іч. -Ці обстеження ніколи не тривали декілька хвилин..- зі знанням справи сказала Міла, після чого позіхнула.- «Поспати б зараз хоча б декілька годин…»- подумалось їй. – «Але,нажаль, не вийде, аж ніяк не вийде…». – До того ж, Толю, ти врахуй і те, в якоум зараз Оля становищі- вона чекає дитину. І на данийчас лікарям все вдвічі ретельніше перевірити – чи все гаразд з нею і з дитиною… - стиха сказала вона, а Анатоліпісля цих слів наче підкинуло струмом. -Якщо щось станеться зОлею чи з дитиною, я ніколи собі цього не пробачу…- ледве чутно сказав Анатолій,а Міла, всвою чергу отримала черговий укол ревнощів. -Ти так кажеш, ніби наче це ваша з Олею спільна дитина..- несподівано навіть для самої себе скаазала Міла. В ту мить язик наче перестав слухатись її, однак, вона відразу ж ніби прийшла до тями і їй стало неймовірно соромно за нстільки яскравий вияв своїх ревнощів.- Толь… Пробач… Я… Я не мала права, я не хотіла цьогоказати.. Справді… - пробурмотіла Міла, ховаючи очі. Зараз більше за все їй хоітлось провалитись крізь землю. Однак, як виявилось, Анатолій зовсім не образився на її слова. -Не варто вибачатись, Міло, адже в твоїх очах є й дещиця правди…- цілковито спокійним голосом сказав Толя. Міла якомога міцніше стиснула зуби. – Я люблю Олю, дуже люблю, і тому, ясна річ, люблю і малюка, якого вона чекає. І чекаю на нього так само сильно, як і чекає на нього і Оля.- додав Анатолій,навіть не підорюючи, наскільки боялче було все це чути Мілі. «Невже ти не бачиш? Невже ти нічого не бачиш?!» - з гіркотою подумала молода жінка, відвівши очі. В цю мить в неї виникла в якомусь сенсі навіть і образа на Толю. – «Адже я порд з тобою практично все життя. Чому ж ти тоді таким чином не звернув увагу на мене?!» -подумала молода жінка і навіть відійшла в сторону, аби Толя не помітив її сліз. Яка ж це, все ж таки, страшна хвороба- кохати не тих.І біль від неї настільки сильний,що, напевно, ніякий морфій не допоміг би… Однак, Міла була не з тих,хто так явно виставляв напоказ свої емоції. Хронічна, вона думала спочатку про інших, а потім вже про себе. Дівчина навіть знайшла в собі сили посміхнутись. -Знаєш, рада… Рада, що поряд з Ольгою саме така людина, як ти… Щиро рада… - сказала Міла..- Вибач, я.. Я, напевно, зараз сходжу до лікаря, дізнаюсь, як там Оля…- жінка вже мала намір піти, але тут Толя її зупинив. -Мілко, не варто нікуди йти, чуєш? Тобі варто посидіти, перепочити.. Ну, ти ж сама знаєш, що тобі не можна перенапрягатись!- з нотками суворості нагадав подрузі дитинства Толя, адже, з самого дитинства знав про те, що у Міли також не дуже міцне здоров’я і такі фізичні та емоційні навантаження можуть негативно відбитися на її самопочутті. -Та годі тобі… Все гаразд… Справді…- сказала Міла, приклавши руку до грудей. Серце її й справді наче вилітало. І справа тут була далеко не в амурних переживаннях та незрозумілому коханні. Міла дійсно дала собі значно більше навантажень, ніж могла витримати. Дівчина навіть зблідла, чого не міг не помітити Толя. -Що? Таки недобре? Мілко…- стривожено запитав він. -Та так… Просто повітря забракло… Дурниці… Зараз минеться…- пробурмотіла Міла, потягнувшись тремтячою рукою до сумки, в котрій вона увесь час носила з собою ліки. Толя, в свою чергу, також не розгубився. Декілька разів він вже був свідком того, як в Міли була слабкість і вже знав, що робити в таких випадках. -Зачекай… Я зараз… Зараз принесу тобі води…- сказав Анатолій і вмить кинувся до фільтру з водою, набравши повний стаканчик живильної вологи. Тим часом, Міла таки знайшла в своїй сумці пігулки і відразу ж поклала одну з них собі під язик – таким чином, як було відомо Мілі, ліки починають діяти значно швидше. Відкинувши голову на спинку стільця, Міла спостерігала за руками Анатолія, який метушився біля фільтру з водою. В одну мить Міла відчула, що їй приємна турбота Толі про неї. На одну зрадливу долю секунди вона навіть подумала, що таким чином зможе привернути до себе його увагу, але миттю відкинула від себе цю думки, згадавши, з якого приводу вони зараз тут знаходяться, однак… Жіноче самолюбство, як завжди, брало своє… «Так, зараз варто думати зовсім про інше.. Варто знайти лікаря, дізнатись, як стан Ольги…» Тим часом Толя, несучи стаканчик з мінеральною водою, був повністю заглиблений в свої думки. І сам того не очікуючи, він мало не зіткнувся з чоловіком, який ішов просто йому на зустріч. -Гей, мужик, обережніше! – крикнув він до Толі, невдоволено вишкірившись. Зразу було видно, що чоловік був, як-то кажуть, пташкою високого польоту і люди даного типу завжди, зазвичай, дивляться на таких, як Толя, не просто зверхньо, а з огидою, наче невеликий фінансовий достаток – це така ж вада, як алкоголізм чи наркоманія. -Вибачте… Я й справді щось задумався..- пробурмотів Толя, якому на даний момент й справді було дуже незручно. -Та годі тобі, мужик. Що, проблеми? – запитав в Толі новий знайомий, однак, в його голосі не було належного співчуття, навпаки – відчувалась якась дивна байдужість. -Та так… Близькій людині погано…- сказав Толя, Чомусь, якимось сьомим чуттям він зрозумів, що довіряти цій людині якраз таки не варто. -Ааа, зрозуміло… Ну, тримайся, старий… Якось все воно та налагодиться… Бувай!- поплескав чолов’яга Толю по плечі і зник так само раптово, як і з’явився. Чесно кажучи, Толю ця випадкова зустріч якимось дивовижним чином вибила з колії. Однак, він миттю підібрався, згадавши, куди і навіщо йде, і разом з водою попрямував до Міли, вигляд якої помітно його злякав. Як виявилось, Міла увесь цей час спостерігала за Толею за кожним його рухом, і, звичайно ж, помітила, того самого незнайомця, котрим зіткнувся Анатолій. Того чоловіка Міла чудово знала – це був, власно той, хто і є винний в тій ситуації, в якій опинилась Ольга. Саме через нього Ольга втратила пам’ять, саме через нього Артем заразна межі життя і смерті, а Марічка і Павлик лишились одночасно і без мами, і без тата. І саме ця людина, якщо захоче, може стерти з обличчя землі будь-кого, хто плутатиметься у нього під ногами. А найстрашніше те, що коли про це може дізнатись Толя, то опиниться відразу ж під безпосереднім ударом цієї потужної хвилі. А якщо врахувати його вибуховий характер і те, що він точно не лишиться осторонь, то сутички точно не минути. І не факт, що двобій буде на користь Толі…. -А ось і я! Бери водичку! – з трясовини важких думок Мілу визволив голос самого Толі. Жінка ніби стрепенулась від якогось важкого сну та подивилась на Анатолія. -Що?..- хриплуватим голосом запитала вона. -Гей! Що з тобою, Мілко? Геть погано, так? Може, лікаря покликати? – стривожено запитав Толя, взявши Мілу за руку. -Що? Ні-ні… Лікаря не треба…- Все гаразд..- тихо сказала Міла. -Все гаразд?- Толя напрягся.- Мілко, чесно кажучи, таке відчуття, наче ти привида побачила…- з посмішкою додав він, а от Мілі було геть не до сміху. -Краще б це був привид… Краще б привид…- прохрипіла Міла, а в серці гарячим пульсом билася тривога та погане передчуття…Дуже погане передчуття… * * * Тим часом, Олена Михайлівна сиділа в палаті біля ліжка Ольги і зі сльозами на очах слухала страшну сповідь. Оля згадала все – до найменших дрібниць, розповідала свекрусі всі подробиці свого полону. -Спочатку він сказав, що просто підвезе мене. Галантно відкрив дверцята автівки. Про щось жартував з Артемом, який саме в той день був зайнятий однією зі своїх справ, яку він вів, і тому ніяк не міг мене супроводжувати на той захід… -Так-так… Все було саме так… - тремтячим голосом сказала Олена Михайлівна і витерла сльози.-Артем з самого початку дуже засмутився, що не зміг поїхати з тобою, бо, ти ж знаєш, наскільки важливі для нього такого роду заходи і що він завжди готовий допомогти всім, хто цього потребує, а тут… Ольга ствердно кивнула. Якщо раніше її пам’ять була повним проваллям, то зараз вона поступово згадувала все. Все до найменших подробиць. ….Їй згадалася їхня з Артемом простора спальня, яка на той час була затишно прикрашена Різдвяними гірляндами. На комоді стояли рамки з фото, на котрих була зображена щаслива родина Володарських – Артем Оля та їхні дітлахи, які, до речі, зовсім нещодавно лягли спати під казки няні. Поцілувавши тоді своїх малят, Оля на мить зупинилась біля їхніх ліжечок, завмерла. На душі щось болісно занило. Навіть і досі Ольга відчувала ту внутрішню напругу і ту важкість, котра скувала її душу в ту мить. Тремтячими руками вона відкривала скриньку з прикрасами, підбираючи їх до своєї сукні, крутилась біля дзеркала – і все для того, аби хоч якось відволіктися від негативних, страшних передчуттів, які буквально розривали її зсередини. В ту саму мить до кімнати увійшов Артем та посміхнувся, замилувавшись дружиною. -Ти сьогодні по-особливому красива…- сказав він, підійшовши до дружини та обійнявши її за талію. Оля, в свою чергу, щасливо посміхнулася. Дивна річ – завжди, коли вона пригорталась до його плеча, то відчувала неймовірний спокій, захищеність та цілковиту впевненість в тому, що коли Артем поруч, з нею просто не можу статися нічого поганого. -Бо сьогодні справді особливий вечір..- з посмішкою сказала Оля.- Якщо по правді, я трохи хвилююся. – зізналась вона чоловікові, котрий в той час допомагав їй застебнути золотий ланцюжок на шиї. -Не хвилюйся, люба! Я впевнений, що все мине за вищим розрядом, бо ти в мене найкраща!- він знову обійняв Олю та з посмішкою поцілував її у скроню. – Шкода тільки, що мене в цей