Вона спустилась. Кімната була площиною приблизно у двадцять футів. Колись у минулому стіни яскраво розмалювали, але більшість фресок давно поблякла або потріскалась. Єдиним виходом з кімнати була вирита у підлозі дірка (задля неї оббили мозаїку в кутку кімнати). Аннабет присіла біля отвору й зазирнула туди: унизу була печера, але її дна видно не було.
Приблизно у тридцяти-сорока футах шуміла вода. Повітря було затхлим і солодкуватим, наче від зів’ялих квітів, але це точно була не каналізація. Можливо, старий канал з акведуку. Спуску вниз не було.
— Стрибати я не збираюсь, — пробурчала Аннабет.
Наче у відповідь у темряві щось зажевріло. Знак Афіни спалахнув на дні печери, освітивши блискучу цегельну кладку вздовж підземного каналу. Вогняна сова за сорок футів під ногами наче дражнила Аннабет: «Ну, тобі сюди, малеча. Тож міркуй, що робитимеш».
Аннабет зважила доступні варіанти. Стрибати — занадто небезпечно. Ані драбин, ані мотузок немає. Вона подумала позичити металеве риштування згори, щоб зробити собі щось на кшталт пожежної жердини, але потім збагнула, що там усе поєднане болтами. До того ж, їй не хотілось обвалювати на себе цілу будівлю.
Відчай, наче армія термітів, почав згризати її зсередини. Усе своє життя вона спостерігала, як інші напівбоги отримують неймовірні здібності. Персі керував водою. Якби він був тут, то підняв би рівень води та просто проплив би вниз. Хейзел з бездоганною точністю орієнтувалась під землею і навіть могла утворювати тунелі або скеровувати їхній напрямок. Вона б легко створила собі новий шлях. Лео дістав би потрібні інструменти з пояса та змайстрував би щось корисне. Френк умів перетворюватись на птаха. Джейсон міг керувати вітром і полетів би вниз. Навіть Пайпер зі своїм чаромовстом... Вона могла б переконати Тіберіна та Рею Сільвію допомогти трохи більше.
А що мала Аннабет? Бронзовий кинджал, що не здатен ні на що особливе, і прокляту срібну монету. У неї був рюкзак з Дедаловим ноутбуком, пляшка води, кілька шматочків амброзії для критичних обставин і коробок сірників — швидше за все марних, але тато навчив її, що завжди треба мати при собі щось для розведення вогню.
Вона не мала неймовірних здібностей. Навіть єдина по-справжньому чарівна річ, бейсболка-невидимка «Нью-Йорк Янкіз», припинила працювати, до того ж досі була в її каюті на «Арго II».
«У тебе є розум», — пролунав голос. Можливо, це Афіна говорила до неї, та, швидше за все, Аннабет просто хотіла сподіватись на це.
Розум... як в улюбленого героя Афіни, Одіссея. Він переміг у Троянській війні, користуючись головою, а не силою. Подолав усіх можливих чудовиськ та всі негаразди завдяки своїй кмітливості. Це цінувала Афіна.
«Мудрості доньку самотній шлях чекає».
«Це означає не тільки без допомоги інших, — збагнула Аннабет. — А ще й без допомоги особливих здібностей».
Гаразд... то як безпечно спуститись і запевнитись, що зможеш піднятись назад за потреби?
Аннабет піднялась назад до підвалу і втупила очі у відкриті ящики. Нитки та пластикові мечі. Ідея, яка спала їй на думку, була такою безглуздою, що дівчина ледве не розсміялась. І все ж це було краще, ніж нічого.
Аннабет взялась за справу. Руки наче точно знали, що робити. Іноді таке траплялось, наприклад, коли вона допомагала Лео з корабельними механізмами або креслила архітектурні плани на комп’ютері. Їй ніколи не доводилось майструвати щось з ниток або пластикових мечів, але робота йшла легко, мимоволі. Не минуло й п’яти хвилин, коли дюжина шпуль ниток та ящик мечів перетворились на саморобну канатну драбину. Це був міцний, але не занадто товстий, плетений трос із закріпленими у двох футах одне від одного мечами — опорами для рук та ніг.
Щоб випробувати конструкцію на міцність, Аннабет прив’язала один кінець до колони і щодуху потягнула за мотузку. Пластикові мечі гнулись від напруження, але створювали додатковий об’єм (до вже наявних вузлів), тож принаймні можна було міцніше вхопитись.
Драбина не претендувала на вищі творчі відзнаки, але з призначенням впоратись мала. Перед спуском Аннабет вирішила забити рюкзак залишками ниток. Вона сумнівалась, що вони знову стануть у пригоді, але вирішила не нехтувати додатковим ресурсом, до того ж таким неважким.
Аннабет повернулась до отвору в мозаїчній підлозі. Закріпила один кінець драбини на найближчій трубці риштування, опустила мотузку в печеру і почала спускатися вниз.
XXXIV Аннабет
Обережно спускаючись по драбині, що несамовито хиталась у повітрі, Аннабет не раз подумки подякувала Хіронові за роки тренування у Таборі Напівкровок. Вона часто і голосно скаржилась йому, що скелелазіння ніколи не допоможе перемогти чудовисько. Хірон просто посміхався, наче знав, що цей день колись настане.