ьно подивившись на Мілу, він єхидно додав: -А тобі до зустрічі, колего! Думаю, тобі також є багато чого цікавого розповісти нашим правоохоронним органам! -Про тебе? Не сумнівайся!- єхидно вишкірилась у відповідь Міла, з огидою відсахнувшись від Бориса. -Та йди вже! Йди! – гаркнув Мураєв, потягнувши Бориса вперед по коридору. Очі Чернобаєва блищали неймовірною люттю. Найбільше в цьому житті він ненавидів програвати. І саме зараз, коли перемога була просто у нього в руках, все так просто перекреслив один дурнуватий порив. Адже внутрішнє чуття говорила Борі, що треба, треба було бути обережнішим. Однак, не існувало ще таких ситуацій, з котрих би він, Борис Чернобаєв, не виплутався б. -Відпусти! Звільни мої руки, виродку! Ти не знаєш, хто я!- гарчав Борис, марно намагаючись пручатись. -Знаю! Вже дуже добре знаю! – абсолютно спокійно відповів Сергій Дмитрович, не послаблюючи хватку.- Бо в мене на Вас, шановний, вже є добряче досьє! Думаю, що правоохоронні органи це також зацікавить! – Мураєва було доволі складно збити з пантелику і говорив він, до того ж, цілковито спокійним тоном, що ще більше злило та збивало з пантелику Чернобаєва, який завжди сам звик бути господарем становища. -Та що ти доведеш?! Нічого тине доведеш, невдахо! – крикнув Борис, після чого отримав від детектива кулаком і, важко кашляючи, замовк. Вибачившись перед персоналом,який в шоці спостерігав за ними, Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні. …Увесь цей час Міла невідривно спостерігала за ними. Жінку скував неймовірний жах-від того, яка страшна людина увесь цей час була поруч з родиною Володарських, натягнувши на себе маску люблячого та зразкового племінника та брата, під якою він, власне і міг чинити все, що йому захочеться. Якщо він наважився позбиткуватися над Ольгою, яка зараз носить під серцем дитину, то важко було б собі уявити, що він міг би вчинити і з іншими членами родини, наприклад, з літньою Оленою Михайлівною чи маленькими Марічкою та Павликом, якби вони якимось чином встали на його шляху. Тим часом Толя, свідомість якому також затуманила лють, також кинувся на Бориса. -Покидьок! Тварина! Якщо з Олею чи з малюком щось буде не так, то я тебе… - замахав куаками Анатолій, однак, Міла вчасно кинулася до нього, зупинивши його лють. -Толю! Толю! Охолонь! Я прошу тебе, благаю- охолонь негайно! Силою тут справи не вирішиш, головне – що все закінчилось благополучно!-крикнула вона. -Я повинен був! Повинен був бути поруч з Олею! Тоді б нічого цього не сталося! – крикнув Толя, а серце Мілки знову стиснулося- від ревнощів, і від того, що й справді вона затримала Толю і тим самим накликала біду на нещасну Ольгу. – Я… Я зараз же піду до неї! -Толю… Ні… Повір мене.. Зараз не варто….- ледве чутно і якомога делікатніше сказала Міла, взявши Анатолія за руку, і той, зупинившись на мить та почувши голоси, які долунали з палати, відразу ж все зрозумів. Зрозумів все те, про що зараз хотіла попередити його Міла, але так і не наважилася сказати про це вголос. Ольга там не одна, а з чоловіком. З коханим чоловіком, з тим, з яким пов’язана священними узами перед Всевишнім та людьми вже не один рік. Оля кохає і кохала лише його одного увесь цей час. Рано чи пізно вона б усе одно все згадала і повернулася б до свого колишнього повноцінного життя, а він, Анатолій, залишиться в ньому тільки сторінкою. Лише сторінкою. -Ти маєш рацію… Так… Ти маєш рацію… - згаслим тоном сказав Толя, безсило опустивши руки. Адже тут він й справді був безсилим. В усіх сенсах цього слова. Якщо в фізичному плані йому вдалося допомогти Олі, то в її серці він змінити нічого не в змозі. Тому Толя зупинився і порожнім поглядом свердлив двері палати, за якими зараз знаходилась Оля. Зовсім не його Оля. А того, хто увесь цей час кохав та чекав на неї і той, кого кохала увесь цей час вона сама. Тож нехай хоч вони будуть щасливими. -Будь щасливою, моя Нінель… Будь коханою, Олю..- сказав Толя і, встромивши у двері квітку, яку увесь цей час тримав в руках, пішов по коридору геть. Витерши сльози, Міла попрямувала за ним… * * * Коли Мураєв вивів Бориса з приміщення лікарні, Чернобаєв чудово розумів, що це – повне фіаско. Однак, разом з тим, Борис аж ніяк не хотів цього приймати, бо ще не було таких ситуацій, з котрих він, Борис, не виходив би переможцем. Він вмів також бути і різним, підлаштовуючись під обставини, примушуючи всіх грати виключно за його правилами. Однак, здається, не в цьому випадку. Тим часом, Мураєв дістав зі своєї кишені мобільний телефон та набрав короткий номер. -Алло, Геннадію Івановичу? Так, Мураєв.. Так…. Така справа… Мені потрібні Ваші хлопці- спецпризначенці. Так, терміново. Спіймано особливо небезпечного злочинця, за яким тягнеться ряд важких злочинів. Орієнтування я Вам надішлю і… -Та що ти надішлеш, Шерлоку Холмс недороблений? Нічого в тебе на мене немає! –насмішкувато захрипів Борис. -Помовч!- крикнув йому Мураєв.- Так, добре, чекаю! Дякую! Служу Вітчизні!- потім він поклав трубку та насмішкувато подивився на Чернобаєва. – Немає що пред’являти, кажеш? А вбивство твого колеги Нестерова? Нагадати? -Ви з глузду з’їхали?! До чого тут я?! Цей невдаха сам звів рахунки з життям – про це кожна собака столиці знає! -Так, знає той, хто не знав про таємну камеру стеження в кабінеті Аркадія Нестерова! – іронічно розтягуючи слова і власне задоволення, сказав Сергій Дмитрович, помітивши те, як смертельно зблід Борис. – Саме так, покійний одіозний юрист нерідко записував обговорення умов особливо делікатних справ на приховану камеру для того, щоб мати якомога більший вплив на своїх клієнтів. Прихована камера також і досить добре спрацювала і в вечір його так званого «самогубства», де на запису дуже добре видно те, як саме Нестерову допомогли потрапити на той світ і хто саме це зробив… -додав Мураєв, переможно дивлячись на Бориса, який огидно вишкірив зуби, не тямлячи себе від люті. -Клятий нишпорка…- прохрипів він.- Ну нічого… Нічого… Ти ще не знаєш, на кого напав…- хижо посміхнувся Борис і, хвацько повернувшись, різко вирвався з міцних рук Мураєва і, діставши з кишені пістолет, однією рукою захопив детектива за горло, а другою притиснув пістолет йому до скроні. -Ну, чия взяла? – хриплувато запитав він, а Мураєв, в свою чергу, нервово засміявся. -Блеф. Просто блеф. Ти не з тих, хто пішов би на такі кардинальні міри посеред білого дня…- прохрипів Мураєв, а Борис, в свою чергу, засміявся. -А мені вже нічого не страшно. Одним трупом більше, одним менше.- сказав Чернобаєв, а детектив, в свою чергу, глузливо посміхнувся. -Чистосердечне зізнання Що ж, похвально! Це пом’якшить покарання! – сказав Сергій Дмитрович, а Борис, в свою чергу, посилив хватку. -Погрожуєш мені? –вишкірився він. – А тобі не здається, що якраз твоє життя зараз висить на волосині? -А мені також немає чого боятися! Моє власне життя особисто для мене давно вже втратила цінність! – прохрипів Мураєв. Саме тоді почулися сирени міліцейського авто. -Чорт забирай!-вилаявся Борис і почав діяти блискавично. Він скрутив руку Мураєва і таким чином звільнився від його хватки. А коли детектив знову зробив спробу захопити Бориса, той знову блискавично вивернувся та вистрілив навмання і вийшло так, що вцілив детективу просто в руку. -Чооорт! – закричав Сергій Дмитрович, скопивши за рану, з якою текла кров, та відчувши шалений, просто таки нестерпний біль. Саме в цю руку він колись отримував поранення в гарячій точці і тепер на стару рану наклалась нова. -Ну все, тепер точно аріведерчі. Шерлоку Холмс! – переможно вишкірився Мураєв і зі всіх ніг кинувся навтьоки. Часу Борису вистачило на те, щоб підбігти до першої випадкової автівки, викинути звідти воді, сісти за кермо і, завівши авто, на шаленій швидкості поїхати геть. Саме тоді, в ту мить детективу прибула підмога. -За ним! За ним! –крикнув Сергій Дмитрович. Частина хлопців кинулась навздогін зловмиснику, а інші, в свою чергу, допомогли піднятися детективу, який так і продовжував до того часу лежати на асфальті, корчачись від болю. -Ви як? –запитав один із спецпризначенців у Мураєва. -Я в нормі… В нормі…Зараз це не головне…Зараз головне- спіймати цього покидька…- прохрипів Мураєв, розуміючи, наскільки небезпечного злочинця вони зараз впустили. Борис не просто винахідливий – він жорстокий та одержимий… А від таких особистостей можна чекати що завгодно. – Впустив я його… Впустив…Чорт забирай.. – сказав Сергій Дмитрович, дивлячись в далечінь. «Зараз все тільки почнеться…. Тільки почнеться..»- подумав він, зі злістю сплюнувши на землю…