му пульс.- Сильна тахікардія! Готуй укол!- крикнула вона. – І клич Володимира Борисовича. -Ммм… Олю.. Олю… - застогнав Артем. Зараз його не допоміг би ніхто з лікарів. Оля.. Якби була в хоча б якась точна інформація про Олю.. Зараз вона була йому необхідніша за кисень, бо Артем не просто кохав свою дружину- він жив нею… Жив вже багато років.. Інколи Артему здавалось, що до зустрічі з Ольгою віні не жив зовсім… Так, існувала лише оболонка… Оболонка, яку дуже сильно підкосила рання втрата батька, котрого Артем дуже любив… Після смерті батька, а потім і загибелі близького друга , світ Артема перетворився на вакуум. І тільки Ольга спромоглася вдихнути в нього повітря, життя. Однак, щойно Артем спромігся розправити свої крила, доля знову різко і жорстоко їх обрізала. І чи зможе він тепер злетіти знову – дуже важке питання… Двері палати відчинилися і до неї зайшов лікуючий лікар Артема Володимир Борисович. Інтерн-Богдана миттю підійшла до свого наставника, тримаючи в руках течку, в котрій була вся інформація щодо стану хворого. -Як пацієнт? – запитав Володимир Борисович, перевіряючи показники а крапельницю. Артем, який в той час зовсім не мав бажання з кимось спілкуватися, досі продовжував прикидатися сплячим. -Тахікардія… - зітхнула Богдана, з тривогою подивившись на Артема. – Ми ввели ліки, але це мало допомогло, а седативні засоби ми побоялися застосовувати, тому що… Ну, Ви самі розумієте, через серце… -Ну так.. Все вірно… Вірно… - замислено сказав Володимир Борисович, дивлячись на Артема. Він наче спав, однак, його вуста продовжували шепотіти крізь сон «Олю… Олю…» -Ми чергуємо біля нього вже декілька годин…- відрапортувала Богдана.- Пацієнт увесь цей час спав, інколи прокидався, приходив до тями… -Він увесь час кликав Олю…- додала тремтячим голосом співчутлива медсестричка, с сумом дивлячись на Артема. -Оля…- в задумі повторив Володимир Борисович, замислено дивлячись на Артема, який відчайдушно хапався за життя. А він, Володимир Борисович, в свою чергу, чудово знав дивовижну новину, яка б надала життєвих сил Артему. Однак, не знав, як повідомити цю новину Артему, щоб не ввести його в ще більший стан стресу, адже Артем був йому дуже дорогим. -Олю.. Олечко..- знову простогнав Артем. -Ось так, увесь час, під час кризи кличе свою дружину… Ніяк не може змиритися з втратою..- важко зітхнула медсестра. -З цим може бути пов’язаний і психологічний фактор.. – сказав Володимир Борисович і відвів дівчат убік. – Саме з цього приводу, дівчата, я хочу звами поговорити… -Ми Вас уважно слухаємо, Володимире Борисовичу! – сказала Богдана, віддано дивлячись у вічі своєму наставникові. -Справа в тому, що я попросив би Вас ще більш ретельно слідкувати за станом хворого, бо….- Володимир Борисович, поглянувши на Артема, зітхнув. Йому невдовзі доведеться дізнатися новину, яка переверне його життя, знову переверне. І хоч була новина хорошою і навіть радісною, Володимир Борисович все ж достеменно не знав, як на неї може відреагувати Артем, серце якого на даний момент було дуже слабким. Однак, приховувати Ольгу і Артема одне від одного вже ніхто не мав нікого права, бо ці двоє вже добряче настраждалися один без одного. Однак, ґрунт для такої зустрічі все ж потрібно було б підготувати. Тому, до цієї справи необхідно було підходити поступово і з розумом. -Ми Вас зрозуміли, Володимире Борисовичу. Стан та спокій хворого я беру під власний контроль! – відскандувала браво Богдана, зробивши деякі помітки в своєму записнику. -От і добре…- Володимир Борисович ледве помітно посміхнувся та поклав руку Богдані на плече. Коли справа пі твоїм контролем, Данко, я повністю спокійний! – сказав він, а Богдана, в свою чергу, посміхнулася так сяюче, наче дитина, адже вона отримала похвалу - великий знак уваги до своєї праці від улюбленого наставника, а це для неї було найбільшим щастям. Потім він зітхнув, подивившись на Артема. - Йому зараз знадобиться багато сил.. Дуже багато сил… - додав він. -Отже, про це, що дружина Володарського знайшлась, це правда? – в нетерпінні писнула Лілечка, але миттю замовкла під колючим поглядом Богдани. -Я ж казала тобі, що всі ці твої плітки – не на часі… - прошипіла вона своїй балакучій подрузі, відвівши її вбік. -А що таке? Про те, що дружина Володарського знайшлася і про те, що вона зараз тут, в цій лікарні, вже всі говорять! – мало не закричала Лілечка. Це почув і Артем, в котрого з дитинства був неймовірно хороший слух. Рука чоловіка стиснулась в кулак. Серцебиття стало частішим. Оля таки знайшлася. Вона тут, в цій лікарні. Їх відділяють всього декілька стін, декілька метрів. Оля тут! Тут! Тут! Серце Артема шалено забилося- цього разу від щастя. -Ммм…Олю…Олечко… Господи…- застогнав Артем і з його очей потекла сльоза. Цього разу – сльоза щастя. Почувши стогін Артема, медики миттю кинулися до нього. -Артеме? Артеме, ти чуєш нас? – стривожено запитав Володимир Борисович у пацієнта, нищівним поглядом змірявши медсестру.- З Вами потім буде окрема розмова…Готуйте укол! – гаркнув він дівчатам, а сам, в свою чергу, кинувся перевіряти показники Артема. Той знаходився вже в цілковитій свідомості і погляд його був повністю ясним. -Не треба… Не потрібно ніякого уколу…. – прохрипів Володарський, воліючи, аби зараз його лишили в спокої. -Чшшш… Зараз, Артеме… Зараз стане легше…- примовляв Володимир Борисович, особисто роблячи укол хворому. -Не треба… Не треба ніяких уколів.. Всі…Всі йдіть звідси… Всі….- хрипів Артем, який в ту мить ненавидів фактично всіх. Всіх, хто в ту мить міг би завадити тому, що він сам запланував. -Чшш…Артеме… Все добре… Все добре… Тихо-тихо-тихо…- примовляв Володимир Борисович, поплескуючи Артема по руці. – Зараз ліки почнуть діяти, він заспокоїться і засне. Поки що залишмо його в спокої. Лілю, прослідкуйте за станом пацієнта. – сказав він медсестрі. -Так, звичайно – відповіла дівчина. «Чорт!» - подумав Артем, стиснувши кулак. Це зовсім не входило в його плани. -Ну тоді, гаразд. Ми підемо, так, Богдано? – запитав Володимир Борисович у дівчини і та ствердно кивнула йому у відповідь. «Чорт! Чорт забирай! Думай, Володарський, думай!» -подумки лаяв себе Артем. Мозок вистрілював різноманітні варіанти ,однак, всі вони були якимись дуже безглуздими. Однак, як не дивно, рішення прийшло саме собою. Раптом телефон медсестри заграв дзвінкою мелодією і вона відійшла вбік для того, щоб відповісти на дзвінок, аби тим самим не розбудити (як вона думала) Артема. -Так, мамо.. Я чую тебе.. Так, я ж казала, що в мене сьогодні додаткове чергування – в нас складний пацієнт… Я лишуся і на нічне, тому….- раптом обличчя дівчини витягнулось, а очі наповнились слізьми.- Що? Коли? Господи… Так, мамо… Так, тільки не хвилюйся, не плач… Я… Я зараз буду… Знайду того, хто зміг би мене підміняти, і приїду… Зараз.. Зараз, моя люба.. – тремтячим голосом буквально закричала в слухавку дівчина і кулею вибігла з палати. Шлях для Артема став повністю відкритим. «Те, що треба!» - подумав він. Звичайно, йому було шкода дівчину хоч він і не знав, що в неї сталося, однак, ситуація зараз грала точно для Володарського. Він терпляче дочекався того моменту, коли стихнуть кроки в коридорі та перейшов до радикальних дій. Висмикнувши зі своєї руки крапельницю та позривавши з себе численні дротики-фіксатори, чоловік зробив спробу піднятися. Він відчував величезну слабкість, однак, в голові відчайдушно пульсувала єдина думка «Вперед! Лише вперед» - саме ця думка надала йому сил таки піднятися на ноги. В реанімаційній палаті на вішалці ніби спеціально висіли білий халат, шапочка та марлева пов’язка, які були призначені для відвідувачів і були наче для нього залишені. А вірніше, для його спецоперації. Чіпляючись за бильця ліжка, Артем нарешті твердо став на ноги, впевнено, хоч і трохи хитаючись зі сторони в сторону та хапаючись за бильця лікарняного ліжка, Артем попрямував до дверей палати, надягнувши тремтячими руками марлеву пов’язку та халат. Справжнісінький тобі лікар- тільки б ще хода була трохи впевненішою… Артем тихо відкрив двері палати та вийшов в коридор. Хитаючись зі сторони в сторону, він впевнено йшов перед, хвилюючись про одне – аби його ніхто не впізнав… Чоловік не знав, куди саме йому йти і де саме зараз знаходиться Оля, однак, він твердо знав одне – ноги та серце відведуть його туди, куди потрібно, куди веде його серце – до коханої. Мимо волі Володарському пригадалися ті моменти, коли в студентські роки Оля підхопила запалення легень і місяць провела в лікарні, в інфекційному відділенні, куди нікого не впускали. Саме тоді Артем аналогічним чином пробрався до коханої, поцупивши халат та пов’язку і просидівши з нею майже всю ніч, аж доки не почався ранковий обхід і «Лікареві» Артему не довелося покидати палату коханої через вікно і спускатися по пожежній драбині вниз. Хода Артема з кожною хвилиною ставала все більш впевненою, адже він точно знав, що його мета виправдає будь-які засоби. Він йшов по коридору напростець, намагаючись впорядкувати хаотичність думок у власній голові. Як він дізнається, де саме Оля? Звідки він взагалі вирішив, що все відбудеться ось так просто? Аж раптом він почув розмову двох чоловіків. -Ну, Ви ж розумієте, що я аж ніяк не можу пропустити Вас саме зараз! Стан пацієнтки дуже нестабільний – як фізичний, так і моральний. Тим більше, в її становищі….- вперто пояснював медик. -Я все розумію, але й і Ви ме