Дурепа! Стрибнула у, прохід, вирішивши, що там коридор або інша кімната. Навіть не спало на думку, що там може виявитися просто порожнеча. Дошки, мабуть, колись були сходами, що давно обвалились.
Аннабет оглянула щиколотку: нога начебто була вигнута не дуже химерно, пальці ворушились, крові видно не було — непогані новини.
Вона потягнулась до найближчої дошки. Навіть цей незначний рух змусив її скрикнути.
Дошка розсипалась у руці. Дереву, напевно, виповнилося кілька сотень років, може навіть тисяч. Ця кімната легко могла бути старшою за вівтар Мітраса, або — як у Дедаловому лабіринті — частиною мішанини з багатьох епох, навмання об’єднаних воєдино.
— Гаразд, — промовила Аннабет просто, щоб почути власний голос. — Думай, Аннабет! Що треба зробити перш за все?
Вона пригадала сміховинний курс виживання Гровера. Принаймні тоді він здавався сміховинним. Перший крок: оглянь середовище на наявність негайних загроз.
Кімната начебто не збиралась обвалюватись. Каміння більше не сипалось згори. Стіни складались з масивних кам’яних блоків, на яких не було видно значних тріщин, а стеля не прогиналась. Добре.
Єдиний вихід знаходився у дальньому кінці кімнати — склепінчастий дверний проріз, що вів у темряву. Від нього тягнулась вузька цегляна канава, по якій зліва направо текла вода. Частина римського водопроводу? Якщо вода питна, то це теж добре.
В одному куті кімнати лежали купою розбиті керамічні вази та зморщені коричневі грудки, що колись могли бути фруктами. Ну й гидота! В іншому куті стояли дерев’яні, начебто непошкоджені, ящики та стягнуті ремінцями кошики.
— Отже, жодних негайних загроз, — сказала вона собі. — Хіба що щось вирветься з того темного тунелю. — Аннабет вдивилась у дверний проріз, майже прохаючи про ще якесь випробовування долі. Нічого не трапилось. — Гаразд. Наступний крок: зібрати все, що може стати у пригоді.
Чим можна скористатись? Є пляшка води. Її можна знову наповнити, якщо вдасться дотягнутись до канави. Кинджал. У рюкзаку є купа кольорових ниток (ура!), ноутбук, бронзова мапа, сірники й амброзія на випадок критичних ран.
А... авжеж. Це ж і є критична рана. Аннабет знайшла у рюкзаку божу їжу та накинулась на неї, наче голодний вовк. Як завжди, амброзія куштувала як приємні спогади. Цього разу це був попкорн з маслом, що вона їла під час вечірнього перегляду кіно з татом у його будинку в Сан-Франциско — без мачухи чи зведених братів, тільки вони вдвох на дивані та старі, надмірно сентиментальні романтичні комедії.
Амброзія зігріла все тіло. Біль у нозі перетворився на тупу пульсацію. Аннабет розуміла, що досі у халепі. Навіть амброзія не здатна зцілити зламані кістки миттєво. Вона могла прискорити процес, але навіть у найкращому випадку ногу не можна навантажувати ще день чи два.
Дівчина потягнулась до кинджала, але той був занадто далеко. Вона поповзла. Знову спалахнув біль, наче сотні цвяхів пронизали її ногу. Обличчя Аннабет укрилось намистинками поту, але вона спробувала знову. Цього разу успішно.
З кинджалом у руках було якось спокійніше — не тільки через світло та можливість захищатись, але й через те, що він здавався таким рідним.
Що далі? У своїй лекції з виживання Гровер говорив щось про «залишатись на місці та чекати порятунку», що у цьому випадку неможливо. Навіть якщо Персі вдасться відстежити її слід, печера Мітраса обвалилась.
Може, зв’язатись із кимось через Дедалів ноутбук? Навряд чи тут є сигнал. До того ж кого їй кликати? Вона не зможе ні з ким зв’язатись. Напівбоги не носять із собою мобільних телефонів через те, що сигнал занадто приваблює чудовиськ. Перевіряти електронну пошту теж навряд чи у когось є час.
Іридо-повідомлення? Тут є вода, але для веселки потрібно світло. Та й зайвих монет немає — тільки срібна афінська драхма, яку важко назвати гідним підношенням.
Існувала ще одна причина, через яку не можна було покликати по допомогу: це завдання призначалось для однієї людини. Якщо Аннабет погодиться на порятунок, то визнає поразку. Щось їй підказувало, що тоді Знак Афіни припинить вести її за собою. Вона блукатиме тут вічність і ніколи не знайде Афіну Парфенос.
Отже... залишатись на місці та чекати порятунку — не краща думка. Необхідно знайти спосіб продовжити шлях самотужки.
Аннабет відкоркувала пляшку з водою і почала пити. Її несподівано охопила шалена спрага. Коли пляшка спорожніла, вона підповзла до. канави та знову її наповнила.