гу, зрозуміла, що знову опинилась в клітці… Тепер вже точно в клітці… * * * О другій половині дня Артем почувався вже значно краще. Стимул… У нього був стимул –якомога скоріша встати на ноги для того, скоріше піднятися з цього чортового ліжка для того, щоб якомога скоріше знайти та повернути Ольгу, підтримати дітей та матір. Мама. Артем лише вчора дізнався про те, що вона також потрапила до лікарні. А все через нього, через його слабкість… «Як ти можеш називати себе головою родини, якщо не в змозі її захистити, елементарно про неї потурбуватися?» - думав Артем. Вільною від крапельниці рукою він потягнувся до тумбочки, на котрій лежав його мобільний телефон, а також заповітна течка зі всіма даними про місцезнаходження Олі, яку приніс для Артема детектив Мураєв. Артем безвідмовно вірив Сергію Дмитровичу, а також, всім тим фактам, які детективу довелося розкопати. Там, в течці є точні дані про місцезнаходження Олі, його коханої… Артем повинен.. Він просто змушений знайти її, приїхати сам.. Обійняти кохану та міцно пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати. -Я повинен боротися… Заради Олі боротися…. Заради малюків…- подумки налаштовував себе Артем. – Я повинен знайти в собі сили. Сили боротися… Щойно чоловік хотів робити ще одну спробу висмикнути крапельницю зі своєї руки та дістатися до заповітної течки, як до палати увійшло двоє молодих дівчат в білих халатах. Рука Артема знову безсило впала на ліжко і не дарма, адже він хотів, аби дівчата подумали, що він спить і просто виконували свої традиційні медичні маніпуляції. Так воно, власне, і сталося – дівчата нічого не помітили і кожна з них приступила до своїх прямих обов’язків – одна, медсестра змінювала крапельницю, а інша була, здається, лікарем-практикантом, однією з учениць Володимира Борисовича. Вона виміряла хворому пульс, за допомогою стетоскопа прослухала серцебиття Артема та ретельно записала все в лист обстежень, який мала з собою. -Так…Тиск 110/90, пульс 90. Невелика тахікардія. Лілю, зроби ще один укол. Нам потрібно врівноважити серцебиття пацієнта. – сказала молодий лікар своїй колезі, а скромна медсестра з по-дитячому добрим виразом обличчя набрала ліки в шприц та зі співчуттям подивилась на пацієнта. - Шкода мені його. Такий молодий – і вже серце…- зітхнула Лілечка, обережно вводячи ліки в катетер. -Ну зараз, як ти знаєш, за статистикою, серцево-судинні захворювання значно помолодшали… - трохи сухо сказала дівчина-медик, переглядаючи свої записи та результати обстеження хворого – вона не звикла пропускати жодної деталі і тому перевіряла та занотовувала все необхідне навіть інколи по декілька разів. -А мені здається, що не лише в цьому справа. – заперечила Ліля.- Коли людина багато пережила, то вже справа не в статистиці – яке ж тут серце таке витримає?- з нотками співчуття додала дівчина, поправивши Артему ковдру. -Ну, справа може бути не лише в тому. Ти ж знаєш, що Володимир Борисович призначив судово-медичну експертизу щодо стану хворого – він вважає, що такий сильний напад не може виникнути на рівному місці. – молода дівчина-лікар говорила про це з неприхованою серйозністю і навіть гордістю, адже саме їй Володимир Борисович доручив контролювати процес проведення цієї експертизи. -Та тут не лише в хворобі справа. Ти знаєш, що йому довелося пережити? Вся столиця говорить про це! – з великим очима сказала Ліля. -Не знаю і знати не хочу. Ще раз повторюю – не в моїх правилах обговорювати особисте життя пацієнта.-доволі сухо сказала дівчина-інтерн Богдана, перевіряючи крапельницю. Артем, який увесь цей час лежав з закритими очима, волів би, аби ця розмова якомога скоріше закінчилася і йому не довелося ще раз переживати увесь той біль від страшних спогадів, адже зараз вкотре напевне дівчата почнуть перемивати кісточки йому та Олі, одначе, не так сталося, як гадалося. Ласу до пліток Лілечку було вже не зупинити. -В нього дружина зникла. Близько півроку тому. Пішла з дому, лишивши самих двох маленьких діток! Ти можеш собі таке уявити?! –з величезними очима сказала Ліля. -Не можу і не хочу уявляти. –доволі сухо відповіла їй подруга, ка всіма силами намагалася показати те, що їй були абсолютно нецікавими плітки даного характеру, однак, її подруга не вгавала. -Але це ще не все, подруго! Близько року вона вважалась не лише зниклою без вісті, але й загиблою І ось нарешті…- дівчина заінтриговано замовкла, а Артем, в свою чергу, напружився всім своїм тілом. «Вони знають щось про Олю…Але що? Що?...»- подумав він. Серце знову болісно закололо і чоловік застогнав. Медики кинулися до нього. -Що з Вами? Вам погано?- якомога спокійніше запитала молода жінка-лікар, вимірюючи Артему пульс.- Сильна тахікардія! Готуй укол!- крикнула вона. – І клич Володимира Борисовича. -Ммм… Олю.. Олю… - застогнав Артем. Зараз його не допоміг би ніхто з лікарів. Оля.. Якби була в хоча б якась точна інформація про Олю.. Зараз вона була йому необхідніша за кисень, бо Артем не просто кохав свою дружину- він жив нею… Жив вже багато років.. Інколи Артему здавалось, що до зустрічі з Ольгою віні не жив зовсім… Так, існувала лише оболонка… Оболонка, яку дуже сильно підкосила рання втрата батька, котрого Артем дуже любив… Після смерті батька, а потім і загибелі близького друга , світ Артема перетворився на вакуум. І тільки Ольга спромоглася вдихнути в нього повітря, життя. Однак, щойно Артем спромігся розправити свої крила, доля знову різко і жорстоко їх обрізала. І чи зможе він тепер злетіти знову – дуже важке питання… Двері палати відчинилися і до неї зайшов лікуючий лікар Артема Володимир Борисович. Інтерн-Богдана миттю підійшла до свого наставника, тримаючи в руках течку, в котрій була вся інформація щодо стану хворого. -Як пацієнт? – запитав Володимир Борисович, перевіряючи показники а крапельницю. Артем, який в той час зовсім не мав бажання з кимось спілкуватися, досі продовжував прикидатися сплячим. -Тахікардія… - зітхнула Богдана, з тривогою подивившись на Артема. – Ми ввели ліки, але це мало допомогло, а седативні засоби ми побоялися застосовувати, тому що… Ну, Ви самі розумієте, через серце… -Ну так.. Все вірно… Вірно… - замислено сказав Володимир Борисович, дивлячись на Артема. Він наче спав, однак, його вуста продовжували шепотіти крізь сон «Олю… Олю…» -Ми чергуємо біля нього вже декілька годин…- відрапортувала Богдана.- Пацієнт увесь цей час спав, інколи прокидався, приходив до тями… -Він увесь час кликав Олю…- додала тремтячим голосом співчутлива медсестричка, с сумом дивлячись на Артема. -Оля…- в задумі повторив Володимир Борисович, замислено дивлячись на Артема, який відчайдушно хапався за життя. А він, Володимир Борисович, в свою чергу, чудово знав дивовижну новину, яка б надала життєвих сил Артему. Однак, не знав, як повідомити цю новину Артему, щоб не ввести його в ще більший стан стресу, адже Артем був йому дуже дорогим. -Олю.. Олечко..- знову простогнав Артем. -Ось так, увесь час, під час кризи кличе свою дружину… Ніяк не може змиритися з втратою..- важко зітхнула медсестра. -З цим може бути пов’язаний і психологічний фактор.. – сказав Володимир Борисович і відвів дівчат убік. – Саме з цього приводу, дівчата, я хочу звами поговорити… -Ми Вас уважно слухаємо, Володимире Борисовичу! – сказала Богдана, віддано дивлячись у вічі своєму наставникові. -Справа в тому, що я попросив би Вас ще більш ретельно слідкувати за станом хворого, бо….- Володимир Борисович, поглянувши на Артема, зітхнув. Йому невдовзі доведеться дізнатися новину, яка переверне його життя, знову переверне. І хоч була новина хорошою і навіть радісною, Володимир Борисович все ж достеменно не знав, як на неї може відреагувати Артем, серце якого на даний момент було дуже слабким. Однак, приховувати Ольгу і Артема одне від одного вже ніхто не мав нікого права, бо ці двоє вже добряче настраждалися один без одного. Однак, ґрунт для такої зустрічі все ж потрібно було б підготувати. Тому, до цієї справи необхідно було підходити поступово і з розумом. -Ми Вас зрозуміли, Володимире Борисовичу. Стан та спокій хворого я беру під власний контроль! – відскандувала браво Богдана, зробивши деякі помітки в своєму записнику. -От і добре…- Володимир Борисович ледве помітно посміхнувся та поклав руку Богдані на плече. Коли справа пі твоїм контролем, Данко, я повністю спокійний! – сказав він, а Богдана, в свою чергу, посміхнулася так сяюче, наче дитина, адже вона отримала похвалу - великий знак уваги до своєї праці від улюбленого наставника, а це для неї було найбільшим щастям. Потім він зітхнув, подивившись на Артема. - Йому зараз знадобиться багато сил.. Дуже багато сил… - додав він. -Отже, про це, що дружина Володарського знайшлась, це правда? – в нетерпінні писнула Лілечка, але миттю замовкла під колючим поглядом Богдани. -Я ж казала тобі, що всі ці твої плітки – не на часі… - прошипіла вона своїй балакучій подрузі, відвівши її вбік. -А що таке? Про те, що дружина Володарського знайшлася і про те, що вона зараз тут, в цій лікарні, вже всі говорять! – мало не закричала Лілечка. Це почув і Артем, в котрого з дитинства був неймовірно хороший слух. Рука чоловіка стиснулась в кулак. Серцебиття стало частішим. Оля таки знайшлася. Вона тут, в цій лікарні. Їх відділяють всього декілька стін, декілька метрів. Оля тут! Тут! Тут! Серце Артема шалено забилося- цього разу від щастя. -Ммм…Олю…Олечко… Го