Аннабет театрально вказала на стіну, крізь яку потрапила всередину.
— Я народилась із каменю, так само, як Мітрас! Отже, я вже пройшла ордалію!
— Ба! Ти вийшла з дірки у стіні! — заперечив патер. — Це не одне й те саме.
Гаразд. Отже, патер, вочевидь, був не цілковитим телепнем, але Аннабет не втратила впевненості. Вона глянула на стелю. Усі деталі з’єдналися в її голові — у неї виник новий план.
— Я маю владу над усім камінням у світі. — Вона здійняла руки. — Я доведу, що моя сила більша за Мітрасову. Одним ударом я зруйную цю кімнату.
Привиди завили і з тремтінням поглянули на стелю, але Аннабет знала, що вони не бачать того, що бачить вона. Ці привиди були воїнами, а не архітекторами.
Діти Афіни мають багато навичок, і не тільки бойових. Аннабет роками вивчала архітектуру і бачила, що стародавня кімната знаходилася на межі обвалу. Усі тріщини на стелі сходилися в одному місці — у замковому камені в арці просто над її головою. Камінь ось-ось мав розвалитись. Це станеться, якщо вдало обрати час...
— Неможливо! — заволав патер. — Ткачиха щедро заплатила нам за вбивство кожної дитини Афіни, яка наважиться ступити в нашу святиню. Братерство ніколи не зраджувало своєму слову. Ми тебе не пропустимо.
— Отже, ви боїтесь моєї сили! — промовила Аннабет. — Визнаєте, що я здатна знищити вашу святиню!
Патер гнівно насупив брови, а потім збентежено поправив капелюх. Аннабет загнала його у глухий кут. Він не міг відмовитись від своїх слів. Це зробило б його боягузом в очах підлеглих.
— Роби, що хочеш, дитино Афіни, — зрештою промовив він. — Ніхто не здатен обвалити печеру Мітраса, тим паче одним ударом. І тим паче — дівча!
Аннабет зважила кинджал у руці.
Замковий камінь був зовсім близько. Вона легко могла влучити в нього, але водночас не мала права припуститися помилки.
Вихід позаду був замурований, але, в теорії, обвал кімнати мусив послабити зв’язок між цеглинами й обрушити стіну. Вона має встигнути прорватись назовні, перш ніж уся стеля опиниться на землі... якщо, авжеж, за цегляною стіною не суцільний шар землі... і якщо вистачить спритності, і сил, і везіння. Інакше на її місці з’явиться млинець з напівбога.
— Ну, хлопці,— промовила Аннабет. — Здається, ви обрали не того бога війни.
Вона кинула кинджал у замковий камінь. Бронзовий клинок розколов його так легко, наче кубик цукру. На мить запанувала цілковита тиша.
— Га! — почав зловтішатись патер. — Бачиш? Афіна тут безсила!
Але кімната затряслась. Повз усю стелю протягнулась розколина і дальня частина кімнати обвалилась, поховавши під уламками патера разом з вівтарем. Усі тріщини почали розширюватись. Цеглини повалились з арок. Привиди заверещали й кинулись навтьоки, але, здавалось, не могли пройти крізь стіни. Схоже, що вони були в’язнями цієї кімнати.
Аннабет повернулась та щосили навалилась на замурований прохід, і цеглини піддалися. За її спиною обвалилася печера Мітраса, а сама дівчина кинулась у темряву, усвідомлюючи, що падає.
XXXV Аннабет
Аннабет гадала, що знає, що таке біль. Їй доводилось падати з лавової стіни у Таборі Напівкровок. Її руку протикали отруйним кинджалом на Вільямсбурзькому мості. Вона навіть тримала небо на своїх плечах.
Але все це було нічим порівняно з кепським падінням на щиколотку.
Вона одразу зрозуміла, що зламала її. Біль, наче розпечений сталевий дріт, пронизав ногу від щиколотки до стегна. Раптом у світі не залишилось нічого, окрім Аннабет, її щиколотки та шаленого болю.
В очах потемніло. Голова йшла обертом. Дихання стало уривчастим та швидким.
«Ні, — наказала собі Аннабет. — Не смій втрачати здоровий глузд!»
Вона намагалася вповільнити дихання та не ворушитись. Біль почав ущухати, змінюючись з цілковитих мук на просто жахливу пульсацію.
Якійсь частині Аннабет хотілось завити від несправедливості світу. Здолати весь цей шлях, щоб тебе спинило щось таке звичайне, як зламана щиколотка?
Вона вгамувала свої почуття. У таборі її готували для виживання за будь-яких обставин, включно з такими травмами.
Дівчина озирнулась навколо. Кинджал лежав за кілька футів від неї. У слабкому світлі клинка ледве розрізнялись обриси приміщення. Аннабет лежала на холодній плитці з пісковику. Зверху, приблизно за двадцять футів виднілась стеля. Дверний проріз, крізь який вона впала, знаходився за десять футів угорі й тепер був цілковито завалений уламками зруйнованої печери, що кам’яним каскадом опускались у кімнату. Усюди навколо валялись старі дерев’яні дошки — деякі потріскані й усохлі, інші розламані на тріски.