не Артем… Я все пам’ятаю… - не сказала – загарчала Оля. І де тільки взялась сміливість? Тепер вона була готова вгризатися зубами в кожного, хто міг би завдати якоїсь шкоди їй та її дитині. Очі Бориса в ту мить спалахнули ще несамовитіше. Він зрозумів, що тепер вже точно, як то кажуть, або пан, або пропав. Якщо Ольга все пам’ятає, йомі кінець. Звичайно ж у тому випадку, якщо він, Борис не почне діяти- жорстко, різко та кардинально. -Так, ти маєш рацію. Я не Артем Володарський. Я той, хто кращий за нього. Кращий в усьому. І той, хто набагато більш гідний всього того, що він зараз має. І я той, хто кохає тебе значно більше, ніж цей самозакоханий вилупок. Я той, хто завжди досягає свого і той, хто покладе увесь цей світ до твоїх ніг, якщо ти лише цього захочеш, моя княгине. Моя княгине Ольго…- примовляв Борис, все ближче і ближче підсуваючись до Ольги та обіймаючи її. Жінка, в свою чергу, продовжувала відчайдушно відбиватись від свого ката. -Допоможіть… Допоможіть… Господи… Хоча б, хто-небудь…. Допоможіть… Благаю… Пресвята Матінко Богородице… Допоможи мені… Допоможи.. – надривно ридала Ольга, знемагаючи в обіймах свого мучителя і сподіваючись на те, що допомога ось-ось прийде і увесь цей жах скінчиться.. …Тим часом, Міла та Анатолій прямували до палати Ольги. В той час вони вже точно знали, до якої палати її поклали. -Толь, ти вибач мені, я щось цеє.. Загальмувала процес… - пробурчала Міла, якій й справді було незручно. Після того, як їй стало погано, Мілі таки довелось звернутися до кардіолога, який після первинного огляду констатував те, що не зовсім здоровий організм Міли таки зазнав добрячого напруження і їй необхідно було, як-то кажуть, трішки збавити обороти та дати собі невеличку паузу. -Але ж лікар мав рацію, Міло… Ти себе й справді таким чином заганяєш… -сказав Толя, схвильовано спостерігаючи за тим, як Міла ретельно розтирає шматочком ватки місце від уколу на руці. -Тільки, благаю, нічого не кажи про цю хвилинну слабкість моїй мамі… - закотила очі молода жінка. – Ти ж знаєш її характер – коли вона про все дізнається, то просто замкне мене в чотирьох стінах і… -І правильно зробить! – з легким докором посміхнувся подрузі дитинства Толя. –Тобі теж потрібен відпочинок… -Угу…- надула губки Міла. – Тільки тоді я не зможу допомагати тобі… Ну, тобто вам з Олею… - миттю виправилась молода жінка, хоча, якщо по правді, для неї був значно важливішим перший варіант. З самого дитинства вона була готова фактично на все заради Толі. І навіть була готова допомагати жінці, яку кохає він сам. Головне – для нього. Головне – щоб він був щасливим.. -Однак, все ж, дозволь, я тобі допоможу..- сказав Толя, взявши Мілу під руку. В його серці зараз було змішане хвилювання за двох таких близьких йому жінок – за Олю і за Мілу. -Гаразд, але давай таки поспішати. Все ж таки, Ользі зараз дуже потрібна наша підтримка. – схвильовано сказала Міла. Змалку вона мала доволі сильне внутрішнє чуття і зараз воно їй підказувало, що їм терміново було потрібно йти до Ольги і що, можливо, їй і справді була потрібна їхня допомога. ….Тим часом, до палати Ольги не поспішав – летів Артем. Коли він вже дізнався про точне місце перебування коханої, то вже точно не мав наміру втрачати ні хвилини. Тим більше, зараз, коли він усвідомив, наскільки крихка річ – людське життя, в якому, відкладаючи на потім, можна не встигнути зробити щось важливе. Четверта палата. Палата номер чотири. Наче шалений, Артем дивився поверх марлевої пов’язки на нумерацію на дверях, затамувавши подих, щоб ні в якому разі нічого не переплутати. Одначе, детектив Мураєв, який також надягнув халат та медичну маску, підіграючи Артему, був в не дуже великому захваті від цієї ідеї. -Артеме Олександровичу, чесно кажучи, я глибоко сумніваюся в тому, що зданого задуму щось і справді вийде.- обережно сказав той, однак, Артем був на той момент не в тому стані, щоб дослухатися до чиїхось порад. -Мені начхати! Я вже й так надто довго, йдучи за правилами, був без неї… Тепер все буде інакше…- сказав Артем. І раптом, наче електричний струм, їхній слух пронизав крик, до болю знайомий Артему голос. «Допоможіть! Допоможіть! Благаю!» -Олю! Олю! – шалено закричав Артем, кинувшись до палати. Мураєв миттю попрямував за ним. Коли вони вбігли до палати, Борис накинувся на нещасну Ольгу, навалившись на неї майже всім тілом, навіть не дивлячись на її делікатний стан. Він опускався цілунками все нижче і нижче, не зважаючи на благання Ольги припинити все це. -Я закінчу, коли сам цього захочу… Бо ти вже моя… Моя… - примовляв Борис. Як раптом на нього накинулися двоє чоловіків, силою відтягнувши його від Ольги, від розтріпаної, зляканої та заплаканої Ольги. -Відпустіть! Відпустіть мене, недоумки! – кричав Борис. – Я скаржитимусь! -Такому ти будеш скаржитися, мерзото?! – крикнув Артем Борису, котрому міцно скрутив руки Мураєв. – Це ти тепер відповіси сповна за все, що накоїв! Ти відповіси за кожну сльозинку моєї Олі, моїх дітей! -Та з яких пір вона твоя?! Забудь! Вона вже моя! Моя, невдахо! Ти почув мене?! – несамовито зареготав Борис і Артем хотів було добряче врізати цьому покидькові, але його зупинив крик Ольги: -Артеме! – відчайдушно крикнула вона, Оля, яка вже чудово пам’ятала його добрі та трішки сумні очі, його посмішку та ласки. Ні, вона не мала співчуття до Бориса – вона просто хотіла, щоб Артем не наробив дурниць через того покидька і в нього у підсумку не було проблем. Стиснута в кулаки рука Артема завмерла на півдорозі. Він покинув Бориса, якого скрутив на підлозі Мураєв, і миттю кинувся до неї. До Олі… До своєї нещасної, зляканої Олечки, яка зараз була більше схожа на налякану дитину. Зі сльозами на очах та подякою Всевишньому Артем без зайвих слів міцно обійняв кохану, пригорнувши її до себе та вдихнувши аромат її волосся. -Артеме…Артеме…- продовжувала ридати Оля, сховавши голову в його плече, а Артем, в свою чергу, продовжував розціловувати її обличчя, маківку, з жахом бачачи численні пасма передчасно посивілого волосся. Плачучи, він не міг повірити в своє щастя, в їхнє спільне, вистраждане щастя. -Чшш… Моя рідна… Все минуло…Минуло…- примовляв Артем, цілуючи це найкоханіше обличчя на землі.. -Пробач мені, Артеме… Пробач… - схлипувала Ольга. Її серце також зараз розривалося від щастя та кохання, а перед очима наче калейдоскопом пробігла все їхнє з Артемом життя – їхнє знайомство, прогулянки біля Дніпра до ранку, маленька квартира на Личаківській у Львові, де був їхній рай… Лише їхній… І вона наче знову повернулась до того раю.. Повернулась, щоб більш ніколи не покидати його. -Чшш… Дурненька… Ну за що мені вибачати тебе? – сміючись та плачучи водночас, Артем витирав сльози з очей коханої, а вона, в свою чергу, майже на фізичному рівні відчувала, як його серце буквально вилітало з грудей. Ольга зіщулилась в його обіймах, наче маленьке, злякане кошеня… -Пробач.. Я… Я не гідна твого кохання… Я… Блудниця… Зрадниця.. Я бруд… - примовляла Ольга, все ще не наважуючись підняти погляд на Артема. -Це ти мені пробач…Пробач, що не зміг тебе захистити.. Що не зміг виконати ту обітницю, яку дав тобі перед Богом…- примовляв Володарський, не наважуючись відпустити Ольгу зі своїх обійм. Наче боявся, що вона знову кудись зникне, випарується, неначе те прекрасне видіння. Лише тоді Ольга наважилась підняти погляд та подивитися Артему просто у вічі. Це були найрідніші та найкоханіші очі на світі. -Ти знайшов мене.. Знайшов…- прошепотіла Оля крізь сльози та посміхнулась. -Так,знайшов… Бо не міг не знайти… Бо ти – моя доля… Бо я кохаю тебе… Кохаю… Кохаю.. – плачучи, шепотів Артем і через мить закохані злилися у ніжному та трепетному поцілунку. Вистражданому поцілунку, на який, вони обидва чекали стільки часу…. * * * Тим часом, Толя і Міла наближалися до палати Ольги і побачили картину, яка їх просто ошелешила. Щойно вони дійшли до дверей, як раптом вони самі рвучко відчинилися і звідти буквально вивалився Мураєв, який вів за собою скрученого та злого Бориса, біля вуст якого були краплини крові, а саме обличчя пересмикнулося від люті. -Що сталося?- з жахом запитала Міла. Вона дуже добре знала Бориса і те, на що він здатен. І до того ж, на свій власний сором, деякий час вона навіть допомагала Чернобаєву в тому, що добувала йому інформацію про Артема та Олю. І більше того – саме завдяки протекції Бориса Міла потрапила на роботу в будинок Володарських і доповідала йому про найменші події в родині. Однак, побачивши приязне ставлення до себе з боку Олени Михайлівни та щирість Олі, яка ставилась до Міли, як до подруги, а не як до прислуги, Мілі раптом стало соромно і вона зрозуміла, що вже не зможе більше брехати, притворятися та грати а правилами Бориса, хай би скільки грошей він їй не обіцяв і чим би не погрожував. Адже й тут Мілі було, як то кажуть, чим крити, бо вона чудово знала те, що й Борису є що втрачати. Тож, коли він саме зараз спідлоба дивився на Мілу, якій миттю стало не по собі від його погляду, молода жінка чудово зрозуміла одну єдину річ: він дістане її. Коли таку страшну людину, як Бориса Чернобаєва, розлютити, то непереливки буде усім. А він викрутиться. З будь-якої ситуації викрутиться. -Чого ти на мене дивишся, суко?! Радієш?! –прохрипів Борис. –Нічого, це тимчасова поразка! Тимчасова, чуєш?! А я ще до всіх вас доберуся! До всіх, зрозуміло тобі?! І тоді ви всі плакатимете, плакатимете кривавими сльозами! – і, пил