.. Марічка, Павлик… Як вони? Як вони там без мене?- запитала вона, стиснувши руку свекрухи.- Я… Я така винна перед ними… -Ччшш… Тихше-тихше, моя рідна… - примовляла Олена Михайлівна, погладжуючи Олю по голові. - Ти на в чому не винна… Не винна, чуєш? – раптом обличчя жінки осяяла тепла посмішка. – Ти знаєш, Марічка все більше і більше стає схожою на тебе – якщо не зовнішністю, то саме мімікою, манерами, поведінкою.. -Справді? – ледве чутно запитала Оля крізь сльози. Олена Михайлівна, в свою чергу, ствердно кивнула. -Вона в нас велика розумниця!- з теплою посмішкою сказала літня жінка.- Так допомагає мені, особливо, з Павликом… -Павлик…- серце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він? -Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити… -Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга. -Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите… - з посмішце Олі стиснулось, а по щоках градом потекли сльози. – Господи… Синочку мій… Мій маленький… Як він? -Росте!- посміхнулась крізь сльози Олена Михайлівна. – Вже є два зубчики, потихеньку спинаємось на ніжки, пробуємо говорити… -Господи… Скільки ж я всього пропустила..- схлипувала Ольга. -Нічого… Все тепер буде гаразд… Ти ще все надолужиш… Ви з Артемом ще все надолужите – з посмішкою сказала Олена Михайлівна, а по обличчю Ольги знову пробігла тінь. Тінь неймовірного сорому. Вона знову вивільнила руку з долонь свекрухи і відвернулась. -Не знаю.. Не знаю, чи тепер таке можливо.. –ледве чутно сказала Оля.- Не знаю, чи прийме мене Артем тепер… Після всього… Таку.. Настав момент істини. -Олю… Дозволь тебе запитати… Ти тільки не хвилюйся, гаразд? – обережно запитала вона. -Я, здається, здогадуюся, про що Ви хочете мене запитати…- тихо відповіла Оля і відвела очі. Слабка рука жінки лягла на кругленький животик. Ольга відчула легенькі поштовхи свого малюка, який, в свою чергу, відчував тривогу матусі, а Олена Михайлівна, в свою чергу, накрила руку Олі своєю. -Ти можеш не боятися. У будь-якому випадку, я спробую зрозуміти тебе. Я підтримаю тебе. Ми..- сказала Олена Михайлівна, але Оля її перебила. -Не думаю, що після всього Артем захоче бачити мене і… - почала було Оля. -Повір мені, захоче!- сказала Олена Михайлівна, погладжуючи долоню Олі. – Головне, що ти жива, а Артем свято вірив в це увесь цей час! Тим більше, малюк…- з цими словами жінка з ніжністю погладила Олин животик. – Пригадай, як ви з Артемчиком хотіли малюків, а тепер в вас буде ще одне крихітне щастя… -Я…- Оля задихалась від почуттів, які переповнювали її в ту мить. Більше за все зараз вона хотіла б бути поруч з Артемом, тримати його за руку, разом з ним боротися за його життя, однак… - Олено Михайлівно, я хотіла б Вам де в чому зізнатися..- тихо сказала вона.- І я не впевнена, що після почутого Ви взагалі захочете мене бачити… -Доню..- почала було Олена Михайлівна, але Оля її перебила: -Перш, ніж я все Вам розповім, я… Я хочу сказати про дві речі… Я хочу… Ні, благаю – дайте мені побачити моїх малюків і ще… Знайте… Всі ці роки я кохала і кохаю лише Вашого сина, тільки Артема… Лише його одного..- тихо сказала Ольга, навіть і не здогадуючись про те що біля її дверей причаївся той, кому почути все це було геть небажано. -Чорт… - сказав Борис (а це був саме він – він слідкував за своєю тіткою і ось раптом дізнався, що знайти її можна саме тут). Ольга знайшлася. Вона все згадала і тепер йому Борису кінець. Кляті Володарські його знову обіграли, однак, він абсолютно не мав наміру здаватися. І гратиме Борис тепер за іншими, значно жорсткішими правилами… * * * Тим часом, Толя та Міла знаходилися в лікарняному коридорі в очікуванні новин. І поки Міла, яка в силу знайомства зі всіма тонкощами медичної професії розуміла, що в цій справі не потрібно поспішати, просто сиділа на кріслі, чекаючи новин, Толя, в свою черу ходив з кутка в куток. -Ну, скільки ж можна проводити цих обстежень? Вони що, роблять багаторівневу перевірку організму? – нервово крикнув Анатолій, а Міла подивилась на нього з легким докором. Чоловік відразу ж зрозумів, що трохи перегнув палку з емоціями,і тихо присів на стілець поряд. Міла, в свою чергу, встала зі свого місця і підійшла до кавового апарату, який йстояв в лікарняному коридорі, та натиснула на декілька кнопок. В два стаканчики відразу ж полились струмочки гарячого, підбадьорюючого напою. Один стаканчик Міла простягнула Толя, а з іншого зробила декілька ковтків сама.Заряд барьорості, хоч і від кофеїну, Мілі зараз зовсім не завадив,адже, чергуючи біля Ольги,жінка не спала майже усю ніч. -Ці обстеження ніколи не тривали декілька хвилин..- зі знанням справи сказала Міла, після чого позіхнула.- «Поспати б зараз хоча б декілька годин…»- подумалось їй. – «Але,нажаль, не вийде, аж ніяк не вийде…». – До того ж, Толю, ти врахуй і те, в якоум зараз Оля становищі- вона чекає дитину. І на данийчас лікарям все вдвічі ретельніше перевірити – чи все гаразд з нею і з дитиною… - стиха сказала вона, а Анатоліпісля цих слів наче підкинуло струмом. -Якщо щось станеться зОлею чи з дитиною, я ніколи собі цього не пробачу…- ледве чутно сказав Анатолій,а Міла, всвою чергу отримала черговий укол ревнощів. -Ти так кажеш, ніби наче це ваша з Олею спільна дитина..- несподівано навіть для самої себе скаазала Міла. В ту мить язик наче перестав слухатись її, однак, вона відразу ж ніби прийшла до тями і їй стало неймовірно соромно за нстільки яскравий вияв своїх ревнощів.- Толь… Пробач… Я… Я не мала права, я не хотіла цьогоказати.. Справді… - пробурмотіла Міла, ховаючи очі. Зараз більше за все їй хоітлось провалитись крізь землю. Однак, як виявилось, Анатолій зовсім не образився на її слова. -Не варто вибачатись, Міло, адже в твоїх очах є й дещиця правди…- цілковито спокійним голосом сказав Толя. Міла якомога міцніше стиснула зуби. – Я люблю Олю, дуже люблю, і тому, ясна річ, люблю і малюка, якого вона чекає. І чекаю на нього так само сильно, як і чекає на нього і Оля.- додав Анатолій,навіть не підорюючи, наскільки боялче було все це чути Мілі. «Невже ти не бачиш? Невже ти нічого не бачиш?!» - з гіркотою подумала молода жінка, відвівши очі. В цю мить в неї виникла в якомусь сенсі навіть і образа на Толю. – «Адже я порд з тобою практично все життя. Чому ж ти тоді таким чином не звернув увагу на мене?!» -подумала молода жінка і навіть відійшла в сторону, аби Толя не помітив її сліз. Яка ж це, все ж таки, страшна хвороба- кохати не тих.І біль від неї настільки сильний,що, напевно, ніякий морфій не допоміг би… Однак, Міла була не з тих,хто так явно виставляв напоказ свої емоції. Хронічна, вона думала спочатку про інших, а потім вже про себе. Дівчина навіть знайшла в собі сили посміхнутись. -Знаєш, рада… Рада, що поряд з Ольгою саме така людина, як ти… Щиро рада… - сказала Міла..- Вибач, я.. Я, напевно, зараз сходжу до лікаря, дізнаюсь, як там Оля…- жінка вже мала намір піти, але тут Толя її зупинив. -Мілко, не варто нікуди йти, чуєш? Тобі варто посидіти, перепочити.. Ну, ти ж сама знаєш, що тобі не можна перенапрягатись!- з нотками суворості нагадав подрузі дитинства Толя, адже, з самого дитинства знав про те, що у Міли також не дуже міцне здоров’я і такі фізичні та емоційні навантаження можуть негативно відбитися на її самопочутті. -Та годі тобі… Все гаразд… Справді…- сказала Міла, приклавши руку до грудей. Серце її й справді наче вилітало. І справа тут була далеко не в амурних переживаннях та незрозумілому коханні. Міла дійсно дала собі значно більше навантажень, ніж могла витримати. Дівчина навіть зблідла, чого не міг не помітити Толя. -Що? Таки недобре? Мілко…- стривожено запитав він. -Та так… Просто повітря забракло… Дурниці… Зараз минеться…- пробурмотіла Міла, потягнувшись тремтячою рукою до сумки, в котрій вона увесь час носила з собою ліки. Толя, в свою чергу, також не розгубився. Декілька разів він вже був свідком того, як в Міли була слабкість і вже знав, що робити в таких випадках. -Зачекай… Я зараз… Зараз принесу тобі води…- сказав Анатолій і вмить кинувся до фільтру з водою, набравши повний стаканчик живильної вологи. Тим часом, Міла таки знайшла в своїй сумці пігулки і відразу ж поклала одну з них собі під язик – таким чином, як було відомо Мілі, ліки починають діяти значно швидше. Відкинувши голову на спинку стільця, Міла спостерігала за руками Анатолія, який метушився біля фільтру з водою. В одну мить Міла відчула, що їй приємна турбота Толі про неї. На одну зрадливу долю секунди вона навіть подумала, що таким чином зможе привернути до себе його увагу, але миттю відкинула від себе цю думки, згадавши, з якого приводу вони зараз тут знаходяться, однак… Жіноче самолюбство, як завжди, брало своє… «Так, зараз варто думати зовсім про інше.. Варто знайти лікаря, дізнатись, як стан Ольги…» Тим часом Толя, несучи стаканчик з мінеральною водою, був повністю заглиблений в свої думки. І сам того не очікуючи, він мало не зіткнувся з чоловіком, який ішов просто йому на зустріч. -Гей, мужик, обережніше! – крикнув він до Толі, невдоволено вишкірившись. Зразу було видно, що чоловік був, як-то кажуть, пташкою високого польоту і люди даного типу завжди, зазвичай, дивляться на таких, як Толя, не просто зверхньо, а з огидою, наче невеликий фінансовий достаток – це така ж вада, як алкоголізм чи