рячими губами шепотіла Оля. -Чшш.. Не треба, доню…Все гаразд.. Вже все гаразд..-примовляла Олена Михайлівна, намагаючись посміхнутися, хоча, жінку зсередини буквально розривало від шоку та від жаху. Боря, Борис… Як він міг?? Як?! Олена Михайлівна знала Борю змалечку, вони з чоловіком всіма силами намагались зробити все для того, щоб Борис не відчував себе обділеним, не відчував себе сиротою. Вони виховували племінника нарівні з рідним сином. Однак, щось таки вони впустили, десь схибили.. Питання тільки – де?... -Де я схибила? Що я зробила не так? –сама до себе примовляла Олена Михайлівна, спостерігаючи за нещасною Олею, яка слабко поклала руку на свій вже доволі великий животик. -Ммм… Мій маленький… Не треба… Не треба так сильно…Чшш…Все добре… Все гаразд, мій любий..- з ніжністю примовляла Оля. Вона вже встигла полюбити цю дитину, не дивлячись на те, що цей малюк був плодом насилля. Однак, жінка твердо вирішила дати йому життя, хай би там як не було. Хоч його батько і страшна людина. Хоч вона і знала, що після всього цього двері в її минуле життя вже будуть закриті назавжди. Олена Михайлівна, в свою чергу, зі сльозами на очах, тримала долоню Ольги в своїх руках. -Все буде добре, доню…Ми з тобою… Ми тобі допоможемо…- сказала вона. Раптом Оля пильно подивилась на жінку. -Артем мене зненавидить..- ледве чутно сказала вона. -Ні… Ні, сонечко…- заперечно похитала головою Олена Михайлівна, поклавши свою руку Олі на чоло.- Що ти? Навпаки! Навпаки, рідна моя! Тепер все буде добре! Ти ж пам’ятаєш, яким був щасливим Артем, коли на світ з’явилися спочатку Марічка, а потім і Павлик. -Знаю..- стиха мовила Оля, опустивши очі. – Дуже часто це тепер пригадую, ніби переживаю знову ці миті, однак… Зараз зовсім інша ситуація і… -Люба моя… Не думай про це зараз… Не треба… Тобі… Нам зараз потрібно думати про інше…Про нашого малюка.. – з наповненою болю, але водночас і ніжною посмішкою сказала Олена Михайлівна, хоча в неї всередині все переверталося. Вона не знала, як далі складеться життя їхньої родини після всього того, що вона почула, однак, на даний час для неї було більш важливим інше – забезпечити цілковитий спокій Ользі, а потім… Влаштувати їхню з Артемом зустріч… Зустріч двох зболених, змучених стражданнями душ… І все буде добре… Тепер все буде добре… -Ви…Ви поцілуйте Марічку з Павликом…Поцілуйте від мене – прошепотіла Оля і по її щоці потекла сльоза. Жінка слабко закрила очі – надто багато емоційних та фізичних сил їй довелося витратити і зараз просто-таки було необхідно відпочити. Це дуже добре розуміла і Олена Михайлівна. -Відпочивай…Відпочивай, доню..- примовляла вона, погладжуючи невістку по руці. Так як літня жінка і перебувала у величезному шоці, вона не почула відразу, к до палати тихими кроками увійшов Володимир Борисович. Він підійшов до Олени Михайлівни і тихо поклав руку їй на плече. -Оленко, час…- ледве чутно сказав він.- Олі потрібно відпочити… Та й тобі теж… -Ооох, Володю.. Я в нормі, а ось Оля… Не хочеться лишати її саму…Вона така беззахисна, нещасна.. Їй потрібна допомога… -вказала жінка на свою вагітну невістку. Оля спала, важко дихаючи, а під її очима були темні кола. -Оля буде під наглядом лікарів, а ось тобі необхідно відпочити…- повторив Володимир Борисович.- Коли будуть якісь новини, я тобі повідомлю.-сказав він, поклавши руку Олені на плече. Йому так хотілось підтримати її, так хотілось бути їй потрібним. Та й сама Олена Михайлівна була впевнена в старому другові і як в лікареві, і як в людині. -Гаразд…Гаразд, Володю… Дякую тобі..- сказала жінка.- Якщо по правді, мені й справді потрібно побути на самоті, відпочити, багато про що подумати..- сказала жінка, яка насправді була в цілковитому шоці від одкровень невістки і цього не міг не помітити Володимир Борисович. -Оленко, точно нічого не трапилось? Можливо, щось з Олею? Можливо, потрібна моя допомога?- стривожено запитав він, а Олена Михайлівна, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні.. Ні… Я зараз не можу тобі сказати, розповісти про все це.. Пробач мені, Володю.. Просто…. Пообіцяй мені, що потурбуєшся і про Олечку, і про Артема..-попросила Олена Михайлівна, душа якої боліла і за сина, і за невістку. «Господи, ну за що вам все це, діти мої?..»-з болем подумала вона. -Звичайно… Звичайно, Оленко.. Артем зараз відпочиває, та й Ольга спатиме довго, так що, ходімо й ти відпочинеш!- сказав він, покотивши візок, в котрому сиділа Олена Михайлівна, до виходу. Літня жінка лише встигла з сумом та ніжністю поцілувати руку невістки, до котрої було підключено крапельницю, та поправити їй ковдру. -Тепер тобі нічого не загрожує… Відпочивай… Відпочивай, сонечко…-тихо сказала Олена Михайлівна, навіть не знаючи, наскільки сильно та жорстоко вона помилялася. -Ходімо, Оленко… Ходімо..- ледве чутно повторив Володимир Борисович і вони вдвох через декілька хвилин покинули палату., навіть не знаючи того, що на Ольгу в ту мить чекав ще один відвідувач. Відвідувач, котрому вона, на відміну від свекрухи, зраділа б значно менше. Так-так, любий читачу, ти все правильно зрозумів – це був саме Борис! Дізнавшись шокуючу новину про те, що Ольга знайшлась і що Володарська-старша вже в курсі усієї цієї історії, він просто не міг пустити цю справу на самотік. Зараз найголовнішим для Бориса було те, щоб про спонтанне повернення Ольги не дізнався Артем. В даній ситуацій він вже точно зайвий. Тим більше, якщо враховувати те, що Ольга зараз чекає дитину саме від нього, від Бориса. Це Борі вдалося почути точно. Так, так, так і тільки так! Боря дивувався сам собі, однак, його переповнювало щастя. Адже немає, напевно, більшої радості, ніж усвідомлення того, що твоя кохана жінка чекає від тебе дитину. І Борису в ту мить було абсолютно начхати на те, що зараз всі можуть дізнатися про його злочинні дії. На цей випадок Борис вже також перестрахувався, адже в бардачку його автівки вже давно лежали два закордонних паспорти на інші імена – для нього і для Ольги. Тому в будь-яку мить Борис був готовий покинути цю країну разом з жінкою всього свого життя та їхнім спільним малюком. І начхати на те, хотіла того Ольга чи ні… Тепер вона носила під серцем їхню спільну дитину. І тепер Ольга – його жінка і тільки його. І він свого щастя не впустить… Озирнувшись навсібіч, Борис надягнув про всяк випадок на обличчя марлеву пов’язку і одягнув білий халат. Справжнісінький тобі лікар! Віз знову озирнувся навколо –нікого підозрілого в радіусі ста метрів не було. І тому Борис сміливо взявся за виконання свого плану, адже щастя було зараз буквально в двох кроках від нього і було б дуже прикро впустити його, втратити так просто… «Ні, цього не буде, адже я завжди отримую те, що хочу! Чого б мені це не вартувало!» - самовпевнено посміхнувся подумки Борис, рішуче відкриваючи двері палати… …Коли він увійшов до середини, Оля міцно спала і навіть, здається, посміхалась уві сні. На обличчі Бориса від побаченого також з’явилась посмішка, однак, не сповнена ніжності, як повинно бути в такому випадку, а навпаки – ласо- одержима. Він був схожим на хижака, який нарешті отримав бажану здобич. «Ти така красива, коли спиш.. Мине зовсім мало часу –і я милуватимуся тобою щодня, моя спляча красуне…» - з непритаманною йому ніжністю подумав Борис і навіть простягнув вперед руку, щоб погладити Олю по волоссю, однак, сон жінки був настільки чутливим, що вона прокинулась, щойно Борис доторкнувся до неї. Відкривши очі, вона відразу ж впізнала свого недавнього ката…. -Ти?...- прохрипіла заніміла від жаху Оля, сподіваючись на те, що це був просто страшний сон. -Так, це я…Я, моя Спляча Красуне… Здрастуй… - з солодкою посмішкою сказав Борис, піднісши руку Ольги до своїх вуст. В той час зіниці Ольги розширились від жаху. -Ні… Ні… Не чіпай мене…- застогнала вона. Знову перед нею був той образ, який переслідував нещасну жінку в жахіттях увесь цей час. -Чшш…Тихше-тихше.. Так, це я… Я, моя красуне…- з посмішкою сказав Борис, приклавши палець до своїх вуст, після чого він хотів ніжно погладити Олю по обличчю, однак, вона доволі різко відсахнулась від нього. -Ні! Ні! Не чіпай мене! Прошу! – закричала відчайдушно Ольга в надії, що хтось її почує, що хтось допоможе. Однак, Борис ніжно приклав палець до її вуст, а після того різко закрив рот жінки своєю широкою долонею. -Чшш.. Ну-ну-ну… Не кричи.. Ну ж бо… Будь розумницею…Будь розумницею, моя пташко… Тепер ти точно в моїй клітці. - з фанатичним блиском в очах прошепотів Борис, а потім доторкнувся до кругленького Олиного животика. – Син…Мій син…-прошепотів він. -Ні… Ні… Це не твій син? Чуєш? Не твій! Він тобі ніхто і я тобі ніхто! – сповненими люті та наповненими слізьми сповненим люті та жату шепотом безтямно повторювала Оля.-Господи.. Допоможіть… Допоможіть хоч хтось… Господи…Толю… Артеме… - вже майже кричала Оля.- Не чіпай мене! Чуєш? Не чіпай! -Ну, що ти? Я не ображу вас, мої любі.. Мої рідні… Не ображу, чуєш?... Тепер ми не розлучимось.. Ніколи… - шепотів Борис, який почав цілувати Ольгу все нижче і нижче, не дивлячись на те, що жінка відчайдушно пручалась і плакала. Чернобаєв міцно взяв її в свої обійми і тепер не відпустить.. «Тепер мені кінець!»- промелькнуло в голові в Олі.- Ччч… Я ж казав, що завжди досягаю свого… І ось тепер я тебе знайшов…Першим за твого шмаркача-Артема, до речі! А знаєш чому? Бо ти – моя доля… Моя… Лише моя… - прошепотів Борис, продовжуючи цілувати Ольгу, а вона, в свою чер