наркоманія. -Вибачте… Я й справді щось задумався..- пробурмотів Толя, якому на даний момент й справді було дуже незручно. -Та годі тобі, мужик. Що, проблеми? – запитав в Толі новий знайомий, однак, в його голосі не було належного співчуття, навпаки – відчувалась якась дивна байдужість. -Та так… Близькій людині погано…- сказав Толя, Чомусь, якимось сьомим чуттям він зрозумів, що довіряти цій людині якраз таки не варто. -Ааа, зрозуміло… Ну, тримайся, старий… Якось все воно та налагодиться… Бувай!- поплескав чолов’яга Толю по плечі і зник так само раптово, як і з’явився. Чесно кажучи, Толю ця випадкова зустріч якимось дивовижним чином вибила з колії. Однак, він миттю підібрався, згадавши, куди і навіщо йде, і разом з водою попрямував до Міли, вигляд якої помітно його злякав. Як виявилось, Міла увесь цей час спостерігала за Толею за кожним його рухом, і, звичайно ж, помітила, того самого незнайомця, котрим зіткнувся Анатолій. Того чоловіка Міла чудово знала – це був, власно той, хто і є винний в тій ситуації, в якій опинилась Ольга. Саме через нього Ольга втратила пам’ять, саме через нього Артем заразна межі життя і смерті, а Марічка і Павлик лишились одночасно і без мами, і без тата. І саме ця людина, якщо захоче, може стерти з обличчя землі будь-кого, хто плутатиметься у нього під ногами. А найстрашніше те, що коли про це може дізнатись Толя, то опиниться відразу ж під безпосереднім ударом цієї потужної хвилі. А якщо врахувати його вибуховий характер і те, що він точно не лишиться осторонь, то сутички точно не минути. І не факт, що двобій буде на користь Толі…. -А ось і я! Бери водичку! – з трясовини важких думок Мілу визволив голос самого Толі. Жінка ніби стрепенулась від якогось важкого сну та подивилась на Анатолія. -Що?..- хриплуватим голосом запитала вона. -Гей! Що з тобою, Мілко? Геть погано, так? Може, лікаря покликати? – стривожено запитав Толя, взявши Мілу за руку. -Що? Ні-ні… Лікаря не треба…- Все гаразд..- тихо сказала Міла. -Все гаразд?- Толя напрягся.- Мілко, чесно кажучи, таке відчуття, наче ти привида побачила…- з посмішкою додав він, а от Мілі було геть не до сміху. -Краще б це був привид… Краще б привид…- прохрипіла Міла, а в серці гарячим пульсом билася тривога та погане передчуття…Дуже погане передчуття… * * * Тим часом, Олена Михайлівна сиділа в палаті біля ліжка Ольги і зі сльозами на очах слухала страшну сповідь. Оля згадала все – до найменших дрібниць, розповідала свекрусі всі подробиці свого полону. -Спочатку він сказав, що просто підвезе мене. Галантно відкрив дверцята автівки. Про щось жартував з Артемом, який саме в той день був зайнятий однією зі своїх справ, яку він вів, і тому ніяк не міг мене супроводжувати на той захід… -Так-так… Все було саме так… - тремтячим голосом сказала Олена Михайлівна і витерла сльози.-Артем з самого початку дуже засмутився, що не зміг поїхати з тобою, бо, ти ж знаєш, наскільки важливі для нього такого роду заходи і що він завжди готовий допомогти всім, хто цього потребує, а тут… Ольга ствердно кивнула. Якщо раніше її пам’ять була повним проваллям, то зараз вона поступово згадувала все. Все до найменших подробиць. ….Їй згадалася їхня з Артемом простора спальня, яка на той час була затишно прикрашена Різдвяними гірляндами. На комоді стояли рамки з фото, на котрих була зображена щаслива родина Володарських – Артем Оля та їхні дітлахи, які, до речі, зовсім нещодавно лягли спати під казки няні. Поцілувавши тоді своїх малят, Оля на мить зупинилась біля їхніх ліжечок, завмерла. На душі щось болісно занило. Навіть і досі Ольга відчувала ту внутрішню напругу і ту важкість, котра скувала її душу в ту мить. Тремтячими руками вона відкривала скриньку з прикрасами, підбираючи їх до своєї сукні, крутилась біля дзеркала – і все для того, аби хоч якось відволіктися від негативних, страшних передчуттів, які буквально розривали її зсередини. В ту саму мить до кімнати увійшов Артем та посміхнувся, замилувавшись дружиною. -Ти сьогодні по-особливому красива…- сказав він, підійшовши до дружини та обійнявши її за талію. Оля, в свою чергу, щасливо посміхнулася. Дивна річ – завжди, коли вона пригорталась до його плеча, то відчувала неймовірний спокій, захищеність та цілковиту впевненість в тому, що коли Артем поруч, з нею просто не можу статися нічого поганого. -Бо сьогодні справді особливий вечір..- з посмішкою сказала Оля.- Якщо по правді, я трохи хвилююся. – зізналась вона чоловікові, котрий в той час допомагав їй застебнути золотий ланцюжок на шиї. -Не хвилюйся, люба! Я впевнений, що все мине за вищим розрядом, бо ти в мене найкраща!- він знову обійняв Олю та з посмішкою поцілував її у скроню. – Шкода тільки, що мене в цей вечір не буде поруч з тобою… Ти ж не дуже ображаєшся на мене за це, я сподіваюся?- з деякою напругою, винувато запитав Артем, а Оля, в свою чергу, посміхнулась та ніжно погладила чоловіка по щоці. -Не варто виправдовуватися, любий. Я розумію, наскільки важлива для тебе ця зустріч.- сказала Оля, взявши чоловіка за руку. – І я впевнена, що в тебе все вийде! -Звичайно ж, в мене все вийде! Завдяки тобі!- Артем стиснув долоню Олі в своїх руках та поцілував її.- Саме завдяки тобі, моя музо, я досягнув всього цього! -Мені здається, ти перебільшуєш мої заслуги! – сказала Оля, посміхнувшись та почервонівши. –Однак, знай – я дуже тебе кохаю і дуже тобою пишаюся І я абсолютно впевнена, що всі твої головні здобутки ще попереду! -Ти янгол мій!- ледве чутно сказав Артем, з неймовірним трепетом дивлячись на дружину, після чого вони злилися в ніжному поцілунки, та раптом почули голос Бориса: -Так-так Вечір добрий, голуб’ята! – з посмішкою сказав Чернобаєв, без стукоту увійшовши до спальні Володарських. Саме він, варто сказати, мав честь цього вечора супроводжувати дружину свого брата на цей благодійний захід. Артем і Оля миттю почервоніли і відсахнулися один від одного. -Та це так, компенсація а мою сьогоднішню відсутність. Привіт, старий!-сердечно привітався з братом Артем і чоловіки міцно потиснули один одному руки. Оля, ледве помітно посміхнувшись, трохи відійшла в сторону. Вона бачила настільки яскраві знаки уваги в свою адресу зі сторони Бориса, що їй було, чесно кажучи, дуже не по собі, хоча, Ольга вважала це просто плодом своєї схвильованої свідомості і тому не наважувалась поділитися своїми страхами та тривогами з чоловіком. І не тому, що не хотіла зіпсувати його стосунки з братом, а заради того, щоб вберегти його від небезпеки, адже Оля дуже добре відчувала, наскільки потужною рушійною силою віяло від Бориса. Тому вона лише стримано посміхнулася, коли Борис підійшов до жінки та галантно поцілував їй руку. -Олечко, ти виглядаєш просто неймовірно! Я щиро пишаюся тим, що супроводжуватиму тебе на цей захід! – сказав він, подивившись Олі просто у вічі. Його погляд був настільки рішучим, що якби міг, то просто збив би Олю з ніг, тому вона ледве втрималась, щоб не впасти. -Дякую…- доволі стримано відповіла Оля, намагаючись не дивитись йому у вічі. … - Я вже тоді знала про його плани на рахунок мене, на рахунок того, що він хотів би зі мною зробити, однак, нікому не говорила, бо боялася.. Розумієте? Боялася! – плачучи, розповідала Оля свекрусі. Було неймовірно боляче і соромно витягати все це з себе, однак, дороги назад вже не було. -Господи… одними лишень губами прошепотіла бліда, мов стіна, Олена Михайлівна. Лише зараз вона починала усвідомлювати, який монстр жив поряд з ними увесь цей час. Олі вона вірила, безвідмовно вірила, бо знала, що її невістка точно не здатна на брехню та підставу. Тим більше, в тому становищі, в якому вона знаходилася зараз. -Ви вибачте, що я примушую Вас хвилюватися, однак… В мене нема сил тримати увесь цей жах в собі…Я просто не можу…- і, зітхнувши, Ольга знову поринула у ті страшні спогади… ….-Брате, можеш не хвилюватися – твоя королева в надійних руках! – з милою посмішкою говорив Борис, коли вони втрьох крокувати до автівки Чернобаєва. Йшов лапатий передріздвяний сніг і Оля тепліше закуталась в свій недешевий норковий кожушок. Артем, в свою чергу, обійняв Оля за плечі, -Я сумуватиму…- прошепотів на вушко. -Я теж…- відповіла йому Оля, не відводячи погляду від коханого. Вони знову з ніжністю поцілувалися. З гидливою делікатністю Борис відвів очі, а потом, прочистивши горло, мовив: -Любі друзі, ви мене вибачте, але ми й справді запізнюємося! – вже трохи невдоволено сказав Борис, якого вже відверто нудило від цієї дурнуватої ідилії. Однак, чоловіка стримувало одне: він вже зовсім близько до своєї мети. Ще якихось декілька хвилин - і його здобич вже буде в нього в руках. Оля відпустила руку чоловіка і з жалем зітхнула. -Мені й справді час…- сказала вона, від чого Бориса тоді ще більше перекосило від люті. «Ми прямуємо туди разом. Я – її кавалер цього вечора, а не порожнє місце, як вони всі завжди вважали і вважають! Ну нічого, сьогодні все зміниться!»- подумав Борис, а натомість зробив все для того, щоб за його посмішкою нічого ніхто не помітив і тому сама посмішка вийшла дуже галантною. Тоді він сам відкрив перед Олею, яку нарешті відпустив зі своїх обійм Артем, двері автівки. -Прошу Вас, мадам! – сказав він і, коли Ольга сіла в авто, пославши перед тим Артему повітряний поцілунок, закрив дверцята. Ефектно, варто сказати, закрив – наче клацнули зашворки капкану, який захопив у свій полон таку очікувану і таку бажану жертву. Оля сіла в авто і їхні з