, свого сина Анатолія. Однак, ні – не дивлячись ні на що, серце дами зайняв таки Хрестовий Король. Ось він, ліг просто біля своєї Дами. Так, без сумніву, це був він, Олин чоловік, Олин суджений, батько її дітей. А карти, в свою чергу, всі разом пророкують одне – бути їм разом, не дивлячись на всі перешкоди. Така вже доля. Таке вже сильне кохання. Так, вони будуть разом, але якою ціною… Карти лягли в моторошну комбінацію… Поєдинок, боротьба, вогонь… -Вогонь…- одними лише губами прошепотіла Параска Степанівна. Тривога голкою штрикнула в серце… Вогонь буде десь тут, зовсім близько…- Зовсім близько…- прошепотіла Параска Степанівна та дістала з колоди ще декілька карт. Виновий король. Отже, ось через кого на долю Ольги випало стільки біди та болю… «Чого ж тобі спокійно не живеться, кате?!» -з болем подумала Параска Степанівна, здогадуючись, що, напевно, саме через цього чоловіка Оля опинилась тут, в цьому забутому Богом селі, абсолютно одна та не пам’ятаючи свого минулого. І один лише Господь знаю, що було з сердешною, якби не Толя… Саме в ту мить Параска Степанівна втягнула з колоди бубнового короля, свого сина та поклала до загального розкладу. І як би не лягав той самий розклад, все одно дороги Толі і Олі ніяк не пересікалися, хоча, було одразу ж помітно, що в нього на серці Олі і тільки Оля. Колись Параска Степанівна дуже хотіла, молилась про те, аби на життєвому шляху Толі з’явилась хороша жінка, яка б зайняла те саме особливе місце в серці Анатолія, щоб запалав той самий особливий вогник у його завжди сумних, змучених, але таких добрих очах.. І ось нарешті коли це диво сталося, було відразу ж зрозуміло, що це – не його доля. А та, у кого він на серці, знаходиться дуже близько, буквально на відстані протягнутої руки… Ось, власне, і вона – бубнова дама, в якої на серці лежить бубновий король. Однак, його обличчя відвернуте в сторону…Ще б пак, адже окрім Ольги Анатолій більше нікого і нічого не бачить… В свою чергу, її обличчя мокре від сліз… Сліз, які ніхто і ніколи не повинен побачити. Особливо, він, той, через кого болить її серце. Параска Степанівна відвела очі і важко зітхнула. Її руки перемішали карти в хаотичному калейдоскопі. В такому ж калейдоскопі доля закрутила і цих чотирьох молодих людей, зробивши їх заручниками одного любовного чотирикутника. -Господи, допоможи їм знайти самих себе… Знайти своє щастя, свої дороги в житті… Якщо на нашому віку було мало щастя, то нехай побачать його хоча б наші діти…- прошепотіла Параска Степанівна, здійнявши очі до неба.- І пробач мені за все, благаю.. Знову спокусив лукавий… Не для себе прошу – для дітей. Допоможи їм.. Допоможи.. – благала Параска Степанівна. Не заради себе. Заради дітей. Долю ж свою вона вже давно знала. Як і те, що життя її обірветься скоро та раптово. Обірветься в вогні. «Тільки б усе встигнути, Господи… Тільки б встигнути…»- тихо сказала Параска Степанівна сама до себе, подивившись на блакить ранкового неба. – «Тільки б все встигнути…» * * * Коли Ольга відкрила очі, то все було, наче в тумані. Голова ніби прокидалась від важкого, хаотичного сну. Озирнувшись навколо, жінка не відразу зрозуміла, де вона знаходиться. На мить вона напряглась для того, аби хоча б трохи відновити в свідомості хронологію минулих подій. Однак, голова неймовірно розколювалась. Дитина – в серці вмить заколола тривожна думка, від котрої воно закалатало, наче поранене пташа в клітці. -Ммм… Ааа… Мій малюк… Де мій малюк?...- стогнала Оля, яка металась по лікарняному ліжку, облизуючи спраглі губи. Лабіринт свідомості затягував жінку все далі й далі і вибратися звідти здавалось просто нереальним. Маски. Перед собою Ольга знову бачила людей в масках. Вони оточували її з усіх сторін. Одного з натовпу Ольга відразу ж впізнала. Це був він. Чоловік в масці наближався до неї все ближче і ближче, так само усміхаючись тихо-масляним оскалом: -Олечко, не бійся мене… Не бійся, моя принцесо… Ходи сюди… Ну ж бо… Будь розумницею… Ходи сюди… Ходи… -Ні… Ні… - говорила, захлинаючись від жаху, Оля.- Відійди від мене… Відійди… -Ну ж бо… Маленька… Не бійся мене… Не бійся… Ти ж вже знаєш давно, що сильніше за мене тебе ніхто не кохає і не кохатиме… Ти вже нікому не потрібна… Ти мертва… Мертва, зате моя… Моя… -Оооох… Ммм… Ні, Борисе…. Ні.. Відійди.. Ні… Я не твоя… Я ніколи не буду твоєю.. Ні…- стогнала Ольга, вперше назвавши на ім’я свого ката. Чоловіка, який зламав все її життя. Який жорстоко знущався з нею в моральному та в фізичному плані протягом декількох днів, а потім, награвшись, просто викинув її на вулицю в той час, коли мороз скував все навколо. Коли небо та земля раділи від великого свята, а люди чекали на диво, співаючи: Тиха ніч, свята ніч! Ой, зітри сльози з віч, Бо Син Божий йде до нас, Цілий світ любов'ю спас, Вітай нам, святе Дитя! Знову в свідомості заграла ця пісня на фоні страшних слів та жорстокого сміху, знайома до болю, в буквальному сенсі, яку співав тихий та мелодійний мамин голос, котрий заколисував та заспокоював. Який переконував, що зло вже в минулому, що все найстрашніше вже позаду… -Мммм… Мамо… Мамо.. Матусю..- стогнала Оля. -Ччч… Сонечко, дитинко… Все гаразд… - почула Оля до болю знайомий та рідний голос. Хоч вона й не одразу зрозуміла, хто це, однак, від цього голосу їй ставало набагато легше. – Як вона, лікарю? Зазвучало далі запитання і Ольга відразу ж зрозуміла, що тут є ще хтось. -Їй зробили укол транквілізатору, тому вона та довго спить. – сказав чоловічий голос і Ольга відчула легке поколювання в руці – це прийшла медсестра, щоб змінити їй крапельницю. -Лікарю, але ж це не зашкодить дитині? – той самий жіночий голос починає схвильовано тремтіти. -Ні, не хвилюйтеся. Дане лікування проходить виключно в рамках того, що дозволено пацієнтці в її становищі.- почувши слова «становище», Оля полегшено зітхнула- отже з малюком все гаразд. Саме тоді Ольга нарешті знайшла в собі сили набрати якомога більше повітря в легені і нарешті відкрити очі. -Вона прийшла до тями! Лікарю, вона прийшла до тями!- схвильовано скрикнула жінка, котру Оля відразу ж впізнала. «Будь, як вдома, доню… Я щиро хочу стати тобі мамою, бо дуже мріяла про доньку!» - Олю, Олечко… Сонечко… Ти чуєш мене? -Так, Олено Михайлівно… Чую..- простогнала Ольга, абсолютно неочікувано навіть для самої себе назвавши жінку на ім’я. -Господи… Олечко…. Дитинко моя… Моя хороша… Слава Богу… Слава Тобі, Господи….- плакала Олена Михайлівна, цілуючи гарячі руки Олі. – Ти з нами… Ти знову з нами… Господи… Я так молилася… Так вірила…- примовляла літня жінка, а на Олю раптом накотила хвиля неймовірного сорому. Вона пригадала все… Господи, краще було б і не згадувати… «Я знаю, що ти будеш для мого сина вірною дружиною та опорою..» - цей щасливий та впевнений голос Олени Михайлівни накладався у свідомості Ольги на зовсім іншу картинку. Темрява. Снігопад. Нічне місто, яке сяяло Новорічними вогнями.. Залитий темрявою салон дорогої автівки, який став для Ольги її особистим пеклом. А ось, власне, і кат, який виконує покарання. Покарання невірній дружині Артема Володарського, яка через свою надмірно довіру та наївність зламала, зруйнувала увесь той казковий замок, який будували вони разом з Артемом. Спільно, тримаючись за руку, будували цеглинка до цеглинки. А тепер ту руку, яка була в огидних і липких руках тієї страшної людини, тримає Олена Михайлівна. Людина, яка довірила Олі щастя власного сина. Яка молилась за Ольгу увесь цей час. Яка любить її, наче рідну доньку і любові якої вона, Ольга, не гідна… -Ні! Ні! Не треба! Ні!- застогнала Ольга, різко висмикнувши свою руку з долонь Олени Михайлівни та відвела очі, відвернулась в протилежну сторону. Літня жінка, в свою чергу, подивилась на Олю, на таку нещасну, зломлену, беззахисну Олечку, яка забилась на протилежний край ліжка, наче злякане кошеня. -Олечко.. Доню… Господи… Все гаразд?- Ошелешено запитала Олена Михайлівна в невістки і навіть вже була готова викликати лікаря. -Так… Тобто, ні.. Я просто… Просто.. Не гідна… Не гідна… Я.. Я не заслуговую.. Не заслуговую такого ставлення, бо я… Я зрадниця.. Блудниця… Бруд…- захрипіла Оля, лежачи спиною до Олени Михайлівни та дивлячись в одну точку. Повернутися до жінки та подивитися їй у вічі в Ольги не вистачало сорому та совісті. -Господи… Боже правий.. Доню.. Моя люба… З тобою все гаразд? Можливо, потрібно викликати лікаря? – з жахом запитала Олена Михайлівна, шоковано спостерігаючи за тим, як Оля обхоплює руками свій доволі кругленький животи В ту мить в її свідомості пазл миттю склався. Як жінка, доросла жінка, Олена Михайлівна миттю з жахом усвідомила те, що ж саме довелося пережити Олі. «Господи… Бідолашна моя дівчинко…. Скільки ж всього ти витерпіла… Але ж, Боже правий, хто посмів з тобою так вчинити?» - ковтаючи сльози, відчайдушно думала Олена Михайлівна, погладжуючи тремтячу руку невістки. -Мені не потрібна нічия допомога.. Ніхто мені не зможе допомогти…Ніхто, бо я сама в усьому винна… Тільки я… Я одна..- ледве чутно говорила Оля. - В чому? В чому ти винна, люба моя? Розкажи мені… Розкажи мені все, що з тобою сталось…Ми захистимо тебе… Захистимо, обігріємо, допоможемо… Тільки не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. І раптом Оля, яка досі лежала, повернувшись обличчям до стіни, раптом повернулась до Олени Михайлівни, благально подивившись на неї. -Діти… Мої малюки