— У вас є обряди переходу, — бовкнула вона. — Сім рівнів ієрархії. І найвищий патер.
Привиди охнули в унісон. А потім усі водночас почали кричати.
— Звідки вона це знає? — випалив один.
Дівча викрила наші таємниці!
Тихо! — наказав патер.
— Але вона може знати про ордалії! — крикнув один.
Ордалії! — випалила Аннабет. — Я знаю про них!
Знову пролунало ошелешене охання.
Нісенітниці! — заволав патер. — Дівча бреше! Донько Афіни, обирай, як помреш. Якщо не обереш, бог обере за тебе!
— Вогонь або кинджал, — здогадалась Аннабет.
Навіть патер здавався шокованим. Вочевидь, він забув, що жертви попередніх покарань лежали на підлозі.
— Як ти?.. — Він важко глитнув. — Хто ти?
— Дитя Афіни, — знову промовила Аннабет. — Але не звичайне. Я... е-е... матер у своєму сестерстві. Магна матер, якщо точніше. Для мене не існує таїнств. Мітрас нічого не затаїть від мого зору.
— Магна матер! — у відчаї завив один з привидів. — Велика матір!
— Вбити її! — наказав інший і кинувся душити дівчину, але його руки просто пройшли крізь неї.
— Ти мертвий, — нагадала йому Аннабет. — Сядь.
Привид з присоромленим виглядом сів.
— Нам не потрібно вбивати тебе самим, — заревів патер. — Це зробить для нас Мітрас!
Статуя на вівтарі засвітилась.
Аннабет притиснула долоні до замурованих дверей за спиною. Це точно вихід. Вапняний розчин кришився, але ще був недостатньо слабким, щоб вона могла пробитись крізь нього однією тільки грубою силою.
Вона відчайдушно подивилась навколо — тріснута стеля, мозаїчна підлога, настінні малюнки й оздоблений різьбленням вівтар. Аннабет почала говорити, витягуючи з голови абстрактні висновки:
— Це марно. Мені все відомо. Ви випробовуєте новопосвячених вогнем, тому що смолоскип — символ Мітраса. Його інший символ — кинджал, тому випробування може бути клинком. Ви хочете вбити мене, як... е-е... Мітрас убив священного бика.
Усе це було цілковито навмання, але вівтар зображував Мітраса під час вбивства бика, тож Аннабет вирішила, що це безперечно важливо. Привиди завили і позатуляли вуха. Деякі почали ляскати себе по обличчю, наче хотіли прокинутись від жахливого сну.
— Велика матір знає! — вигукнув один. — Це неможливо!
«Не розглядай кімнату — і все вдасться», — наказала собі Аннабет, відчуваючи, як зростає її впевненість.
Вона люто поглянула на привида, який щойно говорив. У нього був значок з вороном на тозі — такий саме, як на підлозі біля її ніг.
— Ти лише ворон, — зневажливо промовила вона. — Це найнижчий сан. Помовч і дай мені поговорити з твоїм патером.
Привид упав ниць перед нею.
— Помилуй! Помилуй!
Патер, який стояв у ближній частині кімнати, тремтів — чи то від люті, чи то від страху, Аннабет гадки не мала. Капелюх священика коливався на його голові, наче стрілка на компасі.
— Воістину, тобі відомо багато. Твоя мудрість велика але тим більше у нас підстав тебе вбити. Ткачиха попередила нас, що ти прийдеш.
— Ткачиха... — Аннабет почала усвідомлювати, про кого говорить патер: створіння у темряві зі сну Персі, хранителька гробниці. — Ткачиха боїться мене. Вона не хоче, щоб я йшла за Знаком Афіни. Але ви пропустите мене.
— Ти повинна обрати ордалію! — наполіг патер. Вогонь або кинджал! Виживи — і тоді, можливо!
Аннабет поглянула на кістки своїх братів та сестер. «Невдачі попередників вкажуть тобі шлях».
Усі вони зробили вибір: вогонь або кинджал. Можливо, думали, що зможуть пройти ордалію. Але всі померли. Їй потрібен третій вибір.
Аннабет втупила очі у вівтарну статую, яка щосекунди палала дедалі яскравіше. Навіть стоячи на протилежному кінці кімнати, дівчина відчувала жар від неї. Інстинкти підказували їй зосередитись на кинджалі або смолоскипі, але вона спрямувала свої думки на п’єдестал. Чому його ноги застрягли у камені? Раптом Аннабет збагнула: Мітрас не застряг у камені. Він виходив з нього.
— Ані смолоскип, ані кинджал, — рішуче промовила Аннабет. — Існує третє випробовування — і я його витримаю.
— Третє? — невдоволено перепитав патер.
— Мітрас народився зі скелі, — промовила Аннабет, сподіваючись, що не помиляється. — Він вийшов з каменю дорослим чоловіком, тримаючи кинджал та смолоскип.
Крики та завивання підтвердили її слова.
— Великій матері все відомо! — закричав привид. — Це найбільша наша таємниця!
«Тоді, можливо, не варто було ставити статую на вівтар?» — подумала Аннабет, але була вдячна дурнуватим привидам чоловічої статі. Якби вони прийняли жінок у свій культ, можливо, отримали б трохи здорового глузду.