Тиха ніч, свята ніч! Ой, зітри сльози з віч, Бо Син Божий йде до нас, Цілий світ любов'ю спас, Вітай нам, святе Дитя! Знову в свідомості заграла ця пісня на фоні страшних слів та жорстокого сміху, знайома до болю, в буквальному сенсі, яку співав тихий та мелодійний мамин голос, котрий заколисував та заспокоював. Який переконував, що зло вже в минулому, що все найстрашніше вже позаду… -Мммм… Мамо… Мамо.. Матусю..- стогнала Оля. -Ччч… Сонечко, дитинко… Все гаразд… - почула Оля до болю знайомий та рідний голос. Хоч вона й не одразу зрозуміла, хто це, однак, від цього голосу їй ставало набагато легше. – Як вона, лікарю? Зазвучало далі запитання і Ольга відразу ж зрозуміла, що тут є ще хтось. -Їй зробили укол транквілізатору, тому вона та довго спить. – сказав чоловічий голос і Ольга відчула легке поколювання в руці – це прийшла медсестра, щоб змінити їй крапельницю. -Лікарю, але ж це не зашкодить дитині? – той самий жіночий голос починає схвильовано тремтіти. -Ні, не хвилюйтеся. Дане лікування проходить виключно в рамках того, що дозволено пацієнтці в її становищі.- почувши слова «становище», Оля полегшено зітхнула- отже з малюком все гаразд. Саме тоді Ольга нарешті знайшла в собі сили набрати якомога більше повітря в легені і нарешті відкрити очі. -Вона прийшла до тями! Лікарю, вона прийшла до тями!- схвильовано скрикнула жінка, котру Оля відразу ж впізнала. «Будь, як вдома, доню… Я щиро хочу стати тобі мамою, бо дуже мріяла про доньку!» - Олю, Олечко… Сонечко… Ти чуєш мене? -Так, Олено Михайлівно… Чую..- простогнала Ольга, абсолютно неочікувано навіть для самої себе назвавши жінку на ім’я. -Господи… Олечко…. Дитинко моя… Моя хороша… Слава Богу… Слава Тобі, Господи….- плакала Олена Михайлівна, цілуючи гарячі руки Олі. – Ти з нами… Ти знову з нами… Господи… Я так молилася… Так вірила…- примовляла літня жінка, а на Олю раптом накотила хвиля неймовірного сорому. Вона пригадала все… Господи, краще було б і не згадувати… «Я знаю, що ти будеш для мого сина вірною дружиною та опорою..» - цей щасливий та впевнений голос Олени Михайлівни накладався у свідомості Ольги на зовсім іншу картинку. Темрява. Снігопад. Нічне місто, яке сяяло Новорічними вогнями.. Залитий темрявою салон дорогої автівки, який став для Ольги її особистим пеклом. А ось, власне, і кат, який виконує покарання. Покарання невірній дружині Артема Володарського, яка через свою надмірно довіру та наївність зламала, зруйнувала увесь той казковий замок, який будували вони разом з Артемом. Спільно, тримаючись за руку, будували цеглинка до цеглинки. А тепер ту руку, яка була в огидних і липких руках тієї страшної людини, тримає Олена Михайлівна. Людина, яка довірила Олі щастя власного сина. Яка молилась за Ольгу увесь цей час. Яка любить її, наче рідну доньку і любові якої вона, Ольга, не гідна… -Ні! Ні! Не треба! Ні!- застогнала Ольга, різко висмикнувши свою руку з долонь Олени Михайлівни та відвела очі, відвернулась в протилежну сторону. Літня жінка, в свою чергу, подивилась на Олю, на таку нещасну, зломлену, беззахисну Олечку, яка забилась на протилежний край ліжка, наче злякане кошеня. -Олечко.. Доню… Господи… Все гаразд?- Ошелешено запитала Олена Михайлівна в невістки і навіть вже була готова викликати лікаря. -Так… Тобто, ні.. Я просто… Просто.. Не гідна… Не гідна… Я.. Я не заслуговую.. Не заслуговую такого ставлення, бо я… Я зрадниця.. Блудниця… Бруд…- захрипіла Оля, лежачи спиною до Олени Михайлівни та дивлячись в одну точку. Повернутися до жінки та подивитися їй у вічі в Ольги не вистачало сорому та совісті. -Господи… Боже правий.. Доню.. Моя люба… З тобою все гаразд? Можливо, потрібно викликати лікаря? – з жахом запитала Олена Михайлівна, шоковано спостерігаючи за тим, як Оля обхоплює руками свій доволі кругленький животи В ту мить в її свідомості пазл миттю склався. Як жінка, доросла жінка, Олена Михайлівна миттю з жахом усвідомила те, що ж саме довелося пережити Олі. «Господи… Бідолашна моя дівчинко…. Скільки ж всього ти витерпіла… Але ж, Боже правий, хто посмів з тобою так вчинити?» - ковтаючи сльози, відчайдушно думала Олена Михайлівна, погладжуючи тремтячу руку невістки. -Мені не потрібна нічия допомога.. Ніхто мені не зможе допомогти…Ніхто, бо я сама в усьому винна… Тільки я… Я одна..- ледве чутно говорила Оля. - В чому? В чому ти винна, люба моя? Розкажи мені… Розкажи мені все, що з тобою сталось…Ми захистимо тебе… Захистимо, обігріємо, допоможемо… Тільки не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. І раптом Оля, яка досі лежала, повернувшись обличчям до стіни, раптом повернулась до Олени Михайлівни, благально подивившись на неї. -Діти… Мої малюки.. Марічка, Павлик… Як вони? Як вони там без мене?- запитала вона, стиснувши руку свекрухи.- Я… Я така винна перед ними… -Ччшш… Тихше-тихше, моя рідна… - примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. - Ти на в чому не винна… Не винна, чуєш? – раптом обличчя жінки осяяла тепла посмішка. – Ти знаєш, Марічка все більше і більше стає схожою на тебе – якщо не зовнішністю, то саме мімікою, манерами, поведінкою.. -Справді? – ледве чутно запитала Оля крізь сльози. Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно кивнула. -Вона в нас велика розумниця!- з теплою посмішкою сказала літня жінка.- Так допомагає мені, особливо, з Павликом… -Павлик…- серце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він? -Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити… -Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга. -Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите… - з посмішце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він? -Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити… -Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга. -Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите – з посмішкою сказала Олена Михайлівна, а по обличчю Ольги знову пробігла тінь. Тінь неймовірного сорому. Вона знову вивільнила руку з долонь свекрухи і відвернулась. -Не знаю.. Не знаю, чи тепер таке можливо.. –ледве чутно сказала Оля.- Не знаю, чи прийме мене Артем тепер… Після всього… Таку.. Настав момент істини. -Олю… Дозволь тебе запитати… Ти тільки не хвилюйся, гаразд? – обережно запитала вона. -Я, здається, здогадуюся, про що Ви хочете мене запитати…- тихо відповіла Оля і відвела очі. Слабка рука жінки лягла на кругленький животик. Ольга відчула легенькі поштовхи свого малюка, який, в свою чергу, відчував тривогу матусі, а Олена Михайлівна, в свою чергу, накрила руку Олі своєю. -Ти можеш не боятися. У будь-якому випадку, я спробую зрозуміти тебе. Я підтримаю тебе. Ми..- сказала Олена Михайлівна, але Оля її перебила. -Не думаю, що після всього Артем захоче бачити мене і… - почала було Оля. -Повір мені, захоче!- сказала Олена Михайлівна, погладжуючи долоню Олі. – Головне, що ти жива, а Артем свято вірив в це увесь цей час! Тим більше, малюк…- з цими словами жінка з ніжністю погладила Олин животик. – Пригадай, як ви з Артемчиком хотіли малюків, а тепер в вас буде ще одне крихітне щастя… -Я…- Оля задихалась від почуттів, які переповнювали її в ту мить. Більше за все зараз вона хотіла б бути поруч з Артемом, тримати його за руку, разом з ним боротися за його життя, однак… - Олено Михайлівно, я хотіла б Вам де в чому зізнатися..- тихо сказала вона.- І я не впевнена, що після почутого Ви взагалі захочете мене бачити… -Доню..- почала було Олена Михайлівна, але Оля її перебила: -Перш, ніж я все Вам розповім, я… Я хочу сказати про дві речі… Я хочу… Ні, благаю – дайте мені побачити моїх малюків і ще… Знайте… Всі ці роки я кохала і кохаю лише Вашого сина, тільки Артема… Лише його одного..- тихо сказала Ольга, навіть і не здогадуючись про те що біля її дверей причаївся той, кому почути все це було геть небажано. -Чорт… - сказав Борис (а це був саме він – він слідкував за своєю тіткою і ось раптом дізнався, що знайти її можна саме тут). Ольга знайшлася. Вона все згадала і тепер йому Борису кінець. Кляті Володарські його знову обіграли, однак, він абсолютно не мав наміру здаватися. І гратиме Борис тепер за іншими, значно жорсткішими правилами… * * * Тим часом, Толя та Міла знаходилися в лікарняному коридорі в очікуванні новин. І поки Міла, яка в силу знайомства зі всіма тонкощами медичної професії розуміла, що в цій справі не потрібно поспішати, просто сиділа на кріслі, чекаючи новин, Толя, в свою черу ходив з кутка в куток. -Ну, скільки ж можна проводити цих обстежень? Вони що, роблять багаторівневу перевірку організму? – нервово крикнув Анатолій, а Міла подивилась на нього з легким докором. Чоловік відразу ж зрозумів, що трохи перегнув палку з емоціями,і тихо присів на стілець поряд. Міла, в свою чергу, встала зі свого місця і підійшла до кавового апарату, який йстояв в лікарняному коридорі, та натиснула на декілька кнопок. В два стаканчики відразу ж полились струмочки гарячого, підбадьорюючого напою. Один стаканчик Міла простягнула Толя, а з іншого зробила декілька ковтків сама.Заряд барьорості, хоч і від кофеїну, Мілі зараз зовсім не завадив,адже, чергуючи біля Ольги,жінка не спала майже усю н