споди…- застогнав Артем і з його очей потекла сльоза. Цього разу – сльоза щастя. Почувши стогін Артема, медики миттю кинулися до нього. -Артеме? Артеме, ти чуєш нас? – стривожено запитав Володимир Борисович у пацієнта, нищівним поглядом змірявши медсестру.- З Вами потім буде окрема розмова…Готуйте укол! – гаркнув він дівчатам, а сам, в свою чергу, кинувся перевіряти показники Артема. Той знаходився вже в цілковитій свідомості і погляд його був повністю ясним. -Не треба… Не потрібно ніякого уколу…. – прохрипів Володарський, воліючи, аби зараз його лишили в спокої. -Чшшш… Зараз, Артеме… Зараз стане легше…- примовляв Володимир Борисович, особисто роблячи укол хворому. -Не треба… Не треба ніяких уколів.. Всі…Всі йдіть звідси… Всі….- хрипів Артем, який в ту мить ненавидів фактично всіх. Всіх, хто в ту мить міг би завадити тому, що він сам запланував. -Чшш…Артеме… Все добре… Все добре… Тихо-тихо-тихо…- примовляв Володимир Борисович, поплескуючи Артема по руці. – Зараз ліки почнуть діяти, він заспокоїться і засне. Поки що залишмо його в спокої. Лілю, прослідкуйте за станом пацієнта. – сказав він медсестрі. -Так, звичайно – відповіла дівчина. «Чорт!» - подумав Артем, стиснувши кулак. Це зовсім не входило в його плани. -Ну тоді, гаразд. Ми підемо, так, Богдано? – запитав Володимир Борисович у дівчини і та ствердно кивнула йому у відповідь. «Чорт! Чорт забирай! Думай, Володарський, думай!» -подумки лаяв себе Артем. Мозок вистрілював різноманітні варіанти ,однак, всі вони були якимись дуже безглуздими. Однак, як не дивно, рішення прийшло саме собою. Раптом телефон медсестри заграв дзвінкою мелодією і вона відійшла вбік для того, щоб відповісти на дзвінок, аби тим самим не розбудити (як вона думала) Артема. -Так, мамо.. Я чую тебе.. Так, я ж казала, що в мене сьогодні додаткове чергування – в нас складний пацієнт… Я лишуся і на нічне, тому….- раптом обличчя дівчини витягнулось, а очі наповнились слізьми.- Що? Коли? Господи… Так, мамо… Так, тільки не хвилюйся, не плач… Я… Я зараз буду… Знайду того, хто зміг би мене підміняти, і приїду… Зараз.. Зараз, моя люба.. – тремтячим голосом буквально закричала в слухавку дівчина і кулею вибігла з палати. Шлях для Артема став повністю відкритим. «Те, що треба!» - подумав він. Звичайно, йому було шкода дівчину хоч він і не знав, що в неї сталося, однак, ситуація зараз грала точно для Володарського. Він терпляче дочекався того моменту, коли стихнуть кроки в коридорі та перейшов до радикальних дій. Висмикнувши зі своєї руки крапельницю та позривавши з себе численні дротики-фіксатори, чоловік зробив спробу піднятися. Він відчував величезну слабкість, однак, в голові відчайдушно пульсувала єдина думка «Вперед! Лише вперед» - саме ця думка надала йому сил таки піднятися на ноги. В реанімаційній палаті на вішалці ніби спеціально висіли білий халат, шапочка та марлева пов’язка, які були призначені для відвідувачів і були наче для нього залишені. А вірніше, для його спецоперації. Чіпляючись за бильця ліжка, Артем нарешті твердо став на ноги, впевнено, хоч і трохи хитаючись зі сторони в сторону та хапаючись за бильця лікарняного ліжка, Артем попрямував до дверей палати, надягнувши тремтячими руками марлеву пов’язку та халат. Справжнісінький тобі лікар- тільки б ще хода була трохи впевненішою… Артем тихо відкрив двері палати та вийшов в коридор. Хитаючись зі сторони в сторону, він впевнено йшов перед, хвилюючись про одне – аби його ніхто не впізнав… Чоловік не знав, куди саме йому йти і де саме зараз знаходиться Оля, однак, він твердо знав одне – ноги та серце відведуть його туди, куди потрібно, куди веде його серце – до коханої. Мимо волі Володарському пригадалися ті моменти, коли в студентські роки Оля підхопила запалення легень і місяць провела в лікарні, в інфекційному відділенні, куди нікого не впускали. Саме тоді Артем аналогічним чином пробрався до коханої, поцупивши халат та пов’язку і просидівши з нею майже всю ніч, аж доки не почався ранковий обхід і «Лікареві» Артему не довелося покидати палату коханої через вікно і спускатися по пожежній драбині вниз. Хода Артема з кожною хвилиною ставала все більш впевненою, адже він точно знав, що його мета виправдає будь-які засоби. Він йшов по коридору напростець, намагаючись впорядкувати хаотичність думок у власній голові. Як він дізнається, де саме Оля? Звідки він взагалі вирішив, що все відбудеться ось так просто? Аж раптом він почув розмову двох чоловіків. -Ну, Ви ж розумієте, що я аж ніяк не можу пропустити Вас саме зараз! Стан пацієнтки дуже нестабільний – як фізичний, так і моральний. Тим більше, в її становищі….- вперто пояснював медик. -Я все розумію, але й і Ви мене зрозумійте, будь ласка! Я вже декілька місяців веду цю справу про зникнення Ольги Володарської. Вона була неймовірно складною і я навіть думав, що вона вже зайшла в глухий кут, як тут… -А Ви розумієте, що своїми допитами Ви можете загнати в глухий кут і нашу пацієнтку, і нас?! Вагітність Ольги Володарської протікає дуже складно, до того ж, в неї зараз найкритичніший термін! Я не можу ризикувати здоров’ям мами та малюка! –сказав лікар і Артем, який почув все це зі сторони, зупинився, як вкопаний. По тілу ніби розсипали крижану крупу, а серце шалено забилося. Він ледве встиг схопитися за стілець, який стояв в коридорі, Добре, що під марлевою пов’язкою Артема не було видно тієї шаленої від щастя посмішки, яка в ту мить сяяла на його обличчі. Ольга не просто знайшлась – вона чекає дитину. І Артем був цілковито впевнений, що ця дитина була саме його, адже він згадав ту просто таки шалену Новорічну ніч, яку вони провели лише вдвох, вклавши спати дітлахів. І, як виявилося, вона дала свої плоди. Тільки от…Де і в яких умовах той виродок тримав Ольгу стільки часу? Господи, що ж довелося пережити його коханій та їхньому спільному малюкові, який ще навіть не народився, однак, разом зі своєю матусею вже пережив стільки всього, пройти стільки страшних випробувань, що й ворогові не побажаєш.. -Лікарю, с Вами все гаразд? –підійшла до Артема одна з медсестер, яка й справді прийняла його за свого колегу. -Що?... Так-так, не хвилюйтеся…-прохрипів Артем, віддихавшись. Раптом на його голос Мураєв різко повернувся. Професійне чуття його ніколи не підводило і голос цього «лікаря» він відразу ж впізнав. Тому, коли медсестра пішла далі по коридору, він сам підійшов до Артема та з іронічною посмішкою запитав: -Чому наша швидка юридична допомога порушує режим? Артем здригнувся. Він відчув себе бешкетником. Захотілось кудись сховатися, втекти, однак, разом з тим, він чудово розумів, що це було б зовсім по-дитячому. До того ж… Детектив Мураєв точно знає все про Ольгу, він повинен знати. Тому заради цього Артем вирішив відкритися. -Я повинен знайти її. Я повинен бути поруч.- повертаючись до Мураєва, сказав він. -До Ольги зараз нікого не впускають. Їй на даний час потрібен спокій та відпочинок. Думаю, що Ви це й самі розумієте!- сказав Мураєв, однак, навіть і це не заспокоїло Артема. -Мене впустять. Я її чоловік… Я…Я батько дитини і я повинен бути поруч… -твердо сказав Володарський. Слабкість і погане самопочуття наче зникли самі собою, наче їх і не було зовсім. -Я Вас розумію, Артеме Олександровичу…- сказав було Мураєв, однак, Артем його перебив: -А я от нічого не розумію… Я просто хочу бути поруч зі своєю коханою жінкою.. Зі своєю дружиною.. Ми стільки часу були один без одного, що я… Я більше не можу бути без неї… Розумієте?... -Розумію, Артеме Олександровичу… Дуже добре розумію.. Колись і сам втрачав, але безповоротно… - сказав Сергій Дмитрович, згадавши свою дружину, яка пішла з життя багато років тому. І він все б віддав за те, щоб почути заповітне: «Вона жива! Жива! Сталася прикра помилка!» І тепер, дивлячись на порив та відчай Артема, Мураєв важко зітхнув. -Гаразд…Гаразд, я постараюся щось придумати! Халат свій не скидайте-він може дуже нам пригодитися! Ходімо! – і разом з Артемом Сергій Дмитрович попрямував до палати Ольги. Він знав, що це ризиковано і невідомо, чим закінчиться ця зустріч, однак, разом з тим, він знав й інше – люблячі серця повинні завжди бути разом. А інакше, власне кажучи, і ніяк… * * * Тим часом, Борис насолоджувався своєю перемогою. Він чудово розумів, що його жертва знову нікуди не дінеться, що Ольга зараз не в тому стані, щоб кудись тікати від нього. До того ж, в неї під серцем – його дитина, їхнє спільне дитя. Борис стільки мріяв про це. Ні, не так – він знав, був впевнений, що це рано чи пізно станеться, що його пташка таки прилетить у спеціально приготовлену для неї кліточку. В кліточку, в якій буде все, як вона забажає. Вона там буде королевою, бо це їхній світ. Лише їхній. -Моя Олечко… Як я довго тебе шукав… Нарешті я знайшов тебе… Вас, рідні мої… - примовляв Борис, розціловуючи Олині руки, які вона доволі швидко вирвала з його долонь. -Ні! Ні! Не торкайся до мене! Я прошу тебе! Я тебе благаю!- стогнала Оля, яка, вирвавшись від свого ката, забилась на другий край ліжка, наче злякане кошеня. Борис, в свою чергу, підсів ближче до Олі і почав ніжно гладити її животик. -Ну, що ти, Олечко? Рідна моя… Невже ти нічого не пам’ятаєш? Не пам’ятаєш нас? Наших дітлахів… Того, які ми були щасливі… Це ж я… Я Артем…-з ніжною і водночас жорстокою посмішкою сказав Борис, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні… Ні… Не намагайся мене обдурити… Ти не Артем.. Я знаю, що т