Від долі не втекти...
Світанок плавно переростав в ранок. З весняними птахами лунали перші позивні нового дня. Нового дня, який лише щойно почав розквітати, набиратись нових життєвих кольорів. Маленьке, забуте Богом село тільки-тільки починало прокидатися від сну. Однак, в той час, коли в сусідніх вікнах лише почали з’являтися перші сиротливі вогники нового дня, в одному з будинків світло у вікні горіло вже досить давно. А якщо бути вірнішими, то навіть не світилось, а лише відбивало тінь сиротливого вогника свічі, яка стояла в кімнаті. В тій кімнаті ось вже декілька годин не спала її господиня Параска Степанівна. Жінка покірно схилила голову у щирій молитві, а по її щоках градом текли сльози. -Господи, благаю Тебе, врятую рабу Твою Ольгу та дитятко її… Я благаю тебе… Врятуй… Допоможи… - відчайдушно шепотіла жінка, з жахом усвідомлюючи те, що жорстока доля іноді дуже навіть полюбляє ось такі страшні тавтології. Колись, багато років тому Параска Степанівна так само щиро молилась і про свою рідну донечку Ніну. Про те, щоб вона якомога скоріше повернулась додому цілою та неушкодженою, однак, тоді доля була невблаганною… Невже долі настільки до душі подібні жахливі повторення, що й цього разу також загине невинна душа?... Чи навіть дві, адже Оля зараз носить під серцем малюка… -Допоможи, Господи… Допоможи…- плакала, хрестячись, Параска Степанівна. Хвилини тягнулись неначе години, роки. Так як Параска Степанівна не дуже товаришувала з новітніми технологіями, мобільного в неї не було, хоча Толя з Олею неодноразово переконували її, що я річ просто таки необхідна, однак, літня жінка навідріз відмовлялась від так званих примх сучасного світу і зараз, чесно кажучи, дуже про це жалкувала. Однак, жінка миттю дещо пригадала, стукнула себе рукою по чолі, а потім дістала з полиці старий, потріпаний записник, в який син колись записав номер свого мобільного телефону для мами на випадок форс-мажору. Не тямлячи себе від хвилювання, Параска Степанівна, в решті решт, знайшла потрібний телефонний номер, підійшла до старого, ще радянського зразка стаціонарного телефону і, проговорюючи вголос цифрову комбінацію, набрала номер сина і, чекаючи з’єднання, продовжувала відчайдушно шепотіти молитву. Однак, дива не сталось – на протилежному кінці дроту про лунав холодний, бездушний, металевий голос оператора: «На даний момент абонент знаходиться поза зоною досяжності. Спробуйте зателефонувати пізніше!» -Коли ж пізніше, доню? Коли? – мало не плачучи, сказала Параска Степанівна, тримаючись за серце. Що робити? Як бути? Відповідь прийшла жінці на думку практично відразу, хоча спершу Параска Степанівна вперто відганяла її від себе. «Ні… Ні.. Я ж бо зарікалась більше ніколи цього не робити! Неправильно все це.. Не по Божому…» - подумки додала собі Параска Степанівна, вперто сперечаючись з власною підсвідомістю. «А ти зараз бачиш якийсь інший вихід? Чи готова сидіти просто так, чекаючи невідомо чого? Так можна і з глузду з’їхати!»- стверджував внутрішній опонент, який виявився більш переконливим. Параска Степанівна підняла очі до ікони, перехрестилася та прошепотіла: «Прости мені, Господи.. Прости, але інакше зараз я аж ніяк не можу…» - після цього Параска Степанівна рішуче піднялась зі стільця та попрямувала до старого комоду, з гіркотою відкрила одну зі старих шухляд, яка миттю оголила свою стару, повну таємниць душу. На самому дня шухляди причаїлась старенька колода карт, до котрої Параска Степанівна не доторкалась вже дуже давно. В молоді роки літня жінка, по правді кажучи, неодноразово полюбляла заглядати таким чином в майбутнє, однак, з часом вищі сили та життєвий досвід неодноразово натякали літній жінці на те, що це заняття ні до чого доброго не приводить. Однак, зараз Параска Степанівна абсолютно не бачила іншого виходу. Запаливши ще декілька свічок, жінка ще раз глибоко зітхнула і, в решті решт, розкинула карти. Оля- хрестова дама. Ну, звичайно! Ох, і багато пікових комбінацій біля неї, багато втрат, горя, сліз. Однак, і любов є велика на серці – червоний туз тому доказ. Як би хотіла Параска Степанівна зараз побачити біля серця дами-Олі бубнового Короля, тобто, свого сина Анатолія. Однак, ні – не дивлячись ні на що, серце дами зайняв таки Хрестовий Король. Ось він, ліг просто біля своєї Дами. Так, без сумніву, це був він, Олин чоловік, Олин суджений, батько її дітей. А карти, в свою чергу, всі разом пророкують одне – бути їм разом, не дивлячись на всі перешкоди. Така вже доля. Таке вже сильне кохання. Так, вони будуть разом, але якою ціною… Карти лягли в моторошну комбінацію… Поєдинок, боротьба, вогонь… -Вогонь…- одними лише губами прошепотіла Параска Степанівна. Тривога голкою штрикнула в серце… Вогонь буде десь тут, зовсім близько…- Зовсім близько…- прошепотіла Параска Степанівна та дістала з колоди ще декілька карт. Виновий король. Отже, ось через кого на долю Ольги випало стільки біди та болю… «Чого ж тобі спокійно не живеться, кате?!» -з болем подумала Параска Степанівна, здогадуючись, що, напевно, саме через цього чоловіка Оля опинилась тут, в цьому забутому Богом селі, абсолютно одна та не пам’ятаючи свого минулого. І один лише Господь знаю, що було з сердешною, якби не Толя… Саме в ту мить Параска Степанівна втягнула з колоди бубнового короля, свого сина та поклала до загального розкладу. І як би не лягав той самий розклад, все одно дороги Толі і Олі ніяк не пересікалися, хоча, було одразу ж помітно, що в нього на серці Олі і тільки Оля. Колись Параска Степанівна дуже хотіла, молилась про те, аби на життєвому шляху Толі з’явилась хороша жінка, яка б зайняла те саме особливе місце в серці Анатолія, щоб запалав той самий особливий вогник у його завжди сумних, змучених, але таких добрих очах.. І ось нарешті коли це диво сталося, було відразу ж зрозуміло, що це – не його доля. А та, у кого він на серці, знаходиться дуже близько, буквально на відстані протягнутої руки… Ось, власне, і вона – бубнова дама, в якої на серці лежить бубновий король. Однак, його обличчя відвернуте в сторону…Ще б пак, адже окрім Ольги Анатолій більше нікого і нічого не бачить… В свою чергу, її обличчя мокре від сліз… Сліз, які ніхто і ніколи не повинен побачити. Особливо, він, той, через кого болить її серце. Параска Степанівна відвела очі і важко зітхнула. Її руки перемішали карти в хаотичному калейдоскопі. В такому ж калейдоскопі доля закрутила і цих чотирьох молодих людей, зробивши їх заручниками одного любовного чотирикутника. -Господи, допоможи їм знайти самих себе… Знайти своє щастя, свої дороги в житті… Якщо на нашому віку було мало щастя, то нехай побачать його хоча б наші діти…- прошепотіла Параска Степанівна, здійнявши очі до неба.- І пробач мені за все, благаю.. Знову спокусив лукавий… Не для себе прошу – для дітей. Допоможи їм.. Допоможи.. – благала Параска Степанівна. Не заради себе. Заради дітей. Долю ж свою вона вже давно знала. Як і те, що життя її обірветься скоро та раптово. Обірветься в вогні. «Тільки б усе встигнути, Господи… Тільки б встигнути…»- тихо сказала Параска Степанівна сама до себе, подивившись на блакить ранкового неба. – «Тільки б все встигнути…» * * * Коли Ольга відкрила очі, то все було, наче в тумані. Голова ніби прокидалась від важкого, хаотичного сну. Озирнувшись навколо, жінка не відразу зрозуміла, де вона знаходиться. На мить вона напряглась для того, аби хоча б трохи відновити в свідомості хронологію минулих подій. Однак, голова неймовірно розколювалась. Дитина – в серці вмить заколола тривожна думка, від котрої воно закалатало, наче поранене пташа в клітці. -Ммм… Ааа… Мій малюк… Де мій малюк?...- стогнала Оля, яка металась по лікарняному ліжку, облизуючи спраглі губи. Лабіринт свідомості затягував жінку все далі й далі і вибратися звідти здавалось просто нереальним. Маски. Перед собою Ольга знову бачила людей в масках. Вони оточували її з усіх сторін. Одного з натовпу Ольга відразу ж впізнала. Це був він. Чоловік в масці наближався до неї все ближче і ближче, так само усміхаючись тихо-масляним оскалом: -Олечко, не бійся мене… Не бійся, моя принцесо… Ходи сюди… Ну ж бо… Будь розумницею… Ходи сюди… Ходи… -Ні… Ні… - говорила, захлинаючись від жаху, Оля.- Відійди від мене… Відійди… -Ну ж бо… Маленька… Не бійся мене… Не бійся… Ти ж вже знаєш давно, що сильніше за мене тебе ніхто не кохає і не кохатиме… Ти вже нікому не потрібна… Ти мертва… Мертва, зате моя… Моя… -Оооох… Ммм… Ні, Борисе…. Ні.. Відійди.. Ні… Я не твоя… Я ніколи не буду твоєю.. Ні…- стогнала Ольга, вперше назвавши на ім’я свого ката. Чоловіка, який зламав все її життя. Який жорстоко знущався з нею в моральному та в фізичному плані протягом декількох днів, а потім, награвшись, просто викинув її на вулицю в той час, коли мороз скував все навколо. Коли небо та земля раділи від великого свята, а люди чекали на диво, співаючи: