оможи мені… Допоможи… Будь ласка.. – сказав Артем і, не дивлячись на чисельні провідки та трубки, які були підключені до його тіла, зробив спробу встати. -Ні… Ні… Артемчику… Синку… Не можна… Не можна зараз… Тобі потрібно лежати.. Набиратись сил… Ти чуєш мене?... - намагалась зупинити сина Олена Михайлівна і їй на допомогу миттю кинулися Володимир Борисович та медсестра Юля. Вони відразу ж вклали пацієнта назад в ліжко. -Юлю, готуй укол заспокійливого! – крикнув Володимир Борисович, притримуючи Артема, який вперто виривався з рук медика і, здається, марив. -Олю.. Мені необхідно знайти Олю… Негайно… Їй потрібна допомога…- хрипів Володарський в той час, коли Юля робила йому укол, після котрого Артем поступово почав заспокоюватися. -Ось так… Заспокійливе зараз подіє і все буде гаразд.. Артему потрібно поспати, відновити сили…- констатував медик, перевіряючи показники на моніторах. Медсестра надягла на обличчя хворому кисневу маску, після чого дихання Артема стало більш рівним та впевненим. -Господи… Артемчику… Синочку… Тримайся, мій хлопчику…. Тримайся, мій любий… Тримайся… - плакала Олена Михайлівна, не відпускаючи руки сина. Своєї опори, своєї кровиночки.- Господи… -Оленко… Оленко.. Нам час….Артемові потрібен відпочинок.. Ходімо…- з цими словами він взявся за ручки візка, в котрому сиділа Олена Михайлівна. -Ні.. Ні… Не хочу… Я повинна бути тут.. Я повинна бути поруч зі своїм сином….. Повинна…. -В першу чергу, ти повинна відпочити! Повинна, розумієш? Зараз тобі не можна настільки сильних емоцій! – наполягав на своєму Володимир Борисович. –Зараз ми поставимо тобі крапельничку, зробимо укол… А з Артемом все буде гаразд, він в надійних руках, повір мені! – сказав лікар, пильно дивлячись на Олену Михайлівну. Під його натиском жінка, в решті решт, здалась та кивнула на знак згоди.- От і добре! А все інше я проконтролюю! -Дякую тобі, Володю… За все дякую…- сказала Олена Михайлівна і через декілька секунд вони знову попрямували лікарняним коридором. -Дорогу! Дорогу! – раптом почувся крик.- Важкий випадок! – це були голоси фельдшерів «Швидкої допомоги», які везли вагітну жінку, яка була блідою, мов стіна. -Що сталося? – на правах головного лікаря Володимир Борисович зупинив одного з медиків. Олена Михайлівна стривожено спостерігала за ти, що відбувається -Жінка приблизно 36 років. Вагітність 26 тижнів. Ніде не спостерігалась. Алергічні реакції є? – запитав лікар в сутулого, не за роками посивілого чоловіка, який супроводжував жінку, тримаючи її за руку. Той на мить розгубився. -Я… Я не знаю… - розгублено сказав він, однак, тут йому на допомогу прийшла молода дівчина, яка також була з ними: -Алергічних реакцій немає, однак, всю дорогу був сильний жар, його ледве збили. – почула Олена Михайлівна до болю знайомий голос. Піднявши очі, вона побачила… Мілу. -Міло? Ти тут? Що трапилося? – здивовано запитала жінка в своєї покоївки, котру зараз аж ніяк не очікувала тут побачити. Міла на мить зупинилась. -Олено Михайлівно?..- розгублено перепитала вона. Чесно кажучи, Міла чекала моменту, коли, в решті решт, відкриються всі карти, однак, навіть і подумати не могла, що все відбудеться так скоро. -Ммм… Міло, хто це?.. Такий… Знайомий голос… - застогнала та сама сердешна жінка, яку зараз саме оглядали лікарі. Її голос, такий рідний і до болю знайомий, Олена Михайлівна, в свою чергу, впізнала практично відразу. -Господи… Олю.. Олечко… Дитинко.. Це ж ти… Ти… - забувши про свою слабкість, Олена Михайлівна встала з візка, підійшла до Олі та вхопила її за гарячу руку і притулила долоню невістки, яку любила, наче рідну доньку, до своїх вуст. – Я… Я стільки молилась.. Я так сильно вірила.. Господи, дякую Тобі! – перехрестилася, плачучи, жінка та підняла очі до неба. Тепер вона знала, що ті слова, які їй щойно сказав Артем, не були просто маренням… Артем завжди вірив в те, що Оля жива, і ця віра, як і їхнє кохання, завжди їх оберігала та творила справжнісінькі дива. -Мм… Олено… Олено Михайлівно… Мої малюки… Марічка… Павлик?.. Як вони?.. Як?... Як?.. –хотіла було ще щось запитати Ольга, однак, її перебили лікарі: -Не зараз! Не зараз! В оглядову! Хутко! – крикнув Володимир Борисович, який, чесно кажучи, був у великому шоці від того, що зараз тут відбувалося. – Потурбуйтеся про Олену Михайлівну будь ласка! – сказав він медсестрі, але раптом до жінки кинулася Міла. -Я побуду з нею! – сказала вона спочатку медику, а потім звернулась до Олени Михайлівни: - Олено Михайлівно… Голубко моя.. Я з Вами! Все добре! Тепер все буде добре! – сказала вона, обійнявши жінку за плечі. -Міло.. Дитинко.. Але ж… Мені не здалося? Це ж Оля?.. Це ж наша Оля?! Наша Олечка? – плачучи, запитала вона в Міли, котра вже також не могла стримати сліз. -Так.. Це вона… З нею тепер все буде добре.. Все у нас буде гаразд… - примовляла вона, погладжуючи жінку по плечах. -Господи! Бог почув нас… Почув, Мілочко! – сказала Олена Михайлівна, обіймаючи молоду жінку. -Так… Так, Олено Михайлівно… Диво існує… Тепер все налагодиться… Все буде добре… - сказала впевнено Міла, котра твердо вірила в цю аксіому. Які в те, що життя в родині Володарських тепер почнеться с нової сторінки. З нової, світлої сторінки…