л. Для цього тобі необхідний цілковитий спокій і тому, щоб не давати зайвих навантажень організму, до Артема ми дістанемося саме так. – з легенькою, м’якою суворістю сказав Володимир Борисович. Розуміючи, що іншого виходу в неї на даний час немає, Олена Михайлівна ствердно кивнула в знак згоди та обережно встала з ліжка. Так як жінка ще була доволі слабкою, Володимир Борисович взяв її за руку. -Дозволь, я тобі допоможу..- турботливо сказав він, допомагаючи Олені Михайлівні сісти у візок.- Все, тепер ми вирушаємо до Артема. Хоча зараз відвідування в нього заборонені, для тебе я зроблю виключення.. -Дякую тобі, Володю..- с теплою посмішкою сказала Олена Михайлівна, стиснувши в своїй долоні на знак вдячності руку друга, а Володимир Борисович, в свою чергу, намагався не показати всіх тих почуттів, котрі переповнили його в ту мить. Однак, він в одну мить поборов їх в собі, як робив вже це не один рік… -Немає за що… Немає за що, Оленко…- з теплотою сказав чоловік. Разом вони покинули палату та попрямували вперед коридором лікарні. Олена Михайлівна тихо схлипувала заламуючи пальці. «Тільки б не зірватись, не розплакатися. Артему не потрібні зайві хвилювання. Я повинна триматися заради сина, заради онуків…Заради своєї родини…»- давала собі подумки вказівку Олена Михайлівна в той час, коли вони зупинились перед дверима реанімаційної палати. Чергова медсестра спочатку вийшла вперед для того, щоб попередити про те, що відвідування у відділенні реанімації заборонено, однак, Володимир Борисович підійшов до неї, щось прошепотів дівчині на вухо, після чого та згідно кивнула. Коли Володимир Борисович допоміг Олені Михайлівні в’їхати в палату сина, та сама медсестра делікатно відвела Володимира Борисовича в сторону. -Щось сталось, Юлю? – запитав він в дівчини. -Володимире Борисовичу, мені потрібно Вам дещо сказати.. Це стосується стану здоров’я саме Артема Володарського…- тихо сказала дівчина, яка цілу добу чергувала біля ліжка Артема. Головний лікар миттю напружився. -Чорт забирай, Юлю!! Чому ти мені відразу ж про це під час ранкового обходу не сказала?! – запитав суворо в дівчини він. -Просто… Просто я не знала, як це сказати, що робити, бо.. Адже це все трохи… Не за нашим профілем…- тремтячим голосом відповіла дівчина, а Володимир Борисович, в свою чергу, ошелешено подивився на Юлю. -В якому розумінні? Що ти маєш на увазі?- запитав він. -Ну… Просто пацієнт майже всю ніч зі мною розмовляв..- мовила дівчина, стишивши голос. Маючи надзвичайно добре та чуйне серце, дівчина мала неймовірну здатність допомагати хворим не лише у фізичному, але й і в моральному плані. – І от що дивно: з фізичної точки зору, всі показники вже навіть вище позначки «норма», а ось говорив він такі речі… - сказала з великими очима Юля, подивившись в сторону Артема, якого зараз тримала за руку мати. Саме в той час Артем відкрив очі. -Мамо… Ти тут…- тихо сказав він, з безмежною любов’ю дивлячись на маму. -Так, я тут… Я тут, мій любий… Я з тобою... Я завжди буду поруч…- ніжно примовляла Олена Михайлівна, тримаючи сина за руку.- Як ти почуваєшся? – запитала вона, всіма силами намагаючись не заридати. -Я… Я… Все гаразд…- Артем ніби то полегшено зітхнув, але потім знову з тривогою подивився на матір. – А ти… ти така бліда.. У візку… Мам, що трапилося? – стривожено запитав Артем, зіниці якого злякано розширилися. -Та так… Трохи… Трохи втомилася… Все гаразд, мій любий…- знайшла в собі сили посміхнутися сину Олена Михайлівна, намагаючись зігріти в своїх долонях його крижану руку. – Головне, аби в тебе все було гаразд… Артем знову полегшено і якось блаженно посміхнувся. -Тепер все уде добре, мамо.. Тепер я в цьому впевнений, бо…- Артем на мить запнувся, щоб перевести дихання.- Бо в мене є заради кого жити… -Так… Так, мій любий…- активно закивала головою Олена Михайлівна. – В тебе є я, дітлахи… -І Оля… - додав Артем, зітхнувши, та посміхнувся.- Моя Олечка… Зовсім скоро ми будемо разом....- додав він, а зіниці Олени Михайлівни розширились від жаху. -Сину, що ти таке кажеш? Ти про що?! Адже Оля… - не наважилась продовжити свою думку жінка. Ольгу вже майже півроку вважали загиблою і ось.. -Знаєш, мамо, мені здається, що Оля десь поряд… Зовсім поряд..- сказав Артем, а у Олени Михайлівни від шоку просто таки забракло повітря. -Оля?! – хриплувато перепитала жінка і раптово ще сильніше стиснула руку сина на поцілувала її.- Артемчику… Хлопчику мій… Ти… Ти відпочивай… Тобі потрібно… - почала було Олена Михайлівна, однак Артем її перебив: -Ні, мамо! Мене не потрібно втішати! Я… Я точно знаю, що Оля… Що Оля жива і я.. Я обов’язково знайду її.. Знайду.. Мені потрібно знайти її… Якомога скоріше… Якомога скоріше, мамо… Допоможи мені… Допоможи… Будь ласка.. – сказав Артем і, не дивлячись на чисельні провідки та трубки, які були підключені до його тіла, зробив спробу встати. -Ні… Ні… Артемчику… Синку… Не можна… Не можна зараз… Тобі потрібно лежати.. Набиратись сил… Ти чуєш мене?... - намагалась зупинити сина Олена Михайлівна і їй на допомогу миттю кинулися Володимир Борисович та медсестра Юля. Вони відразу ж вклали пацієнта назад в ліжко. -Юлю, готуй укол заспокійливого! – крикнув Володимир Борисович, притримуючи Артема, який вперто виривався з рук медика і, здається, марив. -Олю.. Мені необхідно знайти Олю… Негайно… Їй потрібна допомога…- хрипів Володарський в той час, коли Юля робила йому укол, після котрого Артем поступово почав заспокоюватися. -Ось так… Заспокійливе зараз подіє і все буде гаразд.. Артему потрібно поспати, відновити сили…- констатував медик, перевіряючи показники на моніторах. Медсестра надягла на обличчя хворому кисневу маску, після чого дихання Артема стало більш рівним та впевненим. -Господи… Артемчику… Синочку… Тримайся, мій хлопчику…. Тримайся, мій любий… Тримайся… - плакала Олена Михайлівна, не відпускаючи руки сина. Своєї опори, своєї кровиночки.- Господи… -Оленко… Оленко.. Нам час….Артемові потрібен відпочинок.. Ходімо…- з цими словами він взявся за ручки візка, в котрому сиділа Олена Михайлівна. -Ні.. Ні… Не хочу… Я повинна бути тут.. Я повинна бути поруч зі своїм сином….. Повинна…. -В першу чергу, ти повинна відпочити! Повинна, розумієш? Зараз тобі не можна настільки сильних емоцій! – наполягав на своєму Володимир Борисович. –Зараз ми поставимо тобі крапельничку, зробимо укол… А з Артемом все буде гаразд, він в надійних руках, повір мені! – сказав лікар, пильно дивлячись на Олену Михайлівну. Під його натиском жінка, в решті решт, здалась та кивнула на знак згоди.- От і добре! А все інше я проконтролюю! -Дякую тобі, Володю… За все дякую…- сказала Олена Михайлівна і через декілька секунд вони знову попрямували лікарняним коридором. -Дорогу! Дорогу! – раптом почувся крик.- Важкий випадок! – це були голоси фельдшерів «Швидкої допомоги», які везли вагітну жінку, яка була блідою, мов стіна. -Що сталося? – на правах головного лікаря Володимир Борисович зупинив одного з медиків. Олена Михайлівна стривожено спостерігала за ти, що відбувається -Жінка приблизно 36 років. Вагітність 26 тижнів. Ніде не спостерігалась. Алергічні реакції є? – запитав лікар в сутулого, не за роками посивілого чоловіка, який супроводжував жінку, тримаючи її за руку. Той на мить розгубився. -Я… Я не знаю… - розгублено сказав він, однак, тут йому на допомогу прийшла молода дівчина, яка також була з ними: -Алергічних реакцій немає, однак, всю дорогу був сильний жар, його ледве збили. – почула Олена Михайлівна до болю знайомий голос. Піднявши очі, вона побачила… Мілу. -Міло? Ти тут? Що трапилося? – здивовано запитала жінка в своєї покоївки, котру зараз аж ніяк не очікувала тут побачити. Міла на мить зупинилась. -Олено Михайлівно?..- розгублено перепитала вона. Чесно кажучи, Міла чекала моменту, коли, в решті решт, відкриються всі карти, однак, навіть і подумати не могла, що все відбудеться так скоро. -Ммм… Міло, хто це?.. Такий… Знайомий голос… - застогнала та сама сердешна жінка, яку зараз саме оглядали лікарі. Її голос, такий рідний і до болю знайомий, Олена Михайлівна, в свою чергу, впізнала практично відразу. -Господи… Олю.. Олечко… Дитинко.. Це ж ти… Ти… - забувши про свою слабкість, Олена Михайлівна встала з візка, підійшла до Олі та вхопила її за гарячу руку і притулила долоню невістки, яку любила, наче рідну доньку, до своїх вуст. – Я… Я стільки молилась.. Я так сильно вірила.. Господи, дякую Тобі! – перехрестилася, плачучи, жінка та підняла очі до неба. Тепер вона знала, що ті слова, які їй щойно сказав Артем, не були просто маренням… Артем завжди вірив в те, що Оля жива, і ця віра, як і їхнє кохання, завжди їх оберігала та творила справжнісінькі дива. -Мм… Олено… Олено Михайлівно… Мої малюки… Марічка… Павлик?.. Як вони?.. Як?... Як?.. –хотіла було ще щось запитати Ольга, однак, її перебили лікарі: -Не зараз! Не зараз! В оглядову! Хутко! – крикнув Володимир Борисович, який, чесно кажучи, був у великому шоці від того, що зараз тут відбувалося. – Потурбуйтеся про Олену Михайлівну будь ласка! – сказав він медсестрі, але раптом до жінки кинулася Міла. -Я побуду з нею! – сказала вона спочатку медику, а потім звернулась до Олени Михайлівни: - Олено Михайлівно… Голубко моя.. Я з Вами! Все добре! Тепер все буде добре! – сказала вона, обійнявши жінку за плечі. -Міло.. Дитинко.. Але ж… Мені не здалося? Це ж Оля?.. Це ж наша Оля?! Наша Олечка? – плачучи, запитала вона в Міли, котра вже тако