Крізь терни...
Тим часом, Артем обіймав нажахану Олю, міцніше притискаючи її до грудей, наче малу дитину. Вона розтанула в його мужніх і трепетних водночас обіймах, як раніше, забувши про все на світі. Артем, в свою чергу, цілував її обличчя, вуста, волосся, не в силах насолодитися тим даром, вистражданим, вимоленним даром, який послали йому небеса. Артем ніколи не вірив в те, що Оля могла загинути. Навіть після того, як слідство офіційно закінчилося і Олю признали зниклою без вісті, Артем вчепився у це, наче в останню надію. Не загибла, ні, а зникла без вісті, а отже Артем був впевнений, що рано чи пізно він знайде її. Бо інакше й бути не може.. Бо вона – його доля… -Олю… Олечко… Моє сонечко… Моя принцесо… - примовляв Артем в перервах між поцілунками. -Артеме… Артемчику… - плакала Оля. Плакала вона від щастя, через то, що вона нарешті з Артемом, що вдалося все згадати і, що найголовніше – він, здається, вибачив її. Ольга завжди знала, наскільки велике та шляхетне серце в її коханого, але навіть не думала, що настільки.- Я боялася…. Я так боялася… Боялася ,що ти ненавидиш мене - раз за разом повторювала вона. -Дурненька.. Ну як? Як, скажи мені, я можу ненавидіти тебе, янголе мій? – сказав Артем, пригортаючи Олю до себе так, наче боявся, що вона в одну мить може зникнути, наче якесь мимолітне видіння. -Я ж…. Я ж зрадила тебе, наших малят…Я…Я стільки часу мовчала, стільки часу не давала про себе знати… - Оля схлипнула.- Марічка, Павлик… Малята мої… Янголята… Господи… Як вони там без мене?... -Марічка..- Артем сумно посміхнувся.- Ти знаєш, Олю, вона в нас не за роками доросла. Вона так допомагає в домашніх справах, допомагає мамі та Мілі з Павликом.. -Марічечка… Моє сонечко…Моє янголя… - з неймовірною ніжністю прошепотіла Оля, згадавши, якою вимоленою та вистражданою була Марічка для них, адже Ользі довгий час ставили діагноз безпліддя… Як вона ридала…. Так, не плакала, а саме ридала від щастя, коли вперше взяла на руки донечку. В перші роки життя маленької принцеси Ольга майже не розлучалася з донею, всю себе присвячуючи їй, за що Марічку доволі часто називали матусиною донею. Однак, не зважаючи на надлишок батьківської та материнської любові, уваги, дівчинка не виросла вередливою та розбещеною, ніколи не проявляла ревнощів, коли Ольга після появи на світ Павлика почала більше уваги приділяти йому і навпаки – в усьому допомагала матусі. А зникнення Олі стало для дівчинки справжнісіньким стресом, котрий був потужним і в тому сенсі, що Марічка ніколи не вередувала, не плакала за мамою напоказ, а навпаки- доволі часто тримала все в собі, щоб не надокучати своїми примхами бабусі чи татусеві. Серце Олі боляче стиснулося, коли вона уявила, що ж саме довелося пережити її любій принцесі. -Моє сонечко…Як би я хотіла зараз пригорнути її до себе.. Поцілувати в щічки та подивитися в голубі оченята…- тремтячим голосом сказала Оля і раптом сильно стиснула руку чоловіка.- Артеме, я так хочу побачити їх… Побачити своїх… Наших янголят… -Ти побачиш…Зовсім скоро обов’язково побачиш…. – Артем знову поцілував долоні коханої.- Просто завтра я привезу їх до тебе, присягаюся. Лишилося тільки вийти звідси і я зроблю все, як ти захочеш! -Виписатися? –стривожено запитала Оля, пильно подивившись на Артема, шкіра якого й досі залишалася блідою. – Артеме, ти впевнений, що все гаразд і що ти добре почуваєшся?- стривожено запитала Ольга, погладивши Артема по обличчю, а він, в свою чергу, перехопив її руку та притиснув до своїх вуст, заплющивши від насолоди очі. -Я більш, ніж впевнений в цьому, мій янголе, бо мої найкращі ліки зараз тут, зі мною. Ось… Послухай.. – з цими словами Артем приклав руку Ольги до своїх грудей.- Чуєш, моє серце б’ється… І б’ється воно завдяки тобі… Завдяки тобі, мій янголе.. Тільки завдяки тобі… -О, Артеме…- тільки й сказала Оля, а на її очах виступили сльози. Вона ніжно погладила коханого по обличчю. – І, все ж таки, бережи себе, гаразд? Заради мене, заради наших малюків… Артем знову поцілував долоню коханої. -Я присягаюся… Тепер я присягаюся, що все буде гаразд… В мене тепер все буде гаразд, бо ви – мої крила… - сказав Артем, а Оля ж, в свою чергу, нарешті наважилася запитати коханого про те, що її мучило стільки часу. -Артеме, скажи, а… - опустила Ольга очі, дивлячись на свій доволі таки кругленький животик, а Артем, в свою чергу, без зайвих слів зрозумів, що ж саме зараз тривожило душу його коханої. -Я знаю, про що ти хочеш зараз запитати…. Я знаю, що тебе хвилює.. Тому скажу прямо – я завжди мріяв про велику родину. І мені не важливо, хто батько твоєї дитини –я чи… -Хай би там як не було, я хочу, щоб ти знав – я не зраджувала тобі навіть в думках… - сказала Оля і раптом опустила очі, зрозумівши, що збрехала, і згадавши той раптовий поцілунок, що відбувся між нею та Толею. «Але ж, це зовсім не те, це був дружній поцілунок, поцілунок вдячності…»-подумала Ольга і її серце раптом стиснулося. Вона відчула провину перед Анатолієм, який стільки зробив для неї, який разом зі своєю матір’ю Параскою Степанівною врятував життя Олі та її малюка. -Артеме… Любий мій… Мені стільки всього потрібно тобі розповісти…- з сяючими, наче в дитини, очима, ледве чутно сказала Оля, а Артем, в свою чергу, посміхнувся та погладив кохано по голові. -Розповіси. Обов’язково розповіси, кохання моє! А зараз відпочивай… Відпочивай, сонечко…- з ніжністю сказав він. -А ти? – ледве чутно запитала Оля, очі якої і самі закривалися. -А я побуду біля тебе… Відпочивай… Відпочивай, серденько моє…- з ніжністю сказав Артем, погладж