вечір не буде поруч з тобою… Ти ж не дуже ображаєшся на мене за це, я сподіваюся?- з деякою напругою, винувато запитав Артем, а Оля, в свою чергу, посміхнулась та ніжно погладила чоловіка по щоці. -Не варто виправдовуватися, любий. Я розумію, наскільки важлива для тебе ця зустріч.- сказала Оля, взявши чоловіка за руку. – І я впевнена, що в тебе все вийде! -Звичайно ж, в мене все вийде! Завдяки тобі!- Артем стиснув долоню Олі в своїх руках та поцілував її.- Саме завдяки тобі, моя музо, я досягнув всього цього! -Мені здається, ти перебільшуєш мої заслуги! – сказала Оля, посміхнувшись та почервонівши. –Однак, знай – я дуже тебе кохаю і дуже тобою пишаюся І я абсолютно впевнена, що всі твої головні здобутки ще попереду! -Ти янгол мій!- ледве чутно сказав Артем, з неймовірним трепетом дивлячись на дружину, після чого вони злилися в ніжному поцілунки, та раптом почули голос Бориса: -Так-так Вечір добрий, голуб’ята! – з посмішкою сказав Чернобаєв, без стукоту увійшовши до спальні Володарських. Саме він, варто сказати, мав честь цього вечора супроводжувати дружину свого брата на цей благодійний захід. Артем і Оля миттю почервоніли і відсахнулися один від одного. -Та це так, компенсація а мою сьогоднішню відсутність. Привіт, старий!-сердечно привітався з братом Артем і чоловіки міцно потиснули один одному руки. Оля, ледве помітно посміхнувшись, трохи відійшла в сторону. Вона бачила настільки яскраві знаки уваги в свою адресу зі сторони Бориса, що їй було, чесно кажучи, дуже не по собі, хоча, Ольга вважала це просто плодом своєї схвильованої свідомості і тому не наважувалась поділитися своїми страхами та тривогами з чоловіком. І не тому, що не хотіла зіпсувати його стосунки з братом, а заради того, щоб вберегти його від небезпеки, адже Оля дуже добре відчувала, наскільки потужною рушійною силою віяло від Бориса. Тому вона лише стримано посміхнулася, коли Борис підійшов до жінки та галантно поцілував їй руку. -Олечко, ти виглядаєш просто неймовірно! Я щиро пишаюся тим, що супроводжуватиму тебе на цей захід! – сказав він, подивившись Олі просто у вічі. Його погляд був настільки рішучим, що якби міг, то просто збив би Олю з ніг, тому вона ледве втрималась, щоб не впасти. -Дякую…- доволі стримано відповіла Оля, намагаючись не дивитись йому у вічі. … - Я вже тоді знала про його плани на рахунок мене, на рахунок того, що він хотів би зі мною зробити, однак, нікому не говорила, бо боялася.. Розумієте? Боялася! – плачучи, розповідала Оля свекрусі. Було неймовірно боляче і соромно витягати все це з себе, однак, дороги назад вже не було. -Господи… одними лишень губами прошепотіла бліда, мов стіна, Олена Михайлівна. Лише зараз вона починала усвідомлювати, який монстр жив поряд з ними увесь цей час. Олі вона вірила, безвідмовно вірила, бо знала, що її невістка точно не здатна на брехню та підставу. Тим більше, в тому становищі, в якому вона знаходилася зараз. -Ви вибачте, що я примушую Вас хвилюватися, однак… В мене нема сил тримати увесь цей жах в собі…Я просто не можу…- і, зітхнувши, Ольга знову поринула у ті страшні спогади… ….-Брате, можеш не хвилюватися – твоя королева в надійних руках! – з милою посмішкою говорив Борис, коли вони втрьох крокувати до автівки Чернобаєва. Йшов лапатий передріздвяний сніг і Оля тепліше закуталась в свій недешевий норковий кожушок. Артем, в свою чергу, обійняв Оля за плечі, -Я сумуватиму…- прошепотів на вушко. -Я теж…- відповіла йому Оля, не відводячи погляду від коханого. Вони знову з ніжністю поцілувалися. З гидливою делікатністю Борис відвів очі, а потом, прочистивши горло, мовив: -Любі друзі, ви мене вибачте, але ми й справді запізнюємося! – вже трохи невдоволено сказав Борис, якого вже відверто нудило від цієї дурнуватої ідилії. Однак, чоловіка стримувало одне: він вже зовсім близько до своєї мети. Ще якихось декілька хвилин - і його здобич вже буде в нього в руках. Оля відпустила руку чоловіка і з жалем зітхнула. -Мені й справді час…- сказала вона, від чого Бориса тоді ще більше перекосило від люті. «Ми прямуємо туди разом. Я – її кавалер цього вечора, а не порожнє місце, як вони всі завжди вважали і вважають! Ну нічого, сьогодні все зміниться!»- подумав Борис, а натомість зробив все для того, щоб за його посмішкою нічого ніхто не помітив і тому сама посмішка вийшла дуже галантною. Тоді він сам відкрив перед Олею, яку нарешті відпустив зі своїх обійм Артем, двері автівки. -Прошу Вас, мадам! – сказав він і, коли Ольга сіла в авто, пославши перед тим Артему повітряний поцілунок, закрив дверцята. Ефектно, варто сказати, закрив – наче клацнули зашворки капкану, який захопив у свій полон таку очікувану і таку бажану жертву. Оля сіла в авто і їхні з Артемом погляди пересіклися. Він посміхнувся і послав дружині повітряний поцілунок у відповідь, а Оля, в свою чергу, притулилась долонями до скла, сподіваючись, що через чорне тонування Артем не побачить її сліз. ….- Я вже передчувала… Вже в ту мить передчувала, що станеться біда…- хрипіла Оля, дивлячись в одну точку та зіщулившись, неначе налякане кошеня. Олена Михайлівна, в свою чергу, ошелешено дивилася на невістку. В її свідомості вже на той момент складався страшний пазл, однак, вона не хотіла в це вірити… Просто не хотіла… Однак, мудра жінка вирішила стримувати всі свої емоції при собі і тому дала можливість Олі просто виговоритися. Сама Ольга, в свою чергу, лежала так само незворушно на ліжку і говорила. Тепер сталося те, чого вона, Ольга (тоді ще – Нінель) так давно хотіла – вона пригадала все, до найменших дрібниць. Господи, краще б пам’ять в такому випадку і не поверталася б.. Взагалі не поверталася… - Спочатку ми їхали по прямій, а потім…- говорила Оля, а погляд її був спрямований кудись дуже далеко В минуле. В той момент, який розділив її життя на до і після, перетворивши щасливу дружину та маму Ольгу Володарську на жінку без минулого Нінель… ….Згодом Оля почала помічати, що автівка Бориса почала набирати просто таки шаленої швидкості. -Борю, навіщо так скоро? Ми що, вже не встигаємо?- стривожено запитала Оля, здивовано дивлячись на Чернобаєва. -Встигаємо, але, все ж, мені б хотілось, аби королева балу не запізнилась на нього ні на хвилинку.- Олі, можливо, давалось, але в ту мить посмішка на обличчі в Бориса була просто таки шаленою. Жінку скував неймовірний страх. «Нічого не придумуй. Це просто плід твоєї хворої, схвильованої уваги. Судячи зі всього декретна відпустка та післяпологова депресія затягнулися, це й дало свій відбиток…»- заспокоювала себе Володарська та марно. Тут вона помітила, що Борис поїхав зовсім не тією дорогою, якою вони планували. -Борю, а куди ми їдемо? – розгублено та з острахом запитала Оля. -Як куди? Як і планували- розважатися! – з нездоровою посмішкою сказав Борис, увімкнувши на повну гучність музику. Тоді вже Олі стало зовсім не по собі. Вона злякано втиснулась в сидіння автівки. -Але ж.. Ми їдемо зовсім в протилежну сторону…- розгублено сказала Оля, злякано роззираючись навсібіч. Борис, в свою чергу, зареготав. -Моя люба, сьогодні в нас буде своя вечірка! – сказав він і зробив музику ще гучніше. …-Саме тут я й зрозуміла, що це і є пастка…- сказала Оля і, подивившись на смертельно бліду Олену Михайлівну, затулила долонями червоне від сорому обличчя.- Пробачте мені… Я… Я не знаю, чому Вам розповідаю все це…. Господи.. Яка ж я дурепа…Дурепа… -Заспокойся, Олечко… Люба моя…Господи… Заспокойся…- обійняла Олена Михайлівна невістку. Нещасна Ольга тремтіла всім тілом і літня жінка дуже хвилювалась за фізичний та моральний стан Олі, а також, за здоров’я малюка. – Можливо, варто викликати лікаря?-запитала вона, а Оля, в свою чергу, заперечно захитала головою. -Ні… Ні… Не варто… Ліка тут не допоможе… Ні…- прошепотіла Оля, дивлячись в одну точку. Вона досі не могла підвести очей на свекруху…. Досі не могла… Саме через це вона й намагалася приховати свій доволі кругленький животик. Як знак сорому, як знак Олиної зради і тих принижень, яких їй довелось зазнати. Однак, разом з ним, Ольга вже не могла зупинити потік своїх одкровень. -Ми їхали, їхали…Їхали вперед… На мить мені здавалося, що ця поїздка тривала вічність…-говорила Ольга якимось відсутнім голосом. Очі були так само відсторонені та порожні. В ту мить до палати увійшов лікар-гінеколог, лікуючий лікар Ольги і, побачивши Ольгу в такому стані, миттю кинувся до неї. -Ви з глузду з’їхали?! Їй зараз не можна взагалі ніяких хвилювань! – крикнув він, одночасно вимірюючи Ользі пульс, однак, вона миттю зупинила його, висмикнувши свою руку. -Ні… Не треба… Нічого не треба… Говорити…Зараз мені потрібно лише говорити…- хриплуватим голосом сказала Ольга, а лікар в ту мить подивився на неї зі здивуванням і навіть жахом. «Одними медикаментами тут й справді не допоможеш. Тут потрібна допомога іншого профільного спеціаліста – в галузі психології та психіатрії, інакше таким станом пацієнтка зашкодить і собі, і своєму малюкові!»- зробив подумки висновки медик. -І все ж…Вам потрібно заспокоїтися… Зараз я зроблю Вам укольчик…- примовляв лікар, взявши до рук шприц. -А… А це безпечно для мого малюка?- трохи злякано запитала Ольга. -Не хвилюйтеся, Олечко! Все цілком безпечно! У мене все під контролем..- примовляв лікар, акуратно роблячи ін’єкцію пацієнтці. Саме тоді Оля наважилась подивитися в очі свекрусі, яка увесь цей час погладжувала її по руці. -Пробачте мені….Пробачте… - га