Якомога скоріше, мамо… До