наскільки сильно та жорстоко вона помилялася. -Ходімо, Оленко… Ходімо..- ледве чутно повторив Володимир Борисович і вони вдвох через декілька хвилин покинули палату., навіть не знаючи того, що на Ольгу в ту мить чекав ще один відвідувач. Відвідувач, котрому вона, на відміну від свекрухи, зраділа б значно менше. Так-так, любий читачу, ти все правильно зрозумів – це був саме Борис! Дізнавшись шокуючу новину про те, що Ольга знайшлась і що Володарська-старша вже в курсі усієї цієї історії, він просто не міг пустити цю справу на самотік. Зараз найголовнішим для Бориса було те, щоб про спонтанне повернення Ольги не дізнався Артем. В даній ситуацій він вже точно зайвий. Тим більше, якщо враховувати те, що Ольга зараз чекає дитину саме від нього, від Бориса. Це Борі вдалося почути точно. Так, так, так і тільки так! Боря дивувався сам собі, однак, його переповнювало щастя. Адже немає, напевно, більшої радості, ніж усвідомлення того, що твоя кохана жінка чекає від тебе дитину. І Борису в ту мить було абсолютно начхати на те, що зараз всі можуть дізнатися про його злочинні дії. На цей випадок Борис вже також перестрахувався, адже в бардачку його автівки вже давно лежали два закордонних паспорти на інші імена – для нього і для Ольги. Тому в будь-яку мить Борис був готовий покинути цю країну разом з жінкою всього свого життя та їхнім спільним малюком. І начхати на те, хотіла того Ольга чи ні… Тепер вона носила під серцем їхню спільну дитину. І тепер Ольга – його жінка і тільки його. І він свого щастя не впустить… Озирнувшись навсібіч, Борис надягнув про всяк випадок на обличчя марлеву пов’язку і одягнув білий халат. Справжнісінький тобі лікар! Віз знову озирнувся навколо –нікого підозрілого в радіусі ста метрів не було. І тому Борис сміливо взявся за виконання свого плану, адже щастя було зараз буквально в двох кроках від нього і було б дуже прикро впустити його, втратити так просто… «Ні, цього не буде, адже я завжди отримую те, що хочу! Чого б мені це не вартувало!» - самовпевнено посміхнувся подумки Борис, рішуче відкриваючи двері палати… …Коли він увійшов до середини, Оля міцно спала і навіть, здається, посміхалась уві сні. На обличчі Бориса від побаченого також з’явилась посмішка, однак, не сповнена ніжності, як повинно бути в такому випадку, а навпаки – ласо- одержима. Він був схожим на хижака, який нарешті отримав бажану здобич. «Ти така красива, коли спиш.. Мине зовсім мало часу –і я милуватимуся тобою щодня, моя спляча красуне…» - з непритаманною йому ніжністю подумав Борис і навіть простягнув вперед руку, щоб погладити Олю по волоссю, однак, сон жінки був настільки чутливим, що вона прокинулась, щойно Борис доторкнувся до неї. Відкривши очі, вона відразу ж впізнала свого недавнього ката…. -Ти?...- прохрипіла заніміла від жаху Оля, сподіваючись на те, що це був просто страшний сон. -Так, це я…Я, моя Спляча Красуне… Здрастуй… - з солодкою посмішкою сказав Борис, піднісши руку Ольги до своїх вуст. В той час зіниці Ольги розширились від жаху. -Ні… Ні… Не чіпай мене…- застогнала вона. Знову перед нею був той образ, який переслідував нещасну жінку в жахіттях увесь цей час. -Чшш…Тихше-тихше.. Так, це я… Я, моя красуне…- з посмішкою сказав Борис, приклавши палець до своїх вуст, після чого він хотів ніжно погладити Олю по обличчю, однак, вона доволі різко відсахнулась від нього. -Ні! Ні! Не чіпай мене! Прошу! – закричала відчайдушно Ольга в надії, що хтось її почує, що хтось допоможе. Однак, Борис ніжно приклав палець до її вуст, а після того різко закрив рот жінки своєю широкою долонею. -Чшш.. Ну-ну-ну… Не кричи.. Ну ж бо… Будь розумницею…Будь розумницею, моя пташко… Тепер ти точно в моїй клітці. - з фанатичним блиском в очах прошепотів Борис, а потім доторкнувся до кругленького Олиного животика. – Син…Мій син…-прошепотів він. -Ні… Ні… Це не твій син? Чуєш? Не твій! Він тобі ніхто і я тобі ніхто! – сповненими люті та наповненими слізьми сповненим люті та жату шепотом безтямно повторювала Оля.-Господи.. Допоможіть… Допоможіть хоч хтось… Господи…Толю… Артеме… - вже майже кричала Оля.- Не чіпай мене! Чуєш? Не чіпай! -Ну, що ти? Я не ображу вас, мої любі.. Мої рідні… Не ображу, чуєш?... Тепер ми не розлучимось.. Ніколи… - шепотів Борис, який почав цілувати Ольгу все нижче і нижче, не дивлячись на те, що жінка відчайдушно пручалась і плакала. Чернобаєв міцно взяв її в свої обійми і тепер не відпустить.. «Тепер мені кінець!»- промелькнуло в голові в Олі.- Ччч… Я ж казав, що завжди досягаю свого… І ось тепер я тебе знайшов…Першим за твого шмаркача-Артема, до речі! А знаєш чому? Бо ти – моя доля… Моя… Лише моя… - прошепотів Борис, продовжуючи цілувати Ольгу, а вона, в свою чергу, зрозуміла, що знову опинилась в клітці… Тепер вже точно в клітці… * * * О другій половині дня Артем почувався вже значно краще. Стимул… У нього був стимул –якомога скоріша встати на ноги для того, скоріше піднятися з цього чортового ліжка для того, щоб якомога скоріше знайти та повернути Ольгу, підтримати дітей та матір. Мама. Артем лише вчора дізнався про те, що вона також потрапила до лікарні. А все через нього, через його слабкість… «Як ти можеш називати себе головою родини, якщо не в змозі її захистити, елементарно про неї потурбуватися?» - думав Артем. Вільною від крапельниці рукою він потягнувся до тумбочки, на котрій лежав його мобільний телефон, а також заповітна течка зі всіма даними про місцезнаходження Олі, яку приніс для Артема детектив Мураєв. Артем безвідмовно вірив Сергію Дмитровичу, а також, всім тим фактам, які детективу довелося розкопати. Там, в течці є точні дані про місцезнаходження Олі, його коханої… Артем повинен.. Він просто змушений знайти її, приїхати сам.. Обійняти кохану та міцно пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати. -Я повинен боротися… Заради Олі боротися…. Заради малюків…- подумки налаштовував себе Артем. – Я повинен знайти в собі сили. Сили боротися… Щойно чоловік хотів робити ще одну спробу висмикнути крапельницю зі своєї руки та дістатися до заповітної течки, як до палати увійшло двоє молодих дівчат в білих халатах. Рука Артема знову безсило впала на ліжко і не дарма, адже він хотів, аби дівчата подумали, що він спить і просто виконували свої традиційні медичні маніпуляції. Так воно, власне, і сталося – дівчата нічого не помітили і кожна з них приступила до своїх прямих обов’язків – одна, медсестра змінювала крапельницю, а інша була, здається, лікарем-практикантом, однією з учениць Володимира Борисовича. Вона виміряла хворому пульс, за допомогою стетоскопа прослухала серцебиття Артема та ретельно записала все в лист обстежень, який мала з собою. -Так…Тиск 110/90, пульс 90. Невелика тахікардія. Лілю, зроби ще один укол. Нам потрібно врівноважити серцебиття пацієнта. – сказала молодий лікар своїй колезі, а скромна медсестра з по-дитячому добрим виразом обличчя набрала ліки в шприц та зі співчуттям подивилась на пацієнта. - Шкода мені його. Такий молодий – і вже серце…- зітхнула Лілечка, обережно вводячи ліки в катетер. -Ну зараз, як ти знаєш, за статистикою, серцево-судинні захворювання значно помолодшали… - трохи сухо сказала дівчина-медик, переглядаючи свої записи та результати обстеження хворого – вона не звикла пропускати жодної деталі і тому перевіряла та занотовувала все необхідне навіть інколи по декілька разів. -А мені здається, що не лише в цьому справа. – заперечила Ліля.- Коли людина багато пережила, то вже справа не в статистиці – яке ж тут серце таке витримає?- з нотками співчуття додала дівчина, поправивши Артему ковдру. -Ну, справа може бути не лише в тому. Ти ж знаєш, що Володимир Борисович призначив судово-медичну експертизу щодо стану хворого – він вважає, що такий сильний напад не може виникнути на рівному місці. – молода дівчина-лікар говорила про це з неприхованою серйозністю і навіть гордістю, адже саме їй Володимир Борисович доручив контролювати процес проведення цієї експертизи. -Та тут не лише в хворобі справа. Ти знаєш, що йому довелося пережити? Вся столиця говорить про це! – з великим очима сказала Ліля. -Не знаю і знати не хочу. Ще раз повторюю – не в моїх правилах обговорювати особисте життя пацієнта.-доволі сухо сказала дівчина-інтерн Богдана, перевіряючи крапельницю. Артем, який увесь цей час лежав з закритими очима, волів би, аби ця розмова якомога скоріше закінчилася і йому не довелося ще раз переживати увесь той біль від страшних спогадів, адже зараз вкотре напевне дівчата почнуть перемивати кісточки йому та Олі, одначе, не так сталося, як гадалося. Ласу до пліток Лілечку було вже не зупинити. -В нього дружина зникла. Близько півроку тому. Пішла з дому, лишивши самих двох маленьких діток! Ти можеш собі таке уявити?! –з величезними очима сказала Ліля. -Не можу і не хочу уявляти. –доволі сухо відповіла їй подруга, ка всіма силами намагалася показати те, що їй були абсолютно нецікавими плітки даного характеру, однак, її подруга не вгавала. -Але це ще не все, подруго! Близько року вона вважалась не лише зниклою без вісті, але й загиблою І ось нарешті…- дівчина заінтриговано замовкла, а Артем, в свою чергу, напружився всім своїм тілом. «Вони знають щось про Олю…Але що? Що?...»- подумав він. Серце знову болісно закололо і чоловік застогнав. Медики кинулися до нього. -Що з Вами? Вам погано?- якомога спокійніше запитала молода жінка-лікар, вимірюючи Арте