! Відпустіть мене, недоумки! – кричав Борис. – Я скаржитимусь! -Такому ти будеш скаржитися, мерзото?! – крикнув Артем Борису, котрому міцно скрутив руки Мураєв. – Це ти тепер відповіси сповна за все, що накоїв! Ти відповіси за кожну сльозинку моєї Олі, моїх дітей! -Та з яких пір вона твоя?! Забудь! Вона вже моя! Моя, невдахо! Ти почув мене?! – несамовито зареготав Борис і Артем хотів було добряче врізати цьому покидькові, але його зупинив крик Ольги: -Артеме! – відчайдушно крикнула вона, Оля, яка вже чудово пам’ятала його добрі та трішки сумні очі, його посмішку та ласки. Ні, вона не мала співчуття до Бориса – вона просто хотіла, щоб Артем не наробив дурниць через того покидька і в нього у підсумку не було проблем. Стиснута в кулаки рука Артема завмерла на півдорозі. Він покинув Бориса, якого скрутив на підлозі Мураєв, і миттю кинувся до неї. До Олі… До своєї нещасної, зляканої Олечки, яка зараз була більше схожа на налякану дитину. Зі сльозами на очах та подякою Всевишньому Артем без зайвих слів міцно обійняв кохану, пригорнувши її до себе та вдихнувши аромат її волосся. -Артеме…Артеме…- продовжувала ридати Оля, сховавши голову в його плече, а Артем, в свою чергу, продовжував розціловувати її обличчя, маківку, з жахом бачачи численні пасма передчасно посивілого волосся. Плачучи, він не міг повірити в своє щастя, в їхнє спільне, вистраждане щастя. -Чшш… Моя рідна… Все минуло…Минуло…- примовляв Артем, цілуючи це найкоханіше обличчя на землі.. -Пробач мені, Артеме… Пробач… - схлипувала Ольга. Її серце також зараз розривалося від щастя та кохання, а перед очима наче калейдоскопом пробігла все їхнє з Артемом життя – їхнє знайомство, прогулянки біля Дніпра до ранку, маленька квартира на Личаківській у Львові, де був їхній рай… Лише їхній… І вона наче знову повернулась до того раю.. Повернулась, щоб більш ніколи не покидати його. -Чшш… Дурненька… Ну за що мені вибачати тебе? – сміючись та плачучи водночас, Артем витирав сльози з очей коханої, а вона, в свою чергу, майже на фізичному рівні відчувала, як його серце буквально вилітало з грудей. Ольга зіщулилась в його обіймах, наче маленьке, злякане кошеня… -Пробач.. Я… Я не гідна твого кохання… Я… Блудниця… Зрадниця.. Я бруд… - примовляла Ольга, все ще не наважуючись підняти погляд на Артема. -Це ти мені пробач…Пробач, що не зміг тебе захистити.. Що не зміг виконати ту обітницю, яку дав тобі перед Богом…- примовляв Володарський, не наважуючись відпустити Ольгу зі своїх обійм. Наче боявся, що вона знову кудись зникне, випарується, неначе те прекрасне видіння. Лише тоді Ольга наважилась підняти погляд та подивитися Артему просто у вічі. Це були найрідніші та найкоханіші очі на світі. -Ти знайшов мене.. Знайшов…- прошепотіла Оля крізь сльози та посміхнулась. -Так,знайшов… Бо не міг не знайти… Бо ти – моя доля… Бо я кохаю тебе… Кохаю… Кохаю.. – плачучи, шепотів Артем і через мить закохані злилися у ніжному та трепетному поцілунку. Вистражданому поцілунку, на який, вони обидва чекали стільки часу…. * * * Тим часом, Толя і Міла наближалися до палати Ольги і побачили картину, яка їх просто ошелешила. Щойно вони дійшли до дверей, як раптом вони самі рвучко відчинилися і звідти буквально вивалився Мураєв, який вів за собою скрученого та злого Бориса, біля вуст якого були краплини крові, а саме обличчя пересмикнулося від люті. -Що сталося?- з жахом запитала Міла. Вона дуже добре знала Бориса і те, на що він здатен. І до того ж, на свій власний сором, деякий час вона навіть допомагала Чернобаєву в тому, що добувала йому інформацію про Артема та Олю. І більше того – саме завдяки протекції Бориса Міла потрапила на роботу в будинок Володарських і доповідала йому про найменші події в родині. Однак, побачивши приязне ставлення до себе з боку Олени Михайлівни та щирість Олі, яка ставилась до Міли, як до подруги, а не як до прислуги, Мілі раптом стало соромно і вона зрозуміла, що вже не зможе більше брехати, притворятися та грати а правилами Бориса, хай би скільки грошей він їй не обіцяв і чим би не погрожував. Адже й тут Мілі було, як то кажуть, чим крити, бо вона чудово знала те, що й Борису є що втрачати. Тож, коли він саме зараз спідлоба дивився на Мілу, якій миттю стало не по собі від його погляду, молода жінка чудово зрозуміла одну єдину річ: він дістане її. Коли таку страшну людину, як Бориса Чернобаєва, розлютити, то непереливки буде усім. А він викрутиться. З будь-якої ситуації викрутиться. -Чого ти на мене дивишся, суко?! Радієш?! –прохрипів Борис. –Нічого, це тимчасова поразка! Тимчасова, чуєш?! А я ще до всіх вас доберуся! До всіх, зрозуміло тобі?! І тоді ви всі плакатимете, плакатимете кривавими сльозами! – і, пильно подивившись на Мілу, він єхидно додав: -А тобі до зустрічі, колего! Думаю, тобі також є багато чого цікавого розповісти нашим правоохоронним органам! -Про тебе? Не сумнівайся!- єхидно вишкірилась у відповідь Міла, з огидою відсахнувшись від Бориса. -Та йди вже! Йди! – гаркнув Мураєв, потягнувши Бориса вперед по коридору. Очі Чернобаєва блищали неймовірною люттю. Найбільше в цьому житті він ненавидів програвати. І саме зараз, коли перемога була просто у нього в руках, все так просто перекреслив один дурнуватий порив. Адже внутрішнє чуття говорила Борі, що треба, треба було бути обережнішим. Однак, не існувало ще таких ситуацій, з котрих би він, Борис Чернобаєв, не виплутався б. -Відпусти! Звільни мої руки, виродку! Ти не знаєш, хто я!- гарчав Борис, марно намагаючись пручатись. -Знаю! Вже дуже добре знаю! – абсолютно спокійно відповів Сергій Дмитрович, не послаблюючи хватку.- Бо в мене на Вас, шановний, вже є добряче досьє! Думаю, що правоохоронні органи це також зацікавить! – Мураєва було доволі складно збити з пантелику і говорив він, до того ж, цілковито спокійним тоном, що ще більше злило та збивало з пантелику Чернобаєва, який завжди сам звик бути господарем становища. -Та що ти доведеш?! Нічого тине доведеш, невдахо! – крикнув Борис, після чого отримав від детектива кулаком і, важко кашляючи, замовк. Вибачившись перед персоналом,який в шоці спостерігав за ними, Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні. …Увесь цей час Міла невідривно спостерігала за ними. Жінку скував неймовірний жах-від того, яка страшна людина увесь цей час була поруч з родиною Володарських, натягнувши на себе маску люблячого та зразкового племінника та брата, під якою він, власне і міг чинити все, що йому захочеться. Якщо він наважився позбиткуватися над Ольгою, яка зараз носить під серцем дитину, то важко було б собі уявити, що він міг би вчинити і з іншими членами родини, наприклад, з літньою Оленою Михайлівною чи маленькими Марічкою та Павликом, якби вони якимось чином встали на його шляху. Тим часом Толя, свідомість якому також затуманила лють, також кинувся на Бориса. -Покидьок! Тварина! Якщо з Олею чи з малюком щось буде не так, то я тебе… - замахав куаками Анатолій, однак, Міла вчасно кинулася до нього, зупинивши його лють. -Толю! Толю! Охолонь! Я прошу тебе, благаю- охолонь негайно! Силою тут справи не вирішиш, головне – що все закінчилось благополучно!-крикнула вона. -Я повинен був! Повинен був бути поруч з Олею! Тоді б нічого цього не сталося! – крикнув Толя, а серце Мілки знову стиснулося- від ревнощів, і від того, що й справді вона затримала Толю і тим самим накликала біду на нещасну Ольгу. – Я… Я зараз же піду до неї! -Толю… Ні… Повір мене.. Зараз не варто….- ледве чутно і якомога делікатніше сказала Міла, взявши Анатолія за руку, і той, зупинившись на мить та почувши голоси, які долунали з палати, відразу ж все зрозумів. Зрозумів все те, про що зараз хотіла попередити його Міла, але так і не наважилася сказати про це вголос. Ольга там не одна, а з чоловіком. З коханим чоловіком, з тим, з яким пов’язана священними узами перед Всевишнім та людьми вже не один рік. Оля кохає і кохала лише його одного увесь цей час. Рано чи пізно вона б усе одно все згадала і повернулася б до свого колишнього повноцінного життя, а він, Анатолій, залишиться в ньому тільки сторінкою. Лише сторінкою. -Ти маєш рацію… Так… Ти маєш рацію… - згаслим тоном сказав Толя, безсило опустивши руки. Адже тут він й справді був безсилим. В усіх сенсах цього слова. Якщо в фізичному плані йому вдалося допомогти Олі, то в її серці він змінити нічого не в змозі. Тому Толя зупинився і порожнім поглядом свердлив двері палати, за якими зараз знаходилась Оля. Зовсім не його Оля. А того, хто увесь цей час кохав та чекав на неї і той, кого кохала увесь цей час вона сама. Тож нехай хоч вони будуть щасливими. -Будь щасливою, моя Нінель… Будь коханою, Олю..- сказав Толя і, встромивши у двері квітку, яку увесь цей час тримав в руках, пішов по коридору геть. Витерши сльози, Міла попрямувала за ним… * * * Коли Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні, Чернобаєв чудово розумів, що це – повне фіаско. Однак, разом з тим, Борис аж ніяк не хотів цього приймати, бо ще не було таких ситуацій, з котрих він, Борис, не виходив би переможцем. Він вмів також бути і різним, підлаштовуючись під обставини, примушуючи всіх грати виключно за його правилами. Однак, здається, не в цьому випадку. Тим часом, Мураєв дістав зі своєї кишені мобільний телефон та набрав короткий номер. -Алло, Геннадію Івановичу? Так, Мураєв.. Так…. Така справа… Мені потрібні Ваші хлопці- спецпризначенці. Так, терміново. Спіймано особливо небезпечного злочинця, за яким тягнеть