ртемом погляди пересіклися. Він посміхнувся і послав дружині повітряний поцілунок у відповідь, а Оля, в свою чергу, притулилась долонями до скла, сподіваючись, що через чорне тонування Артем не побачить її сліз. ….- Я вже передчувала… Вже в ту мить передчувала, що станеться біда…- хрипіла Оля, дивлячись в одну точку та зіщулившись, неначе налякане кошеня. Олена Михайлівна, в свою чергу, ошелешено дивилася на невістку. В її свідомості вже на той момент складався страшний пазл, однак, вона не хотіла в це вірити… Просто не хотіла… Однак, мудра жінка вирішила стримувати всі свої емоції при собі і тому дала можливість Олі просто виговоритися. Сама Ольга, в свою чергу, лежала так само незворушно на ліжку і говорила. Тепер сталося те, чого вона, Ольга (тоді ще – Нінель) так давно хотіла – вона пригадала все, до найменших дрібниць. Господи, краще б пам’ять в такому випадку і не поверталася б.. Взагалі не поверталася… - Спочатку ми їхали по прямій, а потім…- говорила Оля, а погляд її був спрямований кудись дуже далеко В минуле. В той момент, який розділив її життя на до і після, перетворивши щасливу дружину та маму Ольгу Володарську на жінку без минулого Нінель… ….Згодом Оля почала помічати, що автівка Бориса почала набирати просто таки шаленої швидкості. -Борю, навіщо так скоро? Ми що, вже не встигаємо?- стривожено запитала Оля, здивовано дивлячись на Чернобаєва. -Встигаємо, але, все ж, мені б хотілось, аби королева балу не запізнилась на нього ні на хвилинку.- Олі, можливо, давалось, але в ту мить посмішка на обличчі в Бориса була просто таки шаленою. Жінку скував неймовірний страх. «Нічого не придумуй. Це просто плід твоєї хворої, схвильованої уваги. Судячи зі всього декретна відпустка та післяпологова депресія затягнулися, це й дало свій відбиток…»- заспокоювала себе Володарська та марно. Тут вона помітила, що Борис поїхав зовсім не тією дорогою, якою вони планували. -Борю, а куди ми їдемо? – розгублено та з острахом запитала Оля. -Як куди? Як і планували- розважатися! – з нездоровою посмішкою сказав Борис, увімкнувши на повну гучність музику. Тоді вже Олі стало зовсім не по собі. Вона злякано втиснулась в сидіння автівки. -Але ж.. Ми їдемо зовсім в протилежну сторону…- розгублено сказала Оля, злякано роззираючись навсібіч. Борис, в свою чергу, зареготав. -Моя люба, сьогодні в нас буде своя вечірка! – сказав він і зробив музику ще гучніше. …-Саме тут я й зрозуміла, що це і є пастка…- сказала Оля і, подивившись на смертельно бліду Олену Михайлівну, затулила долонями червоне від сорому обличчя.- Пробачте мені… Я… Я не знаю, чому Вам розповідаю все це…. Господи.. Яка ж я дурепа…Дурепа… -Заспокойся, Олечко… Люба моя…Господи… Заспокойся…- обійняла Олена Михайлівна невістку. Нещасна Ольга тремтіла всім тілом і літня жінка дуже хвилювалась за фізичний та моральний стан Олі, а також, за здоров’я малюка. – Можливо, варто викликати лікаря?-запитала вона, а Оля, в свою чергу, заперечно захитала головою. -Ні… Ні… Не варто… Ліка тут не допоможе… Ні…- прошепотіла Оля, дивлячись в одну точку. Вона досі не могла підвести очей на свекруху…. Досі не могла… Саме через це вона й намагалася приховати свій доволі кругленький животик. Як знак сорому, як знак Олиної зради і тих принижень, яких їй довелось зазнати. Однак, разом з ним, Ольга вже не могла зупинити потік своїх одкровень. -Ми їхали, їхали…Їхали вперед… На мить мені здавалося, що ця поїздка тривала вічність…-говорила Ольга якимось відсутнім голосом. Очі були так само відсторонені та порожні. В ту мить до палати увійшов лікар-гінеколог, лікуючий лікар Ольги і, побачивши Ольгу в такому стані, миттю кинувся до неї. -Ви з глузду з’їхали?! Їй зараз не можна взагалі ніяких хвилювань! – крикнув він, одночасно вимірюючи Ользі пульс, однак, вона миттю зупинила його, висмикнувши свою руку. -Ні… Не треба… Нічого не треба… Говорити…Зараз мені потрібно лише говорити…- хриплуватим голосом сказала Ольга, а лікар в ту мить подивився на неї зі здивуванням і навіть жахом. «Одними медикаментами тут й справді не допоможеш. Тут потрібна допомога іншого профільного спеціаліста – в галузі психології та психіатрії, інакше таким станом пацієнтка зашкодить і собі, і своєму малюкові!»- зробив подумки висновки медик. -І все ж…Вам потрібно заспокоїтися… Зараз я зроблю Вам укольчик…- примовляв лікар, взявши до рук шприц. -А… А це безпечно для мого малюка?- трохи злякано запитала Ольга. -Не хвилюйтеся, Олечко! Все цілком безпечно! У мене все під контролем..- примовляв лікар, акуратно роблячи ін’єкцію пацієнтці. Саме тоді Оля наважилась подивитися в очі свекрусі, яка увесь цей час погладжувала її по руці. -Пробачте мені….Пробачте… - гарячими губами шепотіла Оля. -Чшш.. Не треба, доню…Все гаразд.. Вже все гаразд..-примовляла Олена Михайлівна, намагаючись посміхнутися, хоча, жінку зсередини буквально розривало від шоку та від жаху. Боря, Борис… Як він міг?? Як?! Олена Михайлівна знала Борю змалечку, вони з чоловіком всіма силами намагались зробити все для того, щоб Борис не відчував себе обділеним, не відчував себе сиротою. Вони виховували племінника нарівні з рідним сином. Однак, щось таки вони впустили, десь схибили.. Питання тільки – де?... -Де я схибила? Що я зробила не так? –сама до себе примовляла Олена Михайлівна, спостерігаючи за нещасною Олею, яка слабко поклала руку на свій вже доволі великий животик. -Ммм… Мій маленький… Не треба… Не треба так сильно…Чшш…Все добре… Все гаразд, мій любий..- з ніжністю примовляла Оля. Вона вже встигла полюбити цю дитину, не дивлячись на те, що цей малюк був плодом насилля. Однак, жінка твердо вирішила дати йому життя, хай би там як не було. Хоч його батько і страшна людина. Хоч вона і знала, що після всього цього двері в її минуле життя вже будуть закриті назавжди. Олена Михайлівна, в свою чергу, зі сльозами на очах, тримала долоню Ольги в своїх руках. -Все буде добре, доню…Ми з тобою… Ми тобі допоможемо…- сказала вона. Раптом Оля пильно подивилась на жінку. -Артем мене зненавидить..- ледве чутно сказала вона. -Ні… Ні, сонечко…- заперечно похитала головою Олена Михайлівна, поклавши свою руку Олі на чоло.- Що ти? Навпаки! Навпаки, рідна моя! Тепер все буде добре! Ти ж пам’ятаєш, яким був щасливим Артем, коли на світ з’явилися спочатку Марічка, а потім і Павлик. -Знаю..- стиха мовила Оля, опустивши очі. – Дуже часто це тепер пригадую, ніби переживаю знову ці миті, однак… Зараз зовсім інша ситуація і… -Люба моя… Не думай про це зараз… Не треба… Тобі… Нам зараз потрібно думати про інше…Про нашого малюка.. – з наповненою болю, але водночас і ніжною посмішкою сказала Олена Михайлівна, хоча в неї всередині все переверталося. Вона не знала, як далі складеться життя їхньої родини після всього того, що вона почула, однак, на даний час для неї було більш важливим інше – забезпечити цілковитий спокій Ользі, а потім… Влаштувати їхню з Артемом зустріч… Зустріч двох зболених, змучених стражданнями душ… І все буде добре… Тепер все буде добре… -Ви…Ви поцілуйте Марічку з Павликом…Поцілуйте від мене – прошепотіла Оля і по її щоці потекла сльоза. Жінка слабко закрила очі – надто багато емоційних та фізичних сил їй довелося витратити і зараз просто-таки було необхідно відпочити. Це дуже добре розуміла і Олена Михайлівна. -Відпочивай…Відпочивай, доню..- примовляла вона, погладжуючи невістку по руці. Так як літня жінка і перебувала у величезному шоці, вона не почула відразу, к до палати тихими кроками увійшов Володимир Борисович. Він підійшов до Олени Михайлівни і тихо поклав руку їй на плече. -Оленко, час…- ледве чутно сказав він.- Олі потрібно відпочити… Та й тобі теж… -Ооох, Володю.. Я в нормі, а ось Оля… Не хочеться лишати її саму…Вона така беззахисна, нещасна.. Їй потрібна допомога… -вказала жінка на свою вагітну невістку. Оля спала, важко дихаючи, а під її очима були темні кола. -Оля буде під наглядом лікарів, а ось тобі необхідно відпочити…- повторив Володимир Борисович.- Коли будуть якісь новини, я тобі повідомлю.-сказав він, поклавши руку Олені на плече. Йому так хотілось підтримати її, так хотілось бути їй потрібним. Та й сама Олена Михайлівна була впевнена в старому другові і як в лікареві, і як в людині. -Гаразд…Гаразд, Володю… Дякую тобі..- сказала жінка.- Якщо по правді, мені й справді потрібно побути на самоті, відпочити, багато про що подумати..- сказала жінка, яка насправді була в цілковитому шоці від одкровень невістки і цього не міг не помітити Володимир Борисович. -Оленко, точно нічого не трапилось? Можливо, щось з Олею? Можливо, потрібна моя допомога?- стривожено запитав він, а Олена Михайлівна, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні.. Ні… Я зараз не можу тобі сказати, розповісти про все це.. Пробач мені, Володю.. Просто…. Пообіцяй мені, що потурбуєшся і про Олечку, і про Артема..-попросила Олена Михайлівна, душа якої боліла і за сина, і за невістку. «Господи, ну за що вам все це, діти мої?..»-з болем подумала вона. -Звичайно… Звичайно, Оленко.. Артем зараз відпочиває, та й Ольга спатиме довго, так що, ходімо й ти відпочинеш!- сказав він, покотивши візок, в котрому сиділа Олена Михайлівна, до виходу. Літня жінка лише встигла з сумом та ніжністю поцілувати руку невістки, до котрої було підключено крапельницю, та поправити їй ковдру. -Тепер тобі нічого не загрожує… Відпочивай… Відпочивай, сонечко…-тихо сказала Олена Михайлівна, навіть не знаючи,