— А оце було навіщо? — випалив Хедж.
Побачивши пегаса, Персі засумував за Піратом. Він не бачив свого друга вже кілька днів. Буря та Аріон теж не показувались. Можливо, не наважувались зайти у Середземне море. Якщо справа була в цьому, то Персі їх розумів.
Зрештою, десь опівночі, після дев’ятого чи десятого повітряного нападу, до нього звернувся Джейсон:
— Може, хочеш відпочити? Я подбаю про все летюче. А потім можемо перейти на море, і за справу візьмешся ти.
Персі не певен був, що зможе заснути — розлючені вітряні духи не припиняли трясти корабель. Але пропозиція Джейсона здавалась розумною. Персі спустився в трюм і звалився у койку.
Кошмари, звісно, не змусили себе чекати.
Йому наснилося, що він у темній печері. Очі не бачили далі кількох футів, але простір мав бути величезним. Десь неподалік крапала вода. Її звук відлунювався від віддалених стін. За рухом повітря Персі підозрював, що стеля печери дуже високо вгорі.
Він почув важкі кроки. З темряви вийшли велетні-близнюки Ефіалт та От. Персі відрізняв їх тільки за волоссям — в Ефіальта зелені дредлоки зі срібними та золотими монетами, а в Ота — пурпуровий хвіст, стягнутий... петардами?
Окрім цього вони були одягнені однаково. Їхньому вбранню безперечно було місце саме в кошмарі. Велетні носили однакові білі слакси й золотаві піратські сорочки з трикутним вирізом, що оголяв волохаті груди значно більше, ніж хотілось би бачити. На поясах зі штучних діамантів висіло не менше дюжини кинджалів у піхвах. На ногах були сандалі, які підтверджували, що так, дійсно, велетні мали змій замість ступень. Плазуни збуджено клацали язиками та зиркали навсібіч золотими очима, наче собаки у вікні авто. Можливо, на них давно не надягали відкрите взуття.
Велетні стали перед Персі, але не звернули на нього жодної уваги. Натомість вони втупили очі в темряву.
— Ми тут, — повідомив Ефіальт.
Попри його розкотистий голос, слова розчинились у печері, стаючи тихішими та втрачаючи свою силу з кожним відлунням.
Високо вгорі хтось відповів:
— Так. Я бачу. Ці вбрання важко не помітити.
Голос змусив нутрощі Персі затягнутись у десять вузлів. Він здавався жіночим, але зовсім не людським. Кожне слово було шиплячим сплетінням численних звуків, наче рій африканських бджіл-убивць навчився в унісон розмовляти англійською.
Це не Гея. Персі був упевнений у цьому. Але кому б не належав цей голос, він змусив велетнів хвилюватись. Вони почали тупцюватися (переступати зі змії на змію) і з повагою похилили голови.
— Звісно, Ваша Милосте, — промовив Ефіальт. — Ми принесли звістки про...
— Чому ви так одягнені? — поцікавилася істота в темряві. Вона, здавалось, була дуже далеко, що Персі цілком улаштовувало.
Ефіальт роздратовано зиркнув на брата.
— Мій брат мав надягнути щось інше. На жаль...
— Ти сказав, що сьогодні майстром кинджалів буду я, — заперечив От.
— Я сказав, що майстром кинджалів буду я! Ти мав бути фокусником! Ах, пробачте мені, Ваша Милосте! Нащо вам слухати наші сварки. Ми прийшли, як Ви просили, щоб сповістити новини. Корабель наближається.
Її Милість, ким би вона не була, видала кілька лютих свистів, схожих на звук проколотої шини. Здригнувшись, Персі збагнув, що вона сміється.
— Коли?
— Вони мають прибути до Рима невдовзі після світанку, — промовив Ефіальт. — Звісно, їм доведеться пройти повз золотого хлопчика.
Велетень презирливо ошкірився, наче був не найкращої думки про «золотого хлопчика».
— Сподіваюсь, вони благополучно дістануться, — промовила Її Милість. — Буде дуже прикро, якщо їх спіймають раніше. Ви все підготували?
— Так, Ваша Милосте. — От вийшов уперед, і печера затремтіла. Під лівою змією Ота з’явилась тріщина.
— Обережно, телепню! — заричала Її Милість. — Хочеш повернутись у Тартар коротким шляхом?
От поспішно позадкував. Його обличчя пройняв жах. Персі усвідомив, що підлога, яка здавалась твердою, наче камінь, насправді була, як лід на Алясці, — у деяких місцях міцна, в інших... не дуже. Він зрадів, що це має у снах ваги.
— Це місце незабаром розвалиться, — попередила Її Милість. — Усе тримається разом тільки завдяки моїй майстерності. Століттями стримувати гнів Афіни складно, до того ж під нами ворушиться вві сні велика Матір Земля. Між двома цими силами — моє гніздо... що ж, дещо зносилось. Сподіваюсь, ця дитина Афіни виявиться гідною жертвою. Вона може стати моєю останньою іграшкою.
Ефіальт важко глитнув. Він не відводив очей від тріщини.