не зрозумійте, будь ласка! Я вже декілька місяців веду цю справу про зникнення Ольги Володарської. Вона була неймовірно складною і я навіть думав, що вона вже зайшла в глухий кут, як тут… -А Ви розумієте, що своїми допитами Ви можете загнати в глухий кут і нашу пацієнтку, і нас?! Вагітність Ольги Володарської протікає дуже складно, до того ж, в неї зараз найкритичніший термін! Я не можу ризикувати здоров’ям мами та малюка! –сказав лікар і Артем, який почув все це зі сторони, зупинився, як вкопаний. По тілу ніби розсипали крижану крупу, а серце шалено забилося. Він ледве встиг схопитися за стілець, який стояв в коридорі, Добре, що під марлевою пов’язкою Артема не було видно тієї шаленої від щастя посмішки, яка в ту мить сяяла на його обличчі. Ольга не просто знайшлась – вона чекає дитину. І Артем був цілковито впевнений, що ця дитина була саме його, адже він згадав ту просто таки шалену Новорічну ніч, яку вони провели лише вдвох, вклавши спати дітлахів. І, як виявилося, вона дала свої плоди. Тільки от…Де і в яких умовах той виродок тримав Ольгу стільки часу? Господи, що ж довелося пережити його коханій та їхньому спільному малюкові, який ще навіть не народився, однак, разом зі своєю матусею вже пережив стільки всього, пройти стільки страшних випробувань, що й ворогові не побажаєш.. -Лікарю, с Вами все гаразд? –підійшла до Артема одна з медсестер, яка й справді прийняла його за свого колегу. -Що?... Так-так, не хвилюйтеся…-прохрипів Артем, віддихавшись. Раптом на його голос Мураєв різко повернувся. Професійне чуття його ніколи не підводило і голос цього «лікаря» він відразу ж впізнав. Тому, коли медсестра пішла далі по коридору, він сам підійшов до Артема та з іронічною посмішкою запитав: -Чому наша швидка юридична допомога порушує режим? Артем здригнувся. Він відчув себе бешкетником. Захотілось кудись сховатися, втекти, однак, разом з тим, він чудово розумів, що це було б зовсім по-дитячому. До того ж… Детектив Мураєв точно знає все про Ольгу, він повинен знати. Тому заради цього Артем вирішив відкритися. -Я повинен знайти її. Я повинен бути поруч.- повертаючись до Мураєва, сказав він. -До Ольги зараз нікого не впускають. Їй на даний час потрібен спокій та відпочинок. Думаю, що Ви це й самі розумієте!- сказав Мураєв, однак, навіть і це не заспокоїло Артема. -Мене впустять. Я її чоловік… Я…Я батько дитини і я повинен бути поруч… -твердо сказав Володарський. Слабкість і погане самопочуття наче зникли самі собою, наче їх і не було зовсім. -Я Вас розумію, Артеме Олександровичу…- сказав було Мураєв, однак, Артем його перебив: -А я от нічого не розумію… Я просто хочу бути поруч зі своєю коханою жінкою.. Зі своєю дружиною.. Ми стільки часу були один без одного, що я… Я більше не можу бути без неї… Розумієте?... -Розумію, Артеме Олександровичу… Дуже добре розумію.. Колись і сам втрачав, але безповоротно… - сказав Сергій Дмитрович, згадавши свою дружину, яка пішла з життя багато років тому. І він все б віддав за те, щоб почути заповітне: «Вона жива! Жива! Сталася прикра помилка!» І тепер, дивлячись на порив та відчай Артема, Мураєв важко зітхнув. -Гаразд…Гаразд, я постараюся щось придумати! Халат свій не скидайте-він може дуже нам пригодитися! Ходімо! – і разом з Артемом Сергій Дмитрович попрямував до палати Ольги. Він знав, що це ризиковано і невідомо, чим закінчиться ця зустріч, однак, разом з тим, він знав й інше – люблячі серця повинні завжди бути разом. А інакше, власне кажучи, і ніяк… * * * Тим часом, Борис насолоджувався своєю перемогою. Він чудово розумів, що його жертва знову нікуди не дінеться, що Ольга зараз не в тому стані, щоб кудись тікати від нього. До того ж, в неї під серцем – його дитина, їхнє спільне дитя. Борис стільки мріяв про це. Ні, не так – він знав, був впевнений, що це рано чи пізно станеться, що його пташка таки прилетить у спеціально приготовлену для неї кліточку. В кліточку, в якій буде все, як вона забажає. Вона там буде королевою, бо це їхній світ. Лише їхній. -Моя Олечко… Як я довго тебе шукав… Нарешті я знайшов тебе… Вас, рідні мої… - примовляв Борис, розціловуючи Олині руки, які вона доволі швидко вирвала з його долонь. -Ні! Ні! Не торкайся до мене! Я прошу тебе! Я тебе благаю!- стогнала Оля, яка, вирвавшись від свого ката, забилась на другий край ліжка, наче злякане кошеня. Борис, в свою чергу, підсів ближче до Олі і почав ніжно гладити її животик. -Ну, що ти, Олечко? Рідна моя… Невже ти нічого не пам’ятаєш? Не пам’ятаєш нас? Наших дітлахів… Того, які ми були щасливі… Це ж я… Я Артем…-з ніжною і водночас жорстокою посмішкою сказав Борис, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою. -Ні… Ні… Не намагайся мене обдурити… Ти не Артем.. Я знаю, що ти не Артем… Я все пам’ятаю… - не сказала – загарчала Оля. І де тільки взялась сміливість? Тепер вона була готова вгризатися зубами в кожного, хто міг би завдати якоїсь шкоди їй та її дитині. Очі Бориса в ту мить спалахнули ще несамовитіше. Він зрозумів, що тепер вже точно, як то кажуть, або пан, або пропав. Якщо Ольга все пам’ятає, йомі кінець. Звичайно ж у тому випадку, якщо він, Борис не почне діяти- жорстко, різко та кардинально. -Так, ти маєш рацію. Я не Артем Володарський. Я той, хто кращий за нього. Кращий в усьому. І той, хто набагато більш гідний всього того, що він зараз має. І я той, хто кохає тебе значно більше, ніж цей самозакоханий вилупок. Я той, хто завжди досягає свого і той, хто покладе увесь цей світ до твоїх ніг, якщо ти лише цього захочеш, моя княгине. Моя княгине Ольго…- примовляв Борис, все ближче і ближче підсуваючись до Ольги та обіймаючи її. Жінка, в свою чергу, продовжувала відчайдушно відбиватись від свого ката. -Допоможіть… Допоможіть… Господи… Хоча б, хто-небудь…. Допоможіть… Благаю… Пресвята Матінко Богородице… Допоможи мені… Допоможи.. – надривно ридала Ольга, знемагаючи в обіймах свого мучителя і сподіваючись на те, що допомога ось-ось прийде і увесь цей жах скінчиться.. …Тим часом, Міла та Анатолій прямували до палати Ольги. В той час вони вже точно знали, до якої палати її поклали. -Толь, ти вибач мені, я щось цеє.. Загальмувала процес… - пробурчала Міла, якій й справді було незручно. Після того, як їй стало погано, Мілі таки довелось звернутися до кардіолога, який після первинного огляду констатував те, що не зовсім здоровий організм Міли таки зазнав добрячого напруження і їй необхідно було, як-то кажуть, трішки збавити обороти та дати собі невеличку паузу. -Але ж лікар мав рацію, Міло… Ти себе й справді таким чином заганяєш… -сказав Толя, схвильовано спостерігаючи за тим, як Міла ретельно розтирає шматочком ватки місце від уколу на руці. -Тільки, благаю, нічого не кажи про цю хвилинну слабкість моїй мамі… - закотила очі молода жінка. – Ти ж знаєш її характер – коли вона про все дізнається, то просто замкне мене в чотирьох стінах і… -І правильно зробить! – з легким докором посміхнувся подрузі дитинства Толя. –Тобі теж потрібен відпочинок… -Угу…- надула губки Міла. – Тільки тоді я не зможу допомагати тобі… Ну, тобто вам з Олею… - миттю виправилась молода жінка, хоча, якщо по правді, для неї був значно важливішим перший варіант. З самого дитинства вона була готова фактично на все заради Толі. І навіть була готова допомагати жінці, яку кохає він сам. Головне – для нього. Головне – щоб він був щасливим.. -Однак, все ж, дозволь, я тобі допоможу..- сказав Толя, взявши Мілу під руку. В його серці зараз було змішане хвилювання за двох таких близьких йому жінок – за Олю і за Мілу. -Гаразд, але давай таки поспішати. Все ж таки, Ользі зараз дуже потрібна наша підтримка. – схвильовано сказала Міла. Змалку вона мала доволі сильне внутрішнє чуття і зараз воно їй підказувало, що їм терміново було потрібно йти до Ольги і що, можливо, їй і справді була потрібна їхня допомога. ….Тим часом, до палати Ольги не поспішав – летів Артем. Коли він вже дізнався про точне місце перебування коханої, то вже точно не мав наміру втрачати ні хвилини. Тим більше, зараз, коли він усвідомив, наскільки крихка річ – людське життя, в якому, відкладаючи на потім, можна не встигнути зробити щось важливе. Четверта палата. Палата номер чотири. Наче шалений, Артем дивився поверх марлевої пов’язки на нумерацію на дверях, затамувавши подих, щоб ні в якому разі нічого не переплутати. Одначе, детектив Мураєв, який також надягнув халат та медичну маску, підіграючи Артему, був в не дуже великому захваті від цієї ідеї. -Артеме Олександровичу, чесно кажучи, я глибоко сумніваюся в тому, що зданого задуму щось і справді вийде.- обережно сказав той, однак, Артем був на той момент не в тому стані, щоб дослухатися до чиїхось порад. -Мені начхати! Я вже й так надто довго, йдучи за правилами, був без неї… Тепер все буде інакше…- сказав Артем. І раптом, наче електричний струм, їхній слух пронизав крик, до болю знайомий Артему голос. «Допоможіть! Допоможіть! Благаю!» -Олю! Олю! – шалено закричав Артем, кинувшись до палати. Мураєв миттю попрямував за ним. Коли вони вбігли до палати, Борис накинувся на нещасну Ольгу, навалившись на неї майже всім тілом, навіть не дивлячись на її делікатний стан. Він опускався цілунками все нижче і нижче, не зважаючи на благання Ольги припинити все це. -Я закінчу, коли сам цього захочу… Бо ти вже моя… Моя… - примовляв Борис. Як раптом на нього накинулися двоє чоловіків, силою відтягнувши його від Ольги, від розтріпаної, зляканої та заплаканої Ольги. -Відпустіт